Дівчина поставила на столі тарілку з яєчнею, хліб і якесь пійло болотного кольору.

— Що це таке? — обурився Бумблякевич.

— Ваш сніданок, пане, — ввічливо проказала дівчина.

— А де ж кроляча печінка в білому вині?

— Вже скінчилася.

— А налисники?

— Скінчилися.

— Ага. І теляча полядвиця скінчилася?

— Маєте рацію, пане.

— І кава з молоком, і хинська гарбата, і цинамонові булочки?

— Що поробиш, — розвела вона руками. — У нас багато не готують. А нині прибули пани драгуни і все повиїдали.

— Пани драгуни? — здивувався. — Де ж вони їли, що я їх не бачив?

— Та тут і їли. Повна заля була. Хіба не помітили? А-а, та ви ж, певно, зайняті були розмовою з панами радниками.

— Але ж пан Маєр… — підвищив голос.

— Ц-с-с, — перебила його дівчина і, роззирнувшись, швидким рухом тицьнула щось загорнуте в білу серветку. — Смачного, пане.

Бумблякевич провів її здивованим поглядом, потім подивився на згорток. А що, як цей згорток ховає ключ до таємниці замку? Обережно під столом розгорнув тремтячими руками серветку і побачив тонко накраяну полядвицю. Що ж, і це непогано. Певно, я їй сподобався. Далебі, із ситим шлунком набагато легше пірнати в різні таємниці.

— Ви себе дуже необережно поводите, — шепнула йому дівчина, прибираючи зі столу.

— Що? Що ви казали? — не повірив власним вухам, бо хто вона така, що звертає йому увагу.

— Потім поясню…

— Коли?

— Ввечері…

— Але ж…

Та вона вже його не слухала, а відходячи, кивнула на стіл. Коли його стурбований погляд упав на щойно витерту поверхню, то помітив маленький клаптик паперу і миттю накрив його долонею. Рука ковзнула в кишеню, очі полохливо оббігли залю. Вже коло дверей наздогнав чоколядовий голосочок Маєра:

— Пане Бумбельман, ви вже йдете?

Це вже друга особа, що дозволяє собі перекручувати його прізвище. Та, перша, згинула жахливою смертю. І він би не заперечував, якби така ж доля спіткала і цього нахабу. Він подивився в жовте тісто рябого обличчя і відчув, як накочується слина, — яке ж ідеальне місце для плювання! Але ще рано, ще не тепер.

— Так. А що?

— Чи смакувала вам наш кролячий печінка?

— Я — вчений світової слави. Почесний доктор Гейдельберзького університету…

— О, браво, браво!

— … і я ще здатен відрізнити кролячу печінку від яєчні, підсмаженої на воді.

— Ґратулюю пана професора! Нині такі знавці — то є велика рідкість. І, повірте, маю за честь гостити в себе пана професора. Приходьте до нас ще на вечерю. Вас буде чекати фантастичний печеня з дика.

— А її ролю буде виконувати печений картопля.

— Пан Бульмаєр великий жартун!

— А пан Сраєр вдячний слухач моїх жартів. До побачення.

Обох панів радників помітив у вікні. Його чекають аж так нетерпляче? Двері відчинила покоївка, але з-за її спини вже визирало сяюче обличчя господаря. Що вони там ще вигадали? Які ще пастки? Ось він потрапляє в світлицю, де на столі красується червона пляшка мадери, а поруч миска з трускавками[85], тарілка того самого сухого солотвинського сиру, цукерки і печиво.

Пани радники припрошують його до столу, наливають вина і вуркочуть:

— Дуже рідко вдається поспілкуватися з освіченими людьми, — каже пан Кузеля. — У дні відсутності пана бургомістра ми дозволяємо собі культурно відпочити. У нас тут, самі розумієте, розваг жодних. Тому вже, вибачайте, відриваємо вас від чогось, може, й дуже важливого. Хоча, гадаю, і ви від цього спілкування повинні винести чимало корисного. Чи не так?

— Звичайно. Інакше б не скористався вашою гостинністю.

В цей час повз них пропливла якась жінка з гордо піднятою головою. Мала на собі довго білу сукню, а до грудей притискала книжку. Бумблякевич зірвався з крісла, щоби скласти уклін, але пані не зачепила його й краєм гонорового погляду. За нею зачинилися двері сусіднього покою і сцена набрала комічного забарвлення.

— А що, — засміявся пан Кузеля, — тепер уже ви переконалися?

