— Ще ніколи не здибав я таких мудрих жінок, — похвалив карлиць Бумблякевич.

Вони пройшли через сад і опинилися перед горами сміття.

— Це і є смітник, — сказала Емілія.

— А це — Море Борщів, — показала Лідія на велику червону калюжу за смітником.

Бумблякевич був убитий.

— Боже! Ви скисли так самісінько, як і цей борщ, — зауважила Соломія.

— Оце Море Борщів? — спитав з таким розпачем у голосі, що вже сумнівів не було — сподівався побачити щось зовсім інше.

— Розумієте, наша мама варить щодня борщ, а ми його так переїлися, що досить нам і двох ложок, а решту доводиться виливати, — пояснила Емілія. — Проте вона й далі продовжує варити цей борщ. Хоч він нам уже в печінках сидить. От за багато літ, виливаючи борщ у одне й те ж місце, витворили ми оцю вічну калюжу, котру й прозвали Морем. Стільки сюди вже борщу виллято, що земля не приймає, і він залишається на поверхні. І з кожним роком територія Моря все зростає і зростає, а минулого року тут навіть втопилося порося.

— Коли ми його добули, воно було геть червоне, — сказала Лідія.

— І зварене, — сказала Соломія. — Ми його тут на березі й строщили.

— Ми часто тут граємося, — сказала Емілія. — Наприклад, пускаємо кораблики. Вчора я запустила корабель, який назвала «Троєю». Це був трищогловий бриг. Соломія і Лідія наліпили з хліба морців, і ми відправили їх у подорож.

— То була розкішна мандрівка, — замріяно похитала голівкою Лідія. — Нам здавалося, наче ми самі пливемо на тім кораблі і море б'ється хвилями і гойдає нас, а чайки співають і кличуть усе вперед і вперед до незвіданих берегів…

Бумблякевич слухав, затамувавши подих.

— Але потім матуся покликала нас обідати, — продовжила Соломія. — І знову нас чекав той клятий борщ. Ми з'їли по дві ложки і вилляли решту в баняк. Потім, правда, їли ми рідкісний смаколик — драглі з начиненої щуки. За тією щукою ми зовсім утратили пильність і не помітили, як матуся вхопила баняка зі зливками й пішла на смітник… Коли по обіді прийшли ми сюди — було вже по всьому…

— Матуся, видно, вилляла борщ просто на наш корабель, — зітхнула Емілія. — І він, бідолашний, потонув…

— На березі я знайшла тільки одного-єдиного морця, — мало не плакала Лідія.

— Що? — стрепенувся Бумблякевич. — А де він? Що з ним?

Карлиці поглянули на нього з подивом.

— Що з вами? Ви такі перестрашені! — спробувала зазирнути йому в очі Соломія.

Нічого, нічого, жодних думок, тут просто співпадіння, мусиш зберігати спокій і думати про приємне, а що в нас приємне? Лютеція! Лютеція!

— Я лише хотів спитати про того морця, що ви його знайшли на березі.

— О-о, ми занесли його до хати, — сказала Емілія. — Колись збудуємо нового корабля і відправимо того морця в далеку мандрівку. А поки що він спочиває у новому пуделку.

— Обідати! — пролунав голос старої.

— У вас буде чудова нагода поласувати смачнющим борщем, — сказала Соломія, і сестри, засміявшись та побравшись за руки, побігли впідстриб до хати.

Подався за ними й Бумблякевич, розмірковуючи над оповідкою карлиць. Чи є в ній хоч крихта правди? Можуть його просто стригти під каламар своїми вигадками. Мабуть, відомо їм більше, ніж кажуть.

Він опустив ложку в миску з борщем і побачив, як море збурунилося і вдарило хвилями в береги. Червоні корали ярини заблимали лютими очицями в глибині дна, табуни сріблястих і золотавих рибок заметалися в пошуках сховку і залягли в густому намулі. Малюсінька, мов мачинка, русалка вистрибнула на ложку і, з'їхавши по ній, наче по ковзанці, шубовсьнула в червоне море.

Стара налюбуватися не могла, з яким завзяттям він уплітає борщ. Проте її доньки ледве подолали кілька ложок і відсунули миски від себе.

Після борщу зійшло малинове сонце макітри з пирогами, що потопали у смальці серед рятувальних кругів смаженої цибулі. Карлиці скривилися, але Бумблякевич накинувся на макітру так, що стара не втрималася:

— Ой-ой-ой, — похитала вона головою. — Як би я хотіла мати такого зятя!

