— Та якийсь французький романчик.

— Ото ж бо воно — французький. Жінка, читаючи романи, та ще й французькі, робиться несамовита. Так-так, я вам кажу як фахівець. Просидівши не один рік на лаві присяглих, можу з повною відповідальністю ствердити, що всі жіночі злочини йдуть від читання романів. І то особливо — французьких. Бо що може вийти з такої жінки, котра ще в юні роки читає «Двадцять трупів на одній канапі» пана Дупе, чи «Таємниця пантальонів» пана Дупо, чи «Кров і сльози» пана Дупа? Тільки хвойда, тільки вертихвістка, тільки така особа, яка лупить себе баняком по голові. Але, пане Курделя, то я не вашу жінку маю на думці.

— Ні, я знаю, що не мою. Ви забули згадати ще про жінок, які люблять час від часу труїтися. Але я тут так само, пане Кузеля, не маю на увазі вашої жінки.

— Моя жінка читала лише німецькі романи. Внаслідок такого читання вона й справді кілька разів труїлася.

— А чим, перепрошую, труїлася ваша дружина? — поцікавився Бумблякевич.

— Першого разу вона наковталася голок. Пізніше цілий місяць йшли з неї, вибачайте, самі шпильки. Далі вона випила оцту і довший час ходила така кисла, що не було приступу. Ще пробувала труїтися тарганами. Таргани в ній, одначе, не перетравилися, а зосталися жити в животі, ще й вивели там затишне кубельце і почали розмножуватися. Частенько вони з неї вилізали і мандрували собі по хаті. Я з цим миритися більше не міг. І дав їй випити миш'яку. Таргани всі до одного виздихали, перетворивши її живіт на суцільний цвинтар. Ви тільки подумайте, як мені було коло неї спати, відчуваючи, як у спину впирається цей цвинтар. Це коли спали. А коли чинили щось інше, то вже цвинтар опинявся під моїм животом, і мені весь час ввижалося, як покійники встають із могил і страшать…

— Чи ця історія має щасливий кінець? — спитав Бумблякевич.

— Аякже, звичайно, що має. Тепер я вдівець і підшукую собі нову партію, — сказав пан Кузеля. — Через те я й кажу: читання до добра не доведе. Ми давно вже збагнули, чого варті львівські газети, і намагаємось їх не читати. Ліпше вже коломийські або віденські. Там як з цісаря почнуть, то так на цісареві й скінчать. Принаймні знаєш, що десь на світі хтось живе по-людськи.

— Здається, ви зайве пашталакаєте, — процідив крізь зуби пан Курделя. — То скільки там обіцяно винагороди?

— Чотири тисячі.

— І ви поласилися на сесі юдині срібняки?

— Чому юдині? Хіба я комусь бажаю зла?

— А чому ви заколочуєте наш спокій? — напосідав пан Курделя. — Прийшли сюди, нишпорите, різні там питання ставите… Чому?

— Чому ви втручаєтесь у чуже життя? — підтримав його пан Кузеля — У вас же є якесь своє зайняття. Є?

— Є.

— Яке?

— Я історик літератури.

— Що? Ви хочете сказати, що ви вивчаєте історію написання таких романів, як «Таємниця пантальонів»? — витріщив очі пан Кузеля.

— Ні, я вивчаю цілком пристойні твори.

— Гм… — він недовірливо подивися на Бумблякевича і сказав: — Добре. Нехай так. Вивчайте. Робіть кар'єру. Але чому ви зараз ні сіло ні впало обрали ролю нишпорки, га? Хочете проникнути до замку? З якою метою? Духи — це вигадка. Це щоб відволікти увагу. Насправді вас цікавить скарб! Я вгадав? Ви сподівається знайти там скарб.

— А що, там є скарб? — наївно спитав Бумблякевич.

Пани радці розсміялися, це їх починало бавити. Як же це важливо мати на озброєнні талант логічних доказів! Вміло провадити диспут — це не абищо.

— Ану, пане Бумблякевич, тільки чесно: що ви насправді потребуєте найбільше — таємницю чи чотири тисячі корон?

Бумблякевич тут не помітив для себе пастки і, щиро намагаючись представити себе в іншому світлі, бовкнув:

— Мені дуже потрібні ці гроші.

Добродії перезирнулися: їм тепер усе ясно.

— Гм… Це не така й страшна сума — сказав пан Кузеля. — Гадаю, нам вдасться стати для вас добрими самаритянами.

— Що ви маєте на увазі?

— Маємо на увазі грошову допомогу. Коли приїде пан бургомістр, ми обговоримо це питання і, гадаю, вирішимо його позитивно. Ви отримаєте чотири тисячі, і вам не доведеться дертися кудись на ті скелі, де можна так легко зламати собі карк.

