— Перепрошую, ви хочете мені щось сказати?

— Ми? Вам? Звідки ви взяли? — щиро здивувалися добродії.

— Розмовляючи, ви весь час позирали на мене.

— Ги-и… — вискалив зуби дядько, він очевидячки вже смакував цікаву сцену.

— Справді? Це вам здалося.

— Ні, я бачив цілком виразно, — стояв на своєму Бумблякевич. — Вам не вдасться мене задурити. Тому прошу пояснити причину такого зацікавлення моєю скромною персоною.

— Ваша персона вочевидь занадто скромна, щоб ми ще й на неї витрачали свій дорогоцінний час.

Вони кидали фрази увесь час таким тоном, наче це мали бути їхні останні слова, але Бумблякевич і не думав так хутко відступати.

— Хочете мене образити?

— Ги-ги… — знову кривлявся дядько. — «Хочете мене образити?»

Йому сподобалося те, як він вдало перекривив цього зайду і тепер по-змовницьки моргав і кивав головою на нього, мовби заохочуючи панів до сміху. Одначе ті вели себе стримано й навіть суворо, не дозволяючи жодної фамільярності з дядьком, а настирливому незнайомцеві завше були готові дати гідну відсіч.

— Добродію, ви у наших краях, видно, вперше, і мусимо вам спімнути, що тут вам не Львів, ані навіть не Відень, їхні порядки, якими б вони ідеальними не були, до наших умовин пристати ніяк не можуть. Тут вам інший світ, інша мораль, інші звичаї. Тому, прошу вас ласкаво, наша поведінка не повинна бути для вас предметом обговорення. Може, де ві Львові, чи в Станіславі при конфіденційних розмовах, а саме такою була наша розмова з шановним паном Балабухою, і не прийнято зиркати на решту присутніх, але в нас такої заборони в приписах не існує, хоч кому-кому, нам таки добре відомі усі приписи цивільного життя.

Може, ця фраза й справді стала б завершальною, але дядько пригадав собі щось дуже важливе і навіть ляснув себе по чолі:

— А він же у мене поцупив батога!

— О, то ви ще й батога поцупили? — похитали осудливо головами добродії.

— Навіщо мені батіг? — стенув плечима Бумблякевич. — Виявляється, ви ще мене й оббрехати хочете? Мало того, що збиткувалися наді мною там, у лісі, то тепер ще й людей проти мене підбурюєте?

Такого нахабства дядько не чекав, і щелепа в нього відвисла. Але добродіїв це аніскілечки не пройняло. Таким тільки на лаві присяглих сидіти.

— Що? — тицьнув один з них пальцем у дядька. — Ви хочете сказати, що він над вами збиткувався? Та не повірю ніколи в житті. Бо знаю пана Балабуху яко найспокійніше сотворіння в наших околицях.

Дядькові це сподобалося, він замотав головою і, розплившись в усмішці, опустив очі.

— Він не відповідав на мої запитання… Тобто відповідав, але щось зовсім інше. Він просто знущався з мене.

В очах добродіїв відразу спалахнув інтерес до розмови, і вони нарешті дозволили собі розслабитися й сісти якнайвигідніше. Дядько їх уже не цікавив, з ним усе зрозуміло. Але цей ось жевжик — хи-итра собі штучка…

— А хто вам сказав… ні — де так написано, що він обов'язково повинен був на ваші питання відповідати? Ну-у… ви нас просто дивуєте! Прийти в чуже місто, зустріти абсолютно незнайому людину і засипати її питаннями? І це порядно з вашого боку?.. До того ж зважте, де це все відбувалося! Місце події — глухий ліс! Ви розумієте? Ліс! Де можуть бути розбійники і перевдягнені медведі!.. І ось, коли та людина, яко справжній громадянин нашого міста, понадто — патріот нашої матінки Австрії, — тут один з добродіїв тицьнув пальцем у дядькові груди, і пан Балабуха відразу ж випнув їх, мов гренадер, втупившись очима у те місце, щоб не змилити його, адже саме там тепер знаходилося джерело його патріотизму. — Так-так, я не побоюся цього слова — патріот! Коли він не відповідає на ваші запитання, ви крадете у нього батога! Знаряддя праці! А в нього ж восьмеро дітей!

Однак Бумблякевич не давав себе збити з пантелику:

— В чому полягає його патріотизм?