Дівчатка пирснули зо сміху і стали шептатися зовсім як підлітки, блискаючи очима і скалячи білі зуби. Вони отримували велике задоволення, стежачи за тим, як Бумблякевич наминає пироги, а стара навіть підперла рукою щоку і завмерла з замріяним виглядом. Либонь її уява вже малювала родинний затишок з коханим зятем, що прибере до рук цих трьох розбриканих кіз. З якою насолодою тоді вона чаклуватиме над таємним варивом борщу, знаючи достеменно, що ніхто вже не понесе цей борщ виливати, а спожиє його з повагою і вдякою.

— Пироги такі схожі на домовини, а борщ на кров… — промовляла вона. — І се наші національні страви… Які страви, така й доля народу — всенька залита борщем, вкрита варениками…

Від цих її слів у гостя виникло відчуття, що пироги мають незвичайну начинку, що там усередині причаїлося щось інше — дивне і несподіване, але водночас тривожне, і ця тривога не дозволяла йому розтинати пиріг видельцем, брав його цілим, і тільки в роті вже розкушував. Та чомусь здавалося, що язик кожної миті може поранитися об шаблю чи списа того, хто там похований, того, хто ворушиться і намагається розтулити домовину руками зсередини, розпачливо стогнучи. Уявляв себе велетенською могилою, що ликає труни. Одну за одною, одну за одною… Труни вилискували від тлущу, і вилася над ними пара — а може, то небіжчики видихали останки своїх душ, і вони підносилися вгору, щоб перед самісінькими очима затанцювати ритуальний танок.

Коли наситився і запив кисляком, стара вже не стримувала свого захвату і, підскочивши до нього, обслинила щоку.

— Горобчику ви мій! Дай вам Боже здоров'я! Ох і втішили ви мене нарешті, стареньку. А то ці бзикавки тільки глумляться.

Емілія сонливо потяглась і проплямкала:

— Щось мене дрімота розібрала…

— І мене, — й собі потяглась Лідія.

— І мене, — широким ротом позіхнула Соломія.

— Певне, й ви стомилися? — спитала стара в гостя. — Може, підете спічнути?

Бумблякевич стлумив позіх язиком та щелепами і кивнув.

— Але в мене є золота ідея! — раптом сплеснула в долоні Емілія. — Чому б нам усім разом не піти на ставочок? Там повно сіна — можна подрімати, а в ставочку покупатися, що?

— На ставок! На ставок! — застрибали сестри.

— Зробіть уже їм приємність, — попросила стара гостя, — підіть із ними на ставок. Там і справді чудесно… Хоч я вам і в хаті постелила.

— А де морець? — спитав Бумблякевич.

— Ага, де морець? — спитала Емілія і глянула у вікно. — Я тут його поклала.

— Кого шукаєте? — наставила вухо стара.

— На вікні лежало сірникове пуделко, — сказала Лідія.

— Де воно?

— А-а, пуделко? Та ж я прибрала. Гість прийшов — треба прибрати. Я й прибрала.

Бумблякевич витер спітніле чоло і подумки сказав собі: спокійно.

— Куди? Куди прибрала?! — заметушилися сестри.

— Та куди ж — на сміттярку. То ж порожнє було пуделко.

— А я хотіла зробити його капітаном, — зітхнула Соломія.

— Горе! Горе! Горе! — заквилила Лідія і налила собі повний келих вина.

— Тепер він пропав у горах сміттярських — на віки вічні…

— Ти завше! Завше робиш усе навпаки! — крикнула Емілія до матері і перекинула їй макітру з пирогами на голову. Пироги розбіглися враз на всі сторони, а макітра налізла на самі очі.

— Такі в мене доньки, бачите? — схлипнула стара. — Пальцем об палець за цілий день не вдарять, пилинки не здують, а тільки й знають, що мене поганяти та збиткуватися… Якесь нещасне пуделко викинула на смітник — і от маєш тобі… Все, вмру я тепер вам на злість. Піду до пана бургомістра, нехай мені дасть такий квит, що я вмерла, і вмру. Буду мертва тут жити. Ніхто вже до мене нічого не матиме. Буду мертва тинятися покоями, скиглити і завивати, яко справжній дух, і хитати фіранками, скрипіти підлогою, траскати дверима, дзеленчати ланцюжками, хлюпати водою…

— Прекрасно! — сказала Емілія. — Може, хоч тоді перестанеш виварювати свої дурнуваті борщі. Ходімо, мої любі!