Весь згорток покривали виразки окису. Маленькі острівці непошкодженого металу потопали в морі іржі. Найбільший острівець був саме в центрі циліндра.

— Приглушіть! — попросив Григорій.

Зелене мерехтіння стало м’якше.

— Стійте! — закричав Фернан. — Стійте! Невже ви не бачите? Зараз я зроблю різкіше!

Тепер і Тарасюк помітив, що темний острівець у центрі зображення покрито химерним сплетінням трохи світліших ліній.

Григорій натис кнопку сталого режиму. Через кілька хвилин можна було побачити такі ж ледь помітні знаки і на інших неушкоджених острівцях міді.

Але як він не намагався зробити зображення чіткішим, це йому не вдавалося. Заважали товсті шари окису.

— Доведеться розгортати! — промовив нарешті Фернан. — Іншого виходу немає! Вмикаю кіноапарати!

Сталеві лапи за екраном заворушилися. Фернан з повагою скоса глянув на великі Тарасюкові руки. На екрані було видно, як почав розкручуватися згорток. Циліндр став ширший на кілька міліметрів, потім на сантиметр, потім ще на сантиметр…

— Різкіше! — тихо скомандував Григорій.

Екран спалахнув, і скраю згортка показалися чіткі незрозумілі значки, щось середнє між ієрогліфами та літерами.

Несподівано край згортка разом з написаним почав розпливатися і через мить зовсім щез. Циліндр зробився тонший.

І хоча вони знали, що відігнутий край неминуче мав розсипатися на порох, хоча до цієї сумної події добре підготувалися і були впевнені, що всі деталі надійно зафіксовані кіноапаратами, в сховищі почулося зітхання.

— Розгортайте далі! — сказав Фернан.

Великі Тарасюкові руки знову обережно заворушились, і знову почав набухати на мерехтливому екрані темний циліндр.

…Через дві години мідний згорток перестав існувати. Замість нього лишилося близько двох сотень жовтих лусочок з вигравіруваними на них письменами і шість касет кіноплівки.

Чорні сліди атомів на платівці були набагато коротші, ніж треба. Майже вдвічі коротші. Матвій узяв таблицю еталонів і уважно переглянув її від початку до кінця.

Невже радіоактивні ізотопи берилію та алюмінію? Це ж чудово! Виходить, самміліт ще зовсім молодий — йому не більше за мільйон років.

Матвій відкрив футляр друкарської машинки і почав відстукувати результати досліду.

Ззаду рипнули двері, але він не звернув на це ніякої уваги і друкував далі.

— Ще одна стаття в газету? — трохи іронічно вимовив за його спиною дзвінкий голос.

Бєлов озирнувся. У дверях стояла тоненька дівчина в штанях і светрі.

— Ви до мене?

— Якщо ви Бєлов, то до вас.

— Вибачте, щось я вас не пам’ятаю.

— Нічого! Я вас теж не пізнаю. Я вас уявляла зовсім не таким. Дуже високим і обов’язково брюнетом.

— Астроному не обов’язково бути високим. До зірок все одно не дістанеш. Та ви сідайте…

— Страшенно не люблю сидіти. Насиділась на все життя! Дев’ять років у школі, п’ять — в університеті…

— А потім?

— А потому одержала диплома. Ви теж умієте говорити римою?

— Не знаю, — сказав Матвій. — Взагалі мені писати дуже важко.

— Це я давно помітила, — погодилась дівчина.

— Яким чином? — Бєлов подивився на агресивну гостю підозріло.

— А ви досі не спромоглися написати мені хоч би листівку.

Матвій здивувався:

— Вам? Листівку? Чекайте-но, а як вас звати?

— Майя Кремньова!..

Як відомо, все людство можна поділити на дві частини. І основою для такого поділу можуть бути найрізноманітніші ознаки. Можна, скажімо, поділити людей на тих, хто рано встає і рано лягає, і тих, хто пізно лягає, але зате пізно встає. На тих, хто робить зарядку, і тих, хто її не робить. На тих, хто, побачивши близько машину, швидко перебігає вулицю перед самою машиною, і тих, хто в такому випадку обов’язково відступає назад.

