Завмер і дивився, як з домовини звісилася кістлява рука і, попоравшись у макітрі, потягла за вуха кілька нещасних вареників.

Бумблякевич спробував щось сказати, натомість видобулося якесь чудне квакання — вареники рішуче вертали назад. Мусив залити їх кисляком, а потім заковтнути повітря.

— Що з вами? — щиро здивувався Мартин. — Тю-у, а ще до зачарованого замку зібрався!

З домовини знову звісилася рука.

— Дай бабусі виделку! — гукнув господар. — А ви їжте, не бійтеся — це не покійниця. Це наша бабуся. У нас просто ліжок катма, дітлахів наплодилося, як курчат. От вони в домовині й дрімають.

— А… а чого вона на столі?

— Щоб діти не заважали. То ж такі бузувіри! А труну я сам витесав. Років п'ять тому, коли бабуся зібралися вмирати. Та потім вони чогось передумали. Твердий горішок.

Бабусина рука з виделкою снувала туди й сюди, а Бумблякевич мимохідь снував за нею поглядом, доки Мартин не труснув за плече.

— Агов! Кажу ж вам — це найживіша бабуся з усіх бабусь, яких вам будь-коли доводилось бачити.

По вечері Мартин сказав:

— Ну що, тепер гайда до мого кабінету. — І, помітивши здивований погляд, продекламував: — Ніколи не буде поетом!!! той, в кого нема кабінету!!!

Кабінет містився на піддашші. Тут біля невеличкого круглого віконця стояв широкий стіл, геть завалений паперами. Поруч два крісла і шафа з книжками. Під протилежною стіною лежав застелений рядном сінник з подушкою.

— Акиш! — гукнув поет, і з купи паперів, мов ошпарений, чкурнув кіт.

— От сідайте коло столу і спробуйте моєї наливочки.

Бумблякевич відсьорбнув вишнівки і тільки тепер усвідомив, що в хаті нема електрики. І внизу, і тут, нагорі, блимали гасові лямпи. Незвичайна вірність старосвітським звичаям в одежі і побуті викликали подив.

— Чому ви сказали, що ніхто не важиться відвідати замок?

— Ну, по-перше, такої потреби — відвідувати його — взагалі не виникає. Кому хочеться пертися на таку високу гору бозна-якими нетрями, дертися кущами терену, ризикуючи зламати собі карк? І головне — задля чого? Щоб нічого не побачити? Адже духи невидимі. Старий запущений замок, пліснява, мох, павутина, кажани, миші, ящірки, гадюки… Бр-р-р! як на мене, ваш намір просто безглуздий… А так між нами, то хто вас вирядив на цю, скажемо так, експедицію.

— Княгиня фон Шруботяг.

— Що? Ви жартуєте? Адже я вам казав, що вона з сином загинула ще двадцять літ тому.

— Можливо. Одначе я її бачив не далі як позавчора. І її сина теж. Може, ми розмовляємо просто про різних людей?

— Але це виключено. На них обірвався рід Шруботягів. То мусили бути хіба якісь пройдисвіти.

— Дивно.

— Та, зрештою, ось, погляньте. В мене є календар з їхнім некрологом. Тут є їхні світлини.

Бумблякевич побачив книжку з написом «Календар галицький на рік 1893» — і відчув, як усе у нього всередині обвалюється, кришиться, осипається, і ось він уже сидів порожній, мов діжка. «Гу-у-у-у!», — загуло в діжці й потахло…

Коли ж глянув на портрети матері й сина, ледве стримався, щоб не скрикнути — пізнав їх. То були княгиня і син. Вчора з ними розмовляв. А 1893-го вони вже були мертві. Може, він розмовляв з їхніми духами? З духами, що мешкають на сміттярці… Цілком можливо. Але… Загинули вони, як казав Мартин, двадцять років тому… Як же це?

— Мартине, ви пробачте моє дурне запитання… Який нині рік?

Мартин подивився на Бумблякевича, як дивляться на дідуся, який позбувся розуму, але було в цьому погляді і співчуття.

— В порядку… можете зі мною не кремпуватися[82]. Видно, пережили-сьте якийсь струс. Щодо року, то нині маємо 1913.

Якби небо розкололося і явилися херувими, щоб звістувати Суд Божий, то й тоді Бумблякевич не відчув би того страху і розпачу, що зараз. Не було чого сіпатися, кричати «ні, це неможливо», бігати по хаті, вишукуючи нових доказів. Тепер просто усе стало на свої місця. Ось чому не бачив жодних ознак ХХ-го століття у цьому містечкові, відразу сприйняв його як законсервований музей просто неба.

