— Король! Король! Король! — прощебетали сестри.

— Так вами карти покерували, що не могли ви нашої вулички обминути. А тепер сідайте коло моїх донечок, а я обід піду пильнувати.

По тих словах стара щезла, лишивши гостя сам на сам з карлицями, що жадібно пожирали його очима, хтиво облизували губи і постогнували, вовтузячись на лаві. Скидалися на чорних розімлілих кішок.

— Сідайте, сідайте, дорогий пане! — озвалась Емілія, і він сів за стіл.

— Випийте нашого вина з дикого винограду, — припросила Лідія, — і він випив келих густого червоного вина, від якого звело щелепи, але в грудях стало відразу тепло, а в голові вільно.

— Ми знаємо, що ви хочете потрапити в монастир, — сказала Соломія. — Але не знаєте дороги.

— Не знаю. Надіюся на бургомістра.

— Даремні надії, — похитала головою Емілія. — Ніколи бургомістр не дозволить вам вирватися звідси. Хто потрапив сюди, то вже навіки.

— Але в монастир можна дістатися і без бургомістра, — мовила Лідія.

— Справді? Як?

— Дуже просто — з нами, — відказала Соломія. — Ми знаємо туди дорогу, бо не раз бували у дитинстві. Княгиня мала до нас спеціальний інтерес, ха-ха-ха-ха…

Сестри підхопили той сміх, що скоро перейшов у якесь спазматичне квоктання, котре здавалося, вже ніщо не спинить. Але врешті, помітивши замішання гостя, що сидів ні в сих ні в тих, змилосердилися і вмовкли.

— А знаєте чому? — спитала Емілія.

— Що — чому? — не второпав.

— Чому княгиня мала до нас спеціяльний інтерес?

— Ні.

— Бо її чоловік, князь фон Шруботяг, вграв колись нашу матінку — а-ха-ха-ха-ха!

І знову карлиці зайшлися від сміху.

— То ви, е-е, княжі доньки? — з решпектом в голосі спитав Бумблякевич.

— Атож! — втішилася його здогадливості Лідія. — Ми є вроджені княжанки! Голуба кров! Хіба не видно?

Тепер вони вже так реготали, що аж сльози їм виступили на очах, і мусили їх висушувати батистовими хустинками, на кожній з яких виднілися монограми: «ЕШ», «ЛШ», «СШ».

— Це цікаво, — погодився Бумблякевич. — Тоді ви теж можете претендувати на корону України.

— Що? На яку корону? — здивувалася Емілія.

— Ми нічого не чули! — сполошилася Лідія.

— Ми нічого не знаємо! — забідкалася Соломія.

— Шруботяги рід свій ведуть від короля Данила. Отже, ви є прямі спадкоємниці його корони. Адже ви останні з цього роду, чи не так?

Сестри перезирнулися заклопотано.

— Гадаєте, що ми останні? — спитала Емілія.

— По смерті княгині і її сина — так.

— Але в тім-то й клопіт, що невідомо, чи справді вони загинули, чи ні, — відказала Лідія. — Це нас дуже цікавить. Мусимо за будь-яку ціну там дістатися і звідати.

— А що будете робити, коли виявиться, що й справді вони загинули?

— Тоді ми поселимося у замку. Або якщо це монастир, то пострижемось у черниці. Адже ми такі цнотливі! Такі цнотливі! — закривлялася Соломія.

— Чому ж ви досі туди не подалися?

— А ми не можемо.

— Ми маленькі.

— У нас ніжки худенькі.

— А там брили кам'яні, потічки льодяні, нетрі непрохідні.

— Ми б там загубилися, в травах заплуталися, в струмках потопилися.

— Нас вовки б роздерли, сови розірвали б, комарики б випили.

— Ось помацайте тільки, які в нас тонюсінькі ніжки, — стала коло Бумблякевича Соломія і, взявши його за обидві руки, притулила долонями до своїх стегенець.

Соломія змусила його провести долонями по ногах зверху вниз, виразно при цім розкошуючи і переступаючи з ноги на ногу. Стоячи, була нарівні з Бумблякевичем навсидячки. Якби не завелика голова та ще й з копицею такою, як подушка, то скидалася б хутше на дівчисько-школярку, аніж на дівицю в повні літ і розвою, чи то пак, недорозвою.

— І мені, і мені помацайте! — защебетали воднораз Емілія з Лідією та, відштовхнувши Соломію, зайняли її місце.