Майя належала до тієї половини людства, котра вставала рано, робила зарядку і ніколи не відступала назад.

Але й цю половину можна, в свою чергу, поділити на дві нерівні частки. До більшої належать люди, впевнені, що поспішати нікуди, що їх час ще не настав, а вже коли він настане, тоді вони покажуть себе. До меншої належать люди, завжди готові до дії, як заправлена ракета. Саме до такої частки належать ті, котрим, на думку решти, “страшенно щастить”, котрі “свого не пропустять”, “народжуються в сорочці” і так далі.

Майя не “народилася в сорочці”. Але вона завжди точно знала, чого хотіла, і прагнула до бажаного з усіх сил. І домагалася свого.

Талант? Правильно, в неї непогані здібності. Але тисячі її однолітків мали зовсім не гірші. Проте мало хто вмів, як Майя, збирати лінзою волі всі свої думки в єдиний пучок, здатний пропалити які завгодно перешкоди.

Вона росла без батька. Він загинув в останні дні війни.

Але в дечому їй справді пощастило. Перші кола свого чотирнадцятирічного життя Майя бігла за лідером. Лідера звали Сергійко. Сергійко був на три роки старший за неї, але ніколи не вихвалявся і завжди захищав її самостійність. До чотирнадцяти літ вона вміла робити майже все, що умів брат: їздити на мотоциклі, вільно читати по-англійськи, розпалювати вогнище під час дощу, займати перші місця на міських математичних олімпіадах. Майя підстригалась під хлопчика, ходила в штанях та ковбойці, і часто її вважали за молодшого Сергійкового брата.

Коли брат вступив до університету, на математичний факультет, вони вперше серйозно посварилися.

— Знаєш, Сергійку, я вирішила піти у вечірню школу, — сказала Майя. — Я не буду математиком. Ти не сердься.

— Збожеволіла! В тебе дуже виразні математичні… І взагалі наш вік — вік математики!

— Наш вік — вік соціалістичної революції! — відрубала Майя. — Розумієш, пригнічені народи не хочуть жити по-старому. Чому всім треба вивчати математику? Суо куікве, — сказала вона по-латині. — Кожному своє!

— І що тобі куікве? — сердито запитав

Сергійко.

— Мені куікве, щоб ти познайомив мене з арабами.

— Аякже? — сказав брат. — Я так гадаю, що пригнічені народи дуже просто обійдуться без тебе…

Наступного дня Майя знову завела мову про те ж саме.

Через день — знову. Ще через день — знову.

Врешті-решт Сергійко зрозумів, що життя йому не буде. І якось з’явився додому з низеньким смаглявим хлопцем. У хлопця було неприродно густе і блискуче чорне волосся та сліпучо-чорні очі.

— Наш товариш… Син іракського комуніста, — оголосив Сергійко сестрі. — Допоможеш Асафові вивчати російську?

— Почну сьогодні ж! А ви мені — арабську. Згода?

В шістнадцять років Майя одержала у вечірній школі атестат зрілості і подалась на філологічний факультет.

Секретар приймальної комісії — похмура і дуже розповніла жінка сухим, скрипучим голосом пояснила їй, що за останні чотири роки на арабістику не прийняли жодної дівчини.

— Сам Сергій Вікентійович особисто й персонально знайомиться з кожним, хто бажає складати екзамени, і як тільки бачить, що перед ним не юнак… А зараз професора взагалі немає.

— Будьте ласкаві, — ввічливо попросила Майя, — дайте мені професорів телефон. І домашній, будь ласка.

Жінка відмовила.

Майя подзвонила в довідкове. Потім — з першого ж автомата — на роботу професорові і додому. їй відповіли, що професор у відрядженні, і спитали, хто дзвонить. У Майї не було ніяких причин приховувати своє ім’я.