— А в тому, добродію, що він повів себе, як і личить у таких випадках, дуже обережно. Ніколи не слід випускати з уваги, що співрозмовник може виявитися турецьким шпигуном. У такому випадку давати будь-які конкретні відповіді — просто злочин! І він, — пан знову тицьнув дядькові в груди, — цей, підкреслюю, правдивий патріот, щоб не виявитися неґречним все ж таки не відмовчується, не посилає вас в… самі знаєте куди, а сумлінно відповідає на провокаційні запитання. Відповідає із таким розрахунком: коли це шпигун, то він не зможе нічого второпати й принести шкоду нашому улюбленому містечкові… А при цьому, зважте, наш патріот ще й ризикував життям! І своїм, і своїх вісьмох дітей!

Пан Балабуха уже не стримував себе і кулаками розмазував сльози по обличчі.

— Адже ви, яко турецький шпигун, могли заколоти його ятаганом чи застрелити з пістоля! А могли облити смолою і підпалити… Або втопити в калабані… Або ще гірше — піддати його тортурам!

— Хто? Я?! — ошелешено вигукнув Бумблякевич. — Та ви лише подивіться на нього й на мене! Він же наскільки вищий і здоровіший!

— Це нічого не міняє. Адже шпигунів навчають таємної боротьби. І особливо в Туреччині.

— Все це було б, може, й справедливо, якби я дійсно виявився турецьким шпигуном. Але ж я аніскілечки не схожий на турка!

Бумблякевич не приховував свого тріюмфу, нарешті йому вдалося вибити з-під них стілець.

— Це нічого не міняє, — холодно відказали добродії. — На шпигунів саме таких типів і відбирають.

Вони теж тріюмфували, що в такому складному диспуті вдалося взяти гору.

— Але ж я йшов із заходу! — далі боронився герой.

— Звичайно. Інакше б ви допустилися непоправної помилки і втратили б кваліфікату розвідника.

Бумблякевич відчув свою поразку і вирішив, що нема чого далі зволікати. Перед ним, напевно ж, знаходилися ті, заради кого він сюди й завітав.

— Шановні добродії, віддаючи належне вашій залізній аргументації, я охоче визнаю свою помилку і прошу вибачення в пана Балабухи. Щодо батога, якого я нібито взяв, то мушу вас засмутити — я його не брав… А зараз просив би вас відпустити цього державного патріота і лицаря, бо маю вам оповісти справжню причину моєї появи в С.

Добродії перезирнулися.

— Ну, що ж… Пане Балабуха, можете повертатися до своєї сім'ї і роботи. Адже ми, самі бачите, захистили ваші інтереси. І обіцяємо, що будемо й надалі це чинити в міру наших скромних сил. Хай живе пресвітлий цісар!

З тими словами вони потиснули дядькові руку, і він таки змушений був ушитися, хоч і як йому цього не хотілося. Добродії виявилися навіть настільки ґречними, що замовили ще по кухлеві пива і цілу тарілку тоненько нарізаного солотвинського сиру. Після чого Бумблякевич підсів до їхнього столу, і вони познайомилися. Добродіїв звали — пан радця Кузеля і пан радця Курделя. З цього можна було лише втішитися, що вони нарешті розділилися на дві різні особи. Бумблякевич спокійно і якомога дохідливіше виклав версію, вигадану Мартином, ще й показав панам радцям газету.

— Так ось ви хто… — похитав головою пан Кузеля, та так скрушно, що викликав у душі мандрівця велике зніяковіння.

— Одне лише дивує, — мовив пан Курделя, — яку таку таємницю маєте ви на увазі, що її неодмінно слід розкрити?

Але за Бумблякевича відповів пан Кузеля:

— А це пани зі Львова вигадали собі якусь таємницю. Їм, бачите, нудно, в них, бачите, нема вже про що написати, от і мелють нісенітниці. А на чий млин, га? На чий млин воду ллють?

— В газеті ж ясно пишеться, що в тім замку страшить.

— Може, і страшить, — згодився пан Кузеля. — Але кого? Нас не страшить, пане Курделя?

— Ні, що ви! — замотав головою пан Курделя. — Я взагалі не з боязких. Мене якось моя жінка хотіла, було, настрашити і, розбивши собі голову баняком, лягла посеред кухні, ніби вмерла. Але я не настрашився. Я спокійно зайшов на кухню, нагрів собі вечерю, спокійно з'їв, а тільки після того пішов до пана Балабухи і замовив домовину. Та коли повернувся, було вже по всьому: жінка моя очуняла і лежала на канапі з книжкою.

— Ага! Ось воно! — вистромив пальця пан Кузеля. — Ось воно! З книжкою! А з якою саме, не помітили?