Бумблякевич подався за карлицями, вирішивши, що подібні сцени, мабуть, частенько тут відбуваються і втручатися не варто.

Сад, здавалося, не мав кінця. Деколи доводилося достоту продиратися через виноградне галуззя, нарешті гущавина проріділа і попереду зблиснула смуга води. Небавом опинилися вони на просторій галявині, сонце щедро її заливало і тіні не мали сюди доступу. Посеред галяви яскрів ставок з білим лататтям. Вода була прозора, але зовсім безживна. Не побачив у ній жодного тремтіння — стояла в якомусь сомнамбулічному безруху, а в її глибинах не виднілось ні риб, ні пуголовків, ані жодного жучка… Не видно було й водоростей.

— Риби скаламучують воду, — промовила Емілія.

— Жаби так гидко квакають і не дають уночі спати, — сказала Лідія.

На березі лежали купи сіна, і запах його відразу полонив Бумблякевича, скинув сорочку, роззувся і впав горілиць.

— Я хочу купатися, — сказала Емілія.

— Ну, то розбирайся і стрибай у воду, — не знати чого засміялася Лідія.

Емілія подивилися на Бумблякевича і відвела очі вбік:

— Я соромлюся.

— Можеш не соромитися. Наш гість уже в такому віці, що мусив бачити всі наші жіночі зваби, — відказала Соломія і рішуче скинула сукенку.

Під сукнею була зовсім гола і нагадувала синюшне курча. Аби не виявитися неґречним, Бумблякевич не відвернувся, а продовжував спокійно розглядати це майже безстатеве сотворіння, бо була вона спереду зовсім пласка, а на місці грудей темніли скромненькі прищики, як дві медальки, а нижче все було настільки гладке, що хоч бери та прасуй на ній. Зате між стегнами чорніла густа копиця, і то була, мабуть, уся її зваба, бо під нею між стегон виднілася широка щілина, крізь яку прозирався протилежний берег ставка. Дві худі павукоподібні кінцівки вигиналися мало не дугою. Бумблякевич подібне чудо бачив лише на фотографіях з Бухенвальду.

В Соломії його оглядини викликали сміх, і вона гукнула до сестер:

— Чого ж ви? Чи я сама мушу за всіх відробляти?

Лідія, роблячи бозна-які гримаси на обличчі, скинула сукенку і явила єдиному мужчині ті ж самі скарби, що і її молодша сестра. Була тільки дещо ширша в клубах, від чого щілина між ногами утворилася такою, що там завиграшки вмістилася б і третя нога.

Черга дійшла до Емілії. Але й тут жодних несподіванок природа не викохала для Бумблякевича. Хіба що ноги в старшої сестри були геть зарослі темним волоссям і це повинно б свідчити про неабияку жагу.

Три каракатиці простягли руки до нього і провуркотіли:

— Ходіть з нами! Ходіть до нас! Не соромтеся! Ха-ха! Він соромиться!

І з реготом одна по одній стрибнули у воду, підібгавши під себе ноги, як справдешні жабенята. Бумблякевич звівся, нерішуче затупцяв на місці, але таки скинув штани і в довгих квітчастих майтках дав нурця, аж весь ставок сколихнувся і обурено вдарив хвилями у всі свої береги.

У воді карлиці гайсали і плюскотіли, мов навіжені, весь час пориваючись і Бумблякевича залучити до своїх забав, але той щоразу випорскував від них, поки врешті не стомився, і міцні руки і ноги карлиць оплели його всього так, що вже й ворухнутися не міг.

То вже не виглядало на забаву. Чув на тілі своїм поцілунки і покусування зубів, чув, як хтиво його обмацують тонюсінькі пальці, як гладять і пестять всюди, де лише можна, а ніжки труться і притискаються до нього усе тісніше. Ось уже чиясь допитлива рученька пірнула куди слід, і Бумблякевич, котрий ще хвилю тому був твердо певен, що сила його чоловіча ніколи не подвигнеться на ці скелети, обтягнені шкірою, раптом почув, як збурюється вона і під умілими пальчиками випрямляється на втіху і захват карлиць. Уже не одна, а три рученьки гайсували по його добрах та так фахово, наче б усе життя тільки те й чинили, що прутнів укоськували, наче диких мустангів.