— В чому? В тому, що ви мене підманули? Розповідаючи якусь історію про те, як отруїлась ваша дружина. А тут я бачу… пані… котра може бути тільки вашою дружиною.

— Я вас аністілечки не підманув. Моя жінка таки справді отруїлася. Але щойно ви бачили не її, а ману! Це був привид. Саме це я й збирався вам сьогодні показати.

— Привид! — вирячив очі Бумблякевич. — Хочете мене запевнити, що… її не існує? Але ж я бачив, як відчинилися і зачинилися двері!

— Ну й що? Можете піти за нею, доторкнутись до неї. Можливо, вам навіть вдасться розговорити її, а однак — це лише дух моєї покійної дружини. Він не тільки відчиняє і зачиняє двері, але й ходить, як бачите, до мого кабінету і випозичає книжки. Ще якби ставила на місце! А то може підійти до столу і поцупити канапку чи перехилити келишок вина.

Пан Кузеля, вочевидь, осідлав свого улюбленого коника і тепер гарцював на ньому з особливим задоволенням.

— Цікаво, чи ваша нова дружина буде миритися з цим привидом? — всадив шпильку Бумблякевич.

Та пан Кузеля її миттю висмикнув:

— А куди вона подінеться? Хоче мати чоловіка радника, мусить дати собі раду з привидами.

— У нас багато мають своїх привидів, — сказав пан Курделя. — З привидами безпечніше. Чи злодій в хату залізе, чи діти в садок, а привид уже тут: гу-у-у-у! У мене в хаті живуть два привиди. Це моя тестьова і її сестра. Обидві за життя були страшні стерви, пхали носа в брудні шкарпетки і цілими днями тілько те й робили, що шпирали, дзюґали, сверготіли, аж мені голова мало не пукала. Надозолили мені катові дзундзурихи так, що й зарятунку не було. І от одного дня мені засвітилася щаслива думка: аби я не мучився, вони мусять вмерти! Так я жінці й сказав. Вона — в плач… Бо ж то її мама і тета. Але я є пан радник, а не хвіст телячий. Пішов-єм до пана бургомістра, і він ми виписав такий папір, що і тестьова, і її сестра нині вмерли. От! А що мені більше треба? Тільки вони щось до мене «гур-гур», а я їм під ніс той папір: нате, читайте, вас вже нема. Ви-но тільки духи. Пфу-у-у! — і розлетілися. Дав їм біле вбрання, аби виглядали пристойно. В газету — некрольога. Тепер вони де не ступлять, а до них всі: а киш! І хрестяться. Маю святий спокій. Далебі, з мертвими куди скорше можна збалакатись, аніж з такою живою мавпою.

— А я вам скажу, — похитав головою пан Кузеля, — з привидом і кохатися куди приємніше. Колись, ще за життя, моя жіночка все, коли я на неї вилізу, лопотіла невгаваюче про геть усі новини з цілого міста. І я то мусив терпіти. Ціпив зуби, мружив очі, а ніяк не міг зосередитися, а через те й не годен був зазнати аморе ля фініта. Вже мене сьомим потом заливає, вже навіть слизькаю і сповзаю, вже чую, як у голові червоні кола крутяться, а еребуса еякулятоса як нема, так нема. Аж якось здогадався та й писок бабі подушкою накрив. І що ви гадаєте? За півхвилини було по всьому. А все пояснювалося дуже просто: вона добре знала, як діють на мене тоті дурні розмови, і навмисне їх провадила, аби засягнути якнайбільшого задоволення. Себто за рахунок мого здоров'я… — Пан Кузеля надпив мадери, обвів присутніх поглядом переможця і докінчив: — А нині — я кладу духа, як мені забажається, кручу ним, як дзиґою, роблю такі кренделі, які мені в парубочі літа й не снилися, а вона тобі ціхо, ані мур-мур, бо знає своє місце.

— Е-е, то ви ще й спите з привидом? — поцікавився Бумблякевич.

— Ясна справа. З привидом спати найбільша насолода, бо завше маєш певність, що він тобі не завагітніє. А як і навіть — то хіба ще одним привиденятком… Але вернімось до нашого замку. Маємо тут приклад галюцинації. Отже, доки нам усім буде здаватися, що в замку іде служба, а вночі — гулі, доти ми й будемо бачити це явище. Але досить, аби всі повірили в галюцинацію, і враз полуда спаде! Розумієте? Бо там же нічого нема! Гра тіней і світла!

— Пане Кузеля, але скажіть мені, чому вам так залежить на тому, аби я не подався до замку? — спитав урешті Бумблякевич.