Веселощі й сміх панували за столами, гості радісно гомоніли, співали й обнімалися. Міля підливала гостеві вино, а Дана пальчиками вкладала йому до писка м'ясо.

— Нє-е, — хитав головою Бумблякевич, — ще на таких поминках я не був, аби так весело гуляли.

— А чого ж не гуляти? Чого ж не гуляти? — сміялася Дана. — Ви тільки гляньте на нашу Мілю! Це ж сік із медом, вино з молоком, пиво з горілкою! І таке щастя мало би пропадати? За таким-во одороблом? — і показала пальцем на якогось п'яничку, що сидів у кутку і посоловілими очима сумно дивися на забаву.

— То він був такий самий п'яниця? — спитав Бумблякевич.

— Та це ж бо він і є.

— Ви хочете сказати, що то її чоловік?

— Авжеж, мій горобчику, — притулилася до нього Міля.

— Це мій покійний чоловік. Пішла-м до магістрату, розказала про свою біду, і виписали мені документ, що я вже вдова, а він небіжчик. Лишилося тільки поховати. Що ми й зробили. Могилка чекає на нього. А сам він уже поза законом. Будь-хто може йому дати гальбою по голові, і нічого йому за теє не буде. Бо його нема в паперах, а отже нема і при житті.

— А що буде, коли він припреться до хати?

— Хай тільки спробує. Між іншим, коли маєте охоту, то прошу дуже — визволіть свої інстинкти!

— А то які саме?

— Інстинкт убивці! — сказала Міля. — Він дрімає в кожній людині. Але страх заважає йому вигулькнути і виявити себе. Ви ж бо можете нічого не боятися. Ну признайтеся, невже ви у думках нікого не вбивали?

— Гм… та було…

— А видите? Маєте чудову можливість утілити в життя свою найпотаємнішу мрію і когось нарешті закатрупити. Маю на думці мого колишнього мужа-пияка.

Бумблякевич був здивований цією пропозицією і навіть на хвильку замислився, чи справді вбивство належить до його найпотаємніших мрій, та врешті струснув з голови підступні думки.

— Та облишмо це чуперадло, — засміялася вдовичка. — Ось ліпше розкажіть нам, що там у Львові чувати. Кажуть, наш татусько цісар до вас приїжджав і навіть по-нашому кілька слів виголосив, а його жінка іно по-німецькому. Така вперта. Чи ви бачили найяснішого нашого цісаря?

— Бачив, як ото вас бачу. Бо знаєте, я при магістраті працюю, то ми його всюди супроводжували. Від ранку до вечора. Зокрема на мені лежав обов'язок організувати для цісаря і його почту харчування.

— Справді? І що ж бо їдять найясніший цісар?

— Уранці він звик пити білу каву з віденською булочкою. В полуднє їсть легеньку зупку. То може бути курячий росолик або яринова зупка з дрібненькою локшиною. На обід йому подавали переважно мелене м'яско у вигляді паштету або шницелька з бульбочкою. До цього завше салатка з різної мізерії, скроплена олійкою. Потім — черга на вишневий пиріг або запіканку з рижу і яблук. А ввечері він п'є зелену гарбату з цинамоновим рогаликом.

— І ніяких фазанів, запечених дроздів, вуджених жайворонків? — здивувалася Дана.

— Це тільки тоді, коли він вирушає на лови, але його величність зазвичай полює на сарн та оленів. Рогами у нього оздоблені геть усі стіни в усіх його замках, і під кожною парою рогів прибита табличка, на якій зазначено дату і місце ловів. Зате князь фон Шруботяг звик полювати на однорогів.

— Що ви таке говорите? Князь давно на тім світі, — сказала Міля.

— А чи він, часом, не такий самий небіжчик, як і ваш чоловік?

— О, ні. Я пам'ятаю, як ще малою бачила його у труні. Він разом з матір'ю загинув, коли карета зірвалася в урвище. А він лежав, як живий. Я дивилася на нього, і серце моє наливалось коханням. Раніше мені його не доводилося бачити. Я дивилася на нього, і мені хотілося підбігти й цілувати його, гладити його воскові руки, говорити йому, як я його люблю. Говорити, як його люблю і оповідати мої сни, бо в снах він мені з'являвся такий жагучий, такий шалений, він пестив моє тіло, цілував його і покусував, але ніколи не доходило до чогось більшого. Як тільки я починала казитися від жаги, він зникав, розчинявся у сутінках.

— Скільки ж вам тоді було?

— Дванадцять.

— Отже зараз вам тридцять два.

— І мені теж, — підкинула Дана. — Я так само пам'ятаю похорон.

— І де ж їх поховали?

— В замку. Де ж бо ще? — відказала Міля.