— Тру-ру-ру! Пі-пі-піп! Ту-ту-тут! — завищали воднораз карлиці і, здерши з нього майтки, шпурнули їх на берег.

Спочатку з розгону настромилася на нього Емілія, і Бумблякевич з подивом відчув, що, незважаючи на свої бухенвальдові форми, виявилася для нього якраз упору. Гецкала просто з невірогідною швидкістю, наїжджаючи так рвучко, що аж вода пінилася і скипала довкола них.

Заплющив очі, щоб не бачити виряченої мармизи і спробував уявити себе турецьким султаном, але малі чортиці так нестримно галасували, що ніяк не можна було зосередитися. Тим двом, молодшим, раптом видалося, що Емілія забагато вже гарцює, і хтозна, чи в кавалера сили вистачить на решту, а всім же хотілося порівну. Отже, почали вони здирати старшу сестру, але це виявилося нелегкою справою. Несподівано так розґзилися, що Бумблякевич не встояв на ногах і пішов під воду.

Пирхаючи та чхаючи, вибрався на берег, підібрав майтки, викрутив і розвісив на кущі шипшини.

Скидався тепер на якогось римського патриція, що влаштовує собі розпусні забави зі жрицями кохання. Шкода лише, що ті жриці кохання більше схожі були на жриць смерти.

Ось вони усі троє вилазять навкарачки з води. Боже, яке жахіття! Карлиці розпустили волосся і зовсім втопилися в ньому. Сунули на Бумблякевича справжні чорні пугала з вищиреними зубами й палаючими очима, три роз'юшені упириці, спраглі крови, ласі м'яса.

З переляку запорпався в сіно і насторожено стежив за їхнім повільним наступом. Що вони хочуть вчинити з ним? Розірвати на кусні? Роздерти до нутрощів? Це була плата за те, що виведуть до замку. Але якщо заплющити очі й уявляти собі, скажімо, Лютецію, або Мальву Ланду, то можна зажити цілком небесного задоволення. Мальво, пробач мої постійні падіння на шляху до тебе, я знаю, очистиш мене від гріхів і блуду, визволиш з пекла, і я засіяю лотосом на твоїй бурштиновій долоні. Лютеціє, чекай на мене вірно, я вже лечу до тебе, я вже маю тебе у своїх обіймах уявних, я припадаю до твого лона і слухаю музику чистих джерел…

— А-а-а-а! Гр-р-р-р! Гарррр! Уа-уа-у-у!

То не грім загримів, не блискавка заблискала, не земля розверзлася… То не вітер дерева пригнув, не вулкани вибухнули, не гурагани промчали… То три зацні панни-милоданни, три горлички залюблені, три мавки, знетямлені від кохання, накинулися на свого лицаря, пана свого Бумблякевича, повергли його горілиць і заходилися ласувати, від розкоші чавкаючи, сьорбаючи, слиною сходячи…

І здалося вже бідолашному, що ті фурії, заковтуючи прутня, можуть, не хотячи, і його самого заковтнути — такі уже в них глибоченні ротиська виявилися, так уже вони втягували в себе, що було враження, наче напало на нього три лютих пилосота[86] і висмоктують всю живу силу від чубка до п'ят… Коли ледь-ледь розплющив повіки, то з радістю побачив чисте небо угорі — воно не розсипалося на скалки, не пропало, вистояло всі буревії і грози… Розплющив очі повністю — побачив як високо підстрибує Лідія, а дві сестри пестять його і лизькають, наче цукерку. Лідія злітала вгору, і разом з нею злітало чорне волосся, воно вкривало її так надійно, що всі потворні частини тіла пропали, і піймав себе на тому, що дивиться вже на неї без огиди, ба більше, тепер чомусь забаглося побачите голе тіло карлиці, і він розгорнув руками теє волосся й уздрів Саудівську Аравію — жовті ласкаві піски, мерехтливі і пильні, готові у будь-який мент засмоктати тебе й поглинути, дві молоді оази, зволожені дощем і осяяні сонцем, а внизу чи то оманливий Оман, чи то ебеновий Йемен, весь оточений фініковими пальмами, там добувають нафту, помпують її невпинно й нема їй кінця, о Оман, о Аллах, бісмаллах, Аллагі акбар Магомет расул —