Зупинився, відхекуючись та прислухаючись до далекого тупотіння, й побачив високого худого лакея в білих рукавичках і з надміру кудлатими бурцями на щоках. Убраний був у кармазиновий каптан із позументами.

— Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?

Бумблякевич остовпів і не міг так одразу зібратися з думками.

— Прошу, заходьте…

Його ввічливість і покірність, а, головне, цей голос, що з такою повагою звертався до гостя, зробили свою справу, і він не годен був опертися запросинам, понад те ще й тому, що тупіт усе наближався і наростав, і ось-ось з-за рогу мав би вилетіти бузувір із ножем. Лакей подався вперед, і Бумблякевич посунув за ним слухняно, мов заворожений. Під ногами похрумкував дрібненький гравій, обабіч доріжки буяли квітники, з котрих спурхував стурбований бзикіт комах.

Сліпучо-біла будівля, до якої вони прямували, виглядала мов невеличкий палацик в італійському стилі. А, може, й англійському. Ґанок з білими колонами був закутаний виноградом, вочевидь здичавілим, а окремі його батоги вигналися аж на дах і творили густу кошлату кучму, в якій з лементом вовтузились горобці. Бумблякевич піднявся сходами слідом за лакеєм і опинився в залі з канарковими шпалерами і квітковим брамбором угорі. Надміру високі вікна, були завішані білими коленкоровими фіранками з червоною облямівкою, а на вузькій поличці коминка, між двома срібними свічниками під розцяцьканими абажурами, виблискував помпезний годинник з головою орла.

— Прошу сюди, — сказав лакей і прочинив дубові двері в бічній стіні. — Прошу зачекати, зараз вас приймуть.

І зник.

Стіни тої великої світлої кімнати було обтягнено перським полотном: на жовтому тлі красувалися кривулясті скелі й такі ж кривулясті дерева, а межи ними крутили вигинистими задками хитроокі левиці перед тупомордими левами з вогняними гривами, никали гіллясторогі антилопи й граційні газелі. Верхню частину коминка з білого нетесаного каменю прикрашував мідний годинник з черепаховими арабесками. Дві позолочені жирандолі по кутах коминка з'єднувалися великою металевою гілкою трояндового куща з кованими квітами й листям, оздобленими старою міддю. На оббитті потемнілих крісел з крученими ногами і поручнями можна було при великому бажанні розібрати сюжети з «Енеїди» чи «Одіссеї», позаяк злинялі барви і постаті ще не були остаточно спотворені церуванням. У чотирьох кутках цього кабінету стояли похмурі шафи з віконцями, крізь які виднілися книжки і папки. У простінках межи двома вікнами притулився старенький, інкрустований під шахівницю, столик з вазою, в якій завмер букет флердоранжу, перев'язаний білими атласними стьожками. Над цим столиком висів овальний барометр з чорним обідцем, прикрашений стрічками з позолочених стружок, проте він був так засиджений мухами, що позолота ледве проглядала. Ще вище над барометром, весь у тіні і в пилюці, мужньо стояв на чатах великий портрет найяснішого пана цісаря. Самі вікна були задраповані червоними гродетуровими шторами, що їх підтримували шовкові шнури з китицями, за шторами біліли люстратові фіранки з поплінами. Букет флердоранжу виявився єдиною привабливою річчю у загалом малопривабливих лаштунках кабінету, і саме він змусив Бумблякевича наблизитись до вікна і розгорнути фіранки.

В саду на гойдалці сиділа тонкостанна панночка з книжкою. Її біла сукня чимось приманювала до себе увагу, хотілося загукати, або ні — навшпиньки підкрастися й накрити очі долонями, щоб почути лелійно-ласкаве: «Анрі? Люсьєн? Гюстав?..» Щось французьке, й неодмінно флоберівське, було у цій дівчині.

Більше він роздивитись не встиг, бо до кабінету увійшов лакей, але тепер він мав на собі форму австрійського офіцера з шаблею при боці. Помітивши подив гостя, криво посміхнувся:

— Тільки прошу не думати, що ми з лакеєм близнюки. Це було б нерозважливо з вашого боку. Справа значно простіша. Я і лакей — одна особа. У наш час слід бути економним. Крім ролі лакея, я не менш успішно виконую також ролі гувернера, садівника і кухаря. Покоївку грає моя дружина. При чому — бездоганно. А ще ж я заміняю цілий загін жандармерії. Так-так, шановний добродію, я і є комісар неіснуючої поліції пан Ліндер.

Бумблякевича пересмикнуло.

— Що, не сподівалися на таку зустріч? Прошу сідати в крісло та почуватися, ніби вдома. Я, знаєте, людина гостинна і люблю отак по-дружньому погомоніти. Добре при цьому й чарочку перекинути.

З тими словами пан Ліндер видобув з-під столу срібну тацю з пляшкою рому і двома келишками.

— Прошу, пригощайтеся. Відразу почуєте себе вільніше й затишніше.

Бумблякевич випив рому, але затишніше себе не почув. Злився, що отак дозволив собі попастися в сильце. А все кляті амурні пригоди. Якби не подався був до тої голомозої, а залишився в карлиць, то зараз хтозна, може, опинився б на півдорозі до монастиря. Тепер мусив відбути візиту в комісара поліції.

В кишені намацав кусник маківника, якого прихопив зранку в Лютеції, відщипнув крихту й поклав до рота.