Почав гарячково пригадувати, що чинили герої книг, котрі потрапляли в подібну ситуацію. Отже, бачив декілька пояснень.

Перше. Внаслідок катастрофи якимось чином опинився в минулому.

Друге. Опинився не в минулому, а в зовсім іншому вимірі, час якого відстає на сімдесят з гаком літ.

Третє. З часом і паралельними світами поки що все в порядку. Але це містечко живе іншим часом. Чи таке можливе? Чому ні? Адже воно ізольоване… Отже, нині, як і всюди, 1993-й рік, а тут — 1913-й. Зрештою, в мусульман так само далеко не 1993-й.

Згадай, що казала Мотря? Так і казала, що містечко це населяють вар'яти. Що б там не було, а розгадка буде критися в замку. Там же знайде і Мальву. Мальва вчинила розумніше — перелетіла на повітряній кулі. Тепер сидить собі і спокійно вивчає манускрипти. А йому доведеться плуганитися пішки через хтозна-які хащі.

— То ви кажете, в замку зараз самі привиди?

— Так говорять.

— Тобто ви нікого не бачили?

— Ні.

— А чи знайоме вам таке ім'я: Мальва Ланда?

Побачив, як той здригнувся, як спробував гарячково підшукати відповідь. А, може, це тільки здалося? «Я став таким підозріливим», — подумав Бумблякевич.

— Мальва Ланда?.. Щось подібне… здається, якийсь острів…

— Ні, це ім'я.

— Ім'я… Не чув. А хто вона?

— Одна знайома. Повинна бути в тім замку.

— З привидами?

— Чому б нам разом не податися туди? Напишете репортаж для своєї газети.

— Я маю зовсім інші проблеми. Не люблю пхати свого носа в…

— Але ж пхаєте!

— То інша справа — фінансові надуживання, махлювання… А тут… І невідомо, що на прибульця там чекає. Може, це щось страшне і гидке…

Мартин налив і жадібно випив.

— У мене в глухому селі живе старенька мама. Я не бачив її понад десять літ. Я можу поїхати і провідати її… Але цього не роблю. Чому? Бо ану ж я приїду — а вона вже померла! Я не винесу цього… І не їду. Мені набагато легше думати, що вона жива, тоді спогади про дитячі літа не ятрять душу… Мені так солодко згадувати її…

— Ви хочете сказати, що були в тім замку в дитинстві? Ще коли там була княгиня? Так?

— Нічого я не хочу сказати… — сховав очі Мартин.

— Тепер я знаю — ви були там в дитинстві. У вас приємні спогади. Вас вгощали цукерками, ви гойдалися на каруселі… Правда? А тепер не хочете цих споминів руйнувати?

Мартин мовчав. Бумблякевичу стало ще сумніше. Був сам один і не знав, з чого почати.

— Знаєте що, — озвався Мартин. — Зараз вам щось покажу. Тільки не тут. На даху.

Ніч ясна і тепла, і небо засіяне зорями.

— Слухайте, — каже Мартин, і ти слухняно припадаєш вухом до оксамитового живота ночі.

Дивна Божня музика лине у завмерлому просторі. Довкола ніде ані шелесне. Тільки ти і ця музика.

— Подивіться туди, — торкає тебе рукою Мартин і наче будить зі сну…

Вікна замку яскраво освітлені, тонкостанні тіні танцюючих пар проносяться під мельодію вальсу, музика обволікує і заворожує. Відчуваєш, як тіло твоє наливається цією мельодією, і десь усередині теж починає струміти вальс, і закохані пари танцюють довкола серця…

— Дивіться, дивіться, — шепоче Мартин.

І бачиш, що всі дахи ожили… всюди, де око сягне, сидять люди, сидять цілими родинами… Наче заворожені, ловлять п'янкі звуки, а дехто з молодших беруться за руки і гойдаються в такт і, здається, увесь нічний простір вигойдується в вальсі… Крізь зашторені вікна замку бачиш стрункі тіні кавалерів і тендітні фігури панночок… Може, десь там і Мальва Ланда?.. Вони кружляють, кружляють і заворожують очі своїм кружлянням.

— Оце і є вам таємниця замку Медовар, — сказав господар, коли вони знову опинилися в його кабінеті.

— Не розумію…

— Усе містечко тільки й живе оцією музикою. Усе наше існування зводиться до того, що матимемо однієї ночі змогу вилізти на дах і відпружитися. Хто годину послухає, хто дві, а хто і всю ніч не годен відірватися… Який же сенс розкривати, яка ще таємниця криється за цими нічними гуляннями? А раптом, розкривши таємницю, ми все це знищимо?