Такого вирішення наш герой не сподівався і, м'яко кажучи, отерп, налякавшись, що так дбайливо вибудувана конструкція може ось-ось обвалитися.

— Я щиро зворушений, панове, але то вже було б надуживанням вашої гостинности. Подумайте самі, яку зливу шахрайства це може породити! До вас почнуть іти, мов на прощу, і кожен удаватиме, що йому страх як хочеться попасти до замку. В той час, коли насправді він лише прагне отримати винагороду. Та це ж вас, панове, зубожить до краю! Подумайте добре.

Обидва радники мовчки жували сир. Ще хтозна, як до їхньої ідеї поставиться пан бургомістр. Може, й справді взяли на себе забагато. Ну, що ж, вони можуть і не квапитися. Часу ще доволі, а доки не прибуде пан бургомістр, про мандрівку до замку нема чого й думати.

— Гм-м… е-е… м-м… — видушив пан Кузеля. — Може, маєте рацію. Зачекаємо пана бургомістра.

— Дозвольте вас запитати щось не зовсім скромне… — звернувся до них Бумблякевич. — У мене таке враження, що вам би дуже не хотілося, щоби я потрапив до монастиря і розкрив його таємницю. Чи не так?

— Але ж ми вже казали — жодної таємниці не існує. Це все вигадки, — спробував викрутитися пан Курделя.

— Е ні, існує. І особливо вночі, — завдав їм остаточного удару.

Панів радників, мов струмом прошило.

— Ага! То ви вже бачили! — вигукнув пан Кузеля.

— Ага! То ви вже чули! — вигукнув пан Курделя.

— Але це ще нічого не означає! — помахав пан Кузеля пальцем перед самісіньким носом у Бумблякевича. — Нічогісінько не означає! Це звичайне марево! Галюцинація!

— А музика? Музика — теж галюцинація?

— І музика. Та вино лише згадайте, чи мало у вашім житті було різної мани?

— З маною я таки зустрічався, — чесно визнав Бумблякевич, — але я тоді бачив і знав, що це мана. А тут — зовсім інше. Я бачив освітлені вікна, пари танцюючих, чув розкішну музику, яка мене всього вивертала назовні.

— Пане Курделя, — звернувся пан Кузеля до свого товариша, — а чи не показати нам панові Бумблякевичу, як виглядає справжня мана?

— Ви, може, маєте на увазі…

— Саме так, пане Курделя, саме так. Отже, пане Бумблякевич, запрошую вас до себе на келишок мадери. Десь так за годину. Оце моя візитівка… А, до речі, ви, мабуть, уже зголодніли? Боже мій! Куди поділась наша славна С-ська гостинність? Пане Маєр!

— Я тут, пане раднику, — озвався голос шинкаря, і стало зрозуміло що він був десь неподалік і уважно слухав усю розмову.

— Пане Маєр! Що я чую?!

— О, пане раднику! — заломив руки той і закусив зі скрухою нижню губу. — Яка розпука! Я вгадую ваші думки — я не зумів панам догодити!

— Пане Маєр, ми надамо вам можливість виправити помилку. Пан Бумблякевич, учений зі світовим ім'ям, — тут Кузеля підморгнув Бумблякевичу, — перебуватиме у нашому містечку до… м-м-м… вищого розпорядження. Усі витрати пов'язані з його… е-е… гостиною бере на себе магістрат.

— Я все зрозумів! Я так і думав, що це неабиякий пуриць, а що-небудь поважне. Я їм так і сказав: чую до вас великий решпект, але задурно гостити мені совість не дозволить. Та коли магістрат бере витрати на себе, я з дорогою душею… Пане Бумбельман, наскільки я міг помітити, ви ще не їли? На обід у нас кролячий печінка в білому вині, налисники з тертий чорниця, кава з молоком, гарбата[84] хинський, цинамоновий булочка… Ага, ще забув — телячий полядвиця. Ум-ц-ц-ц! Пальчики обсмокчете!

— Давайте-давайте, — поплескав його по спині пан Кузеля, — все давайте… А тепер, добродію, дозвольте відкланятись. За годину чекаю вас у себе.

Бумблякевич зостався сам. Що йому збирається показати цей пан Кузеля? Хочуть йому забити баки. Це ж зрозуміло. Але він не такий дурний. Хоча якщо запрошують, то відмовлятися не буде.

До столу підійшла висока струнка дівчина з великими персами. Очі Бумблякевича пробіглися знизу вгору і спинилися на її повному круглому обличчі. Чимось воно було дивне і зовсім не пасувало до цієї худенької статури.