— В замку? Ви хочете сказати, що ви проводжали небіжчиків до самого замку?

— Аякже. Ціле наше містечко зійшлося. Процесія витяглася у таку довжелезну вервечку, що не видно їй було ні кінця, ні краю. Усі дівчата й жінки плакали. Всі дуже любили молодого князя.

— І ви пам'ятаєте дорогу, якою йшли до замку?

— Звичайно. Хіба можна таке забути?

— А потім? Потім ви ще коли-небудь туди ходили?

— Ні. Там уже ніхто не жив. Чого було ходити? Та й небезпечно. Піщані пагорби з часом стали осипатися, під їхніми завалами не раз гинули люди.

Якийсь чоловік підвівся з гальбою і промовив:

— Дорога Мілю! Я хочу нинька випити за тебе. За те, що ти ся звільнила з рабства. Ти стала вільна, як пташка. І можеш нарешті розправити крила. Сьогодні ти помолоділа відразу на десять років. Щоб я скис, коли брешу. Будьмо!

І вгору злетіли гальби, чарки й келихи.

— А чом би нам не випити на брудершафт? — спитала Дана в Бумблякевича і, не чекаючи згоди, переплела свою руку з рукою нового знайомого.

Щойно він слухняно перехилив келих до дна, як жінка припала до нього вологими вустами, втулила йому язика і пригорнулася усім тілом. Еге, чи й вона не вдовичка? Не знати, скільки тривав би їхній цілунок, якби не Міля, котра, силоміць розвернула Бумблякевича до себе, тицьнула йому повний келих, і, так само переплівши руки, засмоктала його вуста, видихаючи випари гарячого вулкана. Здавалося, вона не бачила хлопа років десять. Коли ж їхні вуста роз'єдналися, Бумблякевич побачив як палають її очі і як вона ласо облизується, задоволено усміхаючись. Але побачив іще щось — просто над головою п'яного бевзя, котрий був колись чоловіком Мілі, а тепер, погойдуючись на ногах, ворушив безгучно губами. В одній руці він стискав ножаку і зі всього видно не мав наміру краяти нею шинку.

— Ага, от бачите, — сказала Міля, — не хтіли-сьте визволити свої інстинкти, то тепер мусите задовольнити інстинкти пробудженого звіра.

— Прошу його забрати від мене, — попрохав Бумблякевич. — Він псує мені апетит.

— Плям-плям, — сказав покійник і шморгнув бурячковим носом.

— Ото витріщив сліпні, бодай тобі повилазили! — гукнула йому Дана, а тоді до Бумблякевича: — Чому б вам не встромити у нього виделку? Вам і так за те нич не буде, а нам приємність.

— Еге ж! Ще й яка приємність! — загомоніли гості і стали наливати. — Встроміть у нього що-небудь, кадук його матері! Пустіть йому бісової юхи, стонадцять чортів йому в пельку! Щоб не діждав ні Петра, ні Павла, ні дрібних святків!

— Мусите його випередити, — порадила добра душа Дана, — інакше він випередить вас. А йому ж, як покійникові, теж нич не буде. Ну? Що ся дивите? Відваги! Нате вам ножа та вколошкайте того люципера!

— Нуте! — штурхнула під бік Міля. — Дайте йому шкварки! Чи не бачите? Він же такий п'яний, хоч йому зуби вибери.

— А що він хоче від мене?

— Та як що? Побачив, як ми цілуємось! Природна реакція кожного покійника на зальоти своєї ще живої жінки. Переважно вони тільки страшать. Але в цьому трафунку я не певна. Тому не патичкуйтеся, хутчіш озбройтеся і вперед!

— Та чи ви подуріли? — обурився Бумблякевич, зриваючись з місця, але покійник заступив йому дорогу і люто захрипів, черкаючи повітря ножем.

Тут уже було не до сміху, бо й на думці не мав слухати під'юджувань гостей, рвонувся вбік, уникнувши леза, й кинувся до дверей. З усіх сторін потяглися до нього руки, ловлячи та переймаючи, а п'яний з ножем не відставав і хрипів у спину. Зі спритністю, якої від нього ніхто не чекав, Бумблякевич пострибав через лави, по столах, трощачи тарелі й келишки, і вилетів вихором на вулицю. Чув, що за ним женеться той телепень, і не зупинявся, мчав щодуху, пірнаючи з вулички у вуличку, аж поки не втрапив на вулицю дуже схожу до тієї, де мешкали карлиці. Що далі, то упевнювався в цьому все дужче, і, коли скрипнула хвіртка зовсім поруч, не мав уже сумніву, що зараз з неї виступить стара карга і скаже: «Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?», або котрась із сестер кинеться йому на шию і стисне своїми тонюсінькими батогами-рученьками…