Комісар підійшов до шафи, витяг якусь чорну папку і, вмощуючись в кріслі, пацнув нею по столі.

— Хоч я і не маю в своєму розпорядженні жодного шандаря[91], зате в мене є цілий загін прихильних цісареві громадян, які охоче — наголошую: охоче! — виконують свій патріотичний обов'язок. Так-так… І ця папка — плід їхньої недремної уваги… Чому б вам не розслабитися? Ви якось так сидите, що мені весь час здається, наче ви раптом встанете і підете. Вип'єте ще рому? Це справжній португальський. А взагалі у нас чудовий клімат, гірське повітря. Ще кілька днів тому лило як із відра. Це ви нам погоду принесли?.. Чи привезли?.. Чим це ви займаєтесь? Що ви жуєте?

— Пиріг з маком.

— Гм… Перестаньте, ви забули, де знаходитесь? — і, помітивши здивований погляд, поквапився пояснити: — Так! Так, ви у мене вдома. А чому? Тому, що магістрат і досі ніяк не виділить кошти на побудову комісаріяту. А звідки б узятися цим коштам? Та ні звідки, як зі Львова. Але вони і у вус не дмуть. Ви тільки уявіть собі — я змушений приймати відвідувачів, а серед них трапляються і вбивці, не в спеціяльно для цього пристосованому приміщенні, а у власному домі!

— Непорядок!

— Я й сам знаю, що це непорядок. Але чого-чого, а на свої гроші розпочинати будівництва не буду. Досить з мене, що напів за мої власні гроші зведено в'язницю. І що ви гадаєте? Попервах я був змушений поєднувати свою надзвичайно відповідальну працю комісара ще й з посадою начальника в'язниці! Мало того — тільки між нами — я ще й досі змушений бути і катом! Ви собі уявляєте? Я — і кат! Я, кого жінка називає не інакше, як «мій бобусь»!

Бумблякевич погодився, що це жорстоко, і вихилив ще келишок рому.

— Таким чином мені доводиться не тільки вішати, а й — що особливо неприємно — допитувати злочинців. Для цього я простудіював гору спеціяльної літератури. Охоче визнаю — надзвичайно захоплюючої літератури. Але одна річ, коли ти читаєш її для розваги, а інша, коли для підвищення фахової освіти. До того ж усе це відбувалося з жахливим поспіхом. Адже, коли я самотужки вчився на ката, не переставав бути комісаром поліції. Тим часом зібралася веселенька кумпанія шальвіристих типів, яких слід допитати, а дехто навіть уже дозрів, аби перетворитися на окрасу міської шибениці. Словом, усе робилося ґальопом. А ще ж така цікава деталь — усі катівські обладунки, весь інструментарій, довелося майструвати самому! Пізніше я вам покажу, як вони виглядають.

Бумблякевич затряс головою:

— Ні-ні, мене такі речі зовсім не цікавлять.

— З вашого боку це, можливо, й не зовсім ґречно, але я вибачаю, бо ви мій гість… Так от, зараз справи пішли на краще. Мені вдалося влаштувати на посаду начальника в'язниці свого тестя — пана Дезидерія Фляка. Душевний дідусь! А як він вишиває! У нього звичай — кожному звільненому з в'язниці дарувати на прощання одну зі своїх чудових вишиванок. І люди його цінують. У нас взагалі заведено дбати про своїх клієнтів. Наприклад, одна родина злочинця, якого я повісив, регулярно надсилає мені вітання. З якого б це дива, питається? А тому, що коли я по-людськи, то й зі мною по-людськи. А було так. Цього чоловіка повинні були повісити після Різдва. От я й думаю собі — а чому б не відпустити його на свята додому? Родина зрадіє, що всі докупи зібралися, та й йому розвіянка. Так я й учинив — пустив того ланця аж на три доби. Всяке могло статися — міг біс підкусити й не вернувся б. Але він чемно повернувся до в'язниці, та ще не з порожніми руками — приніс печеного і вареного. «Нате вам, пане Ліндер, від нашої родини». Я йому так і сказав: «Ви ж, добродію, могли і драла дати, ге?» А він знаєте, що мені на теє? «Е-е, пане Ліндер, хто має висіти, не втоне. Все одно зловлять. А я б хотів, — каже, — щоб таки ви і ніхто інший мене повісили. У вас так затишно, так затишно!» — комісар змахнув сльозу і голосно сьорбнув носом. — Одним словом, дав я йому ще й Великодня діждатися. А вже тоді й повісили. Еге… Зараз мені трохи легше. За ката часом і тесть підміняє. Та й, скажу вам, знаходяться і в нього свої прихильники. Бувало, впреться котрийсь — хочу, щоб мене стратив пан Дезидерій, і край. Я вже й, бува, пояснюю, що як на те, пан Дезидерій застудився і лежить у ліжку. А той: «Це нічого, я зачекаю». А як можна чекати, коли саме цього дня призначена страта і я вийшов на роботу саме яко кат. Це ж я, коли страта відміниться, змушений буду заплатити самому собі купу грошей фактично за невиконану роботу? Не можу ж я, викликавши ката, одірвавши його від якихось своїх невідкладних справ, відправити потім з нічим! Це було б непорядно. А я люблю порядність. І який же я вихід знаходжу, га?