Бумблякевич і їхні ноги обмацав, упевнившись, що таки важко було б їм через гори мандрувати. А під долонями відчув клекотіння гарячої крови, знервоване биття живчиків і вже знав, що досить йому зблудити рукою убік і торкнутися малесенького напнутого вітрильця животика, як ураз спалахне той вогонь, що зараз тіль-тіль в глибині десь жевріє, і займеться полум'ям вся альтанка разом з виноградом і садом, і всеньке місто спалає, згорить, мов пуделко сірників…

Та всьому надходить кінець, скінчилося обмацування, і дівчатка мусили сісти на свої місця, все ще глибоко дихаючи, наче щойно спустилися з гір.

— А бачите, — першою озвалася Соломія. — Ніяк нам туди не дібратися. Але якби ви узяли нас із собою, то ми б вам охоче дорогу вказали.

— Тільки треба нас переносити через брили, та через струмки, та через ями, — сказала Емілія.

— Не бійтеся, це не важко, — втішила Лідія. — Ми малесенькі, як пташечки. Нас можна і на одній руці втримати. Ми зовсім легенькі. Боїмося у вітер на вулицю вийти, щоб не здмухнуло нас і не знесло в нетрі глибокі.

— Гм-м… — мрукнув Бумблякевич. — Якщо ви й справді знаєте дорогу, то я охоче вас візьму з собою.

— Чудово! — заплескала в долоні Емілія, — Завтра можемо й вирушати. Нам треба підготуватися до подорожі, прихопити харчі. А вам у жодному випадку не варто висовувати носа в місто. Перебудете в нас. Інакше є великий ризик, що пан Ліндер вистежить вас і арештує.

— Чому він має мене арештувати? — не зрозумів. — Хіба я щось чиню недозволене?

— Звичайно. Ви хочете покинути містечко, а це вже злочин.

— Але ж мене ніщо не в'яже з вашим містечком, то чому б не мав права піти звідси, куди мені заманеться?

— Кожен прибулець — наче муха, що потрапила в павутину. Не може вона вирватися і край, — сказала Емілія.

— Або муха, що потрапила в варення, — сказала Лідія.

— Або муха, що потрапила в борщ, — сказала Соломія.

— Чи чули ви щось про Море Борщів? — запитав Бумблякевич.

Карлиці враз зробили здивовані міни і тільки мовчки перезиралися.

— Звідки вам відомо про Море Борщів? — спитала Емілія.

— Та так… хтось розповідав… — ухилився від відповіді Бумблякевич. — А чого це вас так схвилювало?

— Хіба нас схвилювало? — спитала в сестер Емілія.

— Ніколи в житті нас подібні речі не хвилювали, — відказала Лідія.

— Хіба можемо ми при наших тендітних організмах ще й хвилюватися? — здвигнула плечима Соломія.

— Море Борщів знаходиться за смітником, — повідомила Емілія зовсім спокійно, але ці слова подіяли на Бумблякевича, мов нашатирний спирт.

— Можемо вам показати, — запропонувала Лідія.

— Це зовсім близько. В глибині саду, — додала Соломія.

— З превеликим задоволенням, — втішився Бумблякевич.

Хто б подумав! Море Борщів зовсім поруч! А що це означає? А це означає, що коли піти в протилежному напрямку, аніж ішов учора, то можна потрапити у замок і куди легшим шляхом, аніж через гори й нетрі. На біса йому тоді оці карлиці — ой! — ой! — ой! Заткайся, дурню, вони думки читають, знають, шляк би впік мене, все чудово, прекрасно, і сестрички прекрасні — які граційні, які солоденькі, як мармулядки готові на бля… блям-блям, а сад, а сад — просто справжній ліс, головне побільше думок, затуманити все, закутати, заплутати, щоб зблукали і нічого не зловили, — сад! яка розкіш! і три кароокі кралі! Ось вони вишивають переді мною, ведуть мене до Моря Борщів, три грації, три парки, три шпарки, ніжки, як в горобчиків, дрібу-дрібу-дрібушечки, дупці гуц-гуц-гуц, то в них і дупці є? — о йолоп! — аякже, певно, що є, і які — кругленькі, маленькі, мов два яблучка, ні — два персики, ні — дві абрикоски, ні — дві вишеньки… тільки хвостика не вистачає…

— Ах, маєте рацію, дорогий пане, — повернула до нього голову Емілія. — Не вистачає. А так би хотілося!

У відповідь сестри засміялися, пустотливо зиркаючи на Бумблякевича, а він сам почервонів і постановив собі взагалі ні про що не думати.

— Так не можна, — сказала Лідія. — Щоб зовсім ні про що не думати? Мозок відразу почне трухлявіти, заростати мохом і грибами, братися плісенню і витікати через вуха. Знала я одного пана, що йому мозок геть витік з голови, і коли було вітряно, то в черепку йому гуло, наче в гладущику. Усіх псів, бідачка, лякав. Мусив потім натовкти в голову різної різнятини, щоби не було вже так пусто, і якось живе.