Ні, Майя ніколи не могла написати картину, поруч з якою сфотографував її цей пройдисвіт, що назвався Смітом. Та й що там Майя! Жодна з її прабабусь не змогла б цього зробити… з тієї простої причини, що прилад засвідчив: жовта вохра з надісланої Фернаном Гізе пробірки потрапила на стінку печери за двадцять тисяч років до народження Майїної прабабусі. Того ж таки тисячоліття, коли неподалік від ущелини Джаббар, на гладенькій, як стіл, рівнині з’явилися самміліти. Того ж таки!

Є в юристів таке поняття — алібі. Якщо нитки злочину ведуть до людини, котра довела, що в момент злочину вона була в іншому місці, то вона довела свою непричетність. Нитка обривається, і треба шукати іншу.

Майїн космонавт ніколи не доведе свого алібі! Тоді, коли дивні напівпрозорі краплини з’являлися в Саммілі, він був там!

Ідучи повз вестибюль, Бєлов побачив своє відображення в дзеркалі й жахнувся. Щоки заросли рудуватою щетиною. Бакенбарди робили його ще більше схожим на великого поета.

Він одвернувся від дзеркала і тільки зараз помітив довготелесу постать, що підводилася з вахтерського крісла.

Постать випросталася й лагідно промовила Тарасюковим голосом:

— Ти пам’ятник собі воздвиг нерукотворний?

Якби Бєлов не пробув три дні та чотири ночі зачинившись у лабораторії, то, можливо, й здивувався б, побачивши свого друга. Тарасюкові очі почервоніли так, ніби це не Матвій, а він просидів за приладами три доби підряд. Підборіддя стало схоже на чорну щітку.

Але вдало закінчивши роботу, Матвій був надто стомлений і надто сповнений радістю, аби щось помітити.

Звідки йому було знати, що закінчивши роботу з апаратами й матеріалами, необхідними для дослідження фарби, Григорій не тільки не байдикував, чекаючи результату, але, навпаки, працював усі останні дні (і навіть частково ночі) поза всякою нормою.

Матвій здивувався б, якби довідався, що останні три доби Тарасюк терміново готував нову експедицію, вів нескінченні міжміські телефонні розмови про справи, що мали безпосереднє відношення до його, Бєлова, гіпотези, розмови з людьми, вельми далекими і від астрономії, і від археології.

Ще більше здивувався б Матвій, якби довідався, що всю цю метушню викликала вручена Тарасюкові академіком старовинна рукописна книга про подорож по Московії з описом численних “див і чудес”.

…Проте Бєлов нічого цього не знав і тому на Тарасюкове запитання про нерукотворний пам’ятник відповів без ніякого сумніву:

— Воздвиг! Вони прилетіли двадцять тисяч років тому.

— Шкода! — вигукнув Григорій. — Ми з тобою спізнилися всього на двісті століть! Коли ти зможеш доповісти на секторі?

— Завтра, — рішуче відповів Матвій.

— Завтра ти спатимеш! — так само рішуче заперечив Григорій і, обійнявши Матвія за плечі, повів його до виходу. — Завтра ти спатимеш, як ховрах. Позавтра — готуватимеш доповідь. А я маю термінову справу. Доведеться відлетіти з Москви…

Вони вийшли з інституту. Тарасюк посадив Бєлова в машину, сів сам і ввімкнув запалювання.

Питається, де справедливість?

Адже все почалося саме в Леоніда Серьогіна, з того, що до нього прийшов Матвій Белов.

Якби не журналіст Серьогін, то ще невідомо, як пішло б діло у фізика Бєлова, археолога Тарасюка, спелеолога Гізе, філолога Кремньової, Халіда та багатьох інших людей, так чи інакше причетних до всієї цієї історії.

І незважаючи на це, саме Серьогін лишився десь збоку. Така журналістова доля. Ти перший про все довідуєшся, ти дістаєш найкращий матеріал, ти не спиш ночами, щоб він вийшов якнайцікавішим. І наслідок? Лише найближчі друзі іноді помітять твоє прізвище під нарисом чи репортажем. А всі інші тобою зовсім не цікавляться. їх цікавить лише те, про що ти написав.

В історії з саммілітами Серьогін не зміг привернути до себе уваги навіть найближчих друзів. Стаття пішла за підписом автора гіпотези, і ніхто в усьому світі, крім працівників редакції, не знав, скільки довелося йому, Серьогіну, просидіти над нотатками Бєлова, що зацікавили цей же світ…

Звичайно, Леоніда попередили про майбутню подорож до пустелі. І, звичайно, він зробив усе, щоб узяти в ній участь. Але попасти до академіка на прийом йому не пощастило. А якийсь професор, у котрого на столі вже лежали документи Тарасюка, і Кремньової, погодився прийняти його лише на одну хвилину, та й то після того, як літня дама-секретар не витримала його настирливих домагань.

Вислухавши журналіста й неуважно проглянувши такий довгий і переконливий лист за підписом головного редактора газети, професор сказав, що кореспондентам у Саммілі нічого робити. От коли експедиція привезе звідти щось цікаве, то тоді товариші кореспонденти матимуть змогу ознайомитися з усіма матеріалами детально й писати про них хоч і в усіх газетах…

Поїзд ішов з Далекого Сходу в Москву. Він був у дорозі п’яту добу, і найакуратніші пасажири вже починали складати потроху деякі речі.

Леонід Серьогін, який повертався з чергового відрядження, і його попутник, невисокий, кремезний чоловік років тридцяти, до складу найакуратніших пасажирів не належали. Почасти через свій вік, почасти тому, що речей у них майже не було.

Багаж кореспондентів, як відомо, складають в основному блокноти, плівки й фотоапарат. Леонідового ж попутника цілком задовольняла велика сумка, котру в будь-який момент можна було закинути за плече, наче рюкзак. Він був геологом і розповів Серьогіну, що за останній рік переносив у руках і за плечима більше вантажів, ніж їх везе поїзд. А зараз він іде у відпустку, і, крім бритви “Супутник”, трусів для купання та кедрових горіхів, йому нічого не треба.

Серьогін і геолог від самого Владивостока змагались у шахи. Зараз рахунок був 33: 1 не на користь журналіста.

Леонід з байдужим виглядом, хоч серце його й обливалося кров’ю, поклав на дошку свого короля.

— Випадок панує в грі, — сказав він.

— Випадковість — це спосіб виявлення закономірності, — не без іронії відповів геолог. — Ще одну?

— Досить, — удавано позіхнув Серьогін. — Час уже спати.

Геолог узяв рушника і вийшов з купе.

Леонід почав складати шахи. Склав, поставив дошку на столик і нахилився, щоб підняти аркуш цупкого паперу, на якому попутник вів записи рахунків матчтурніру.

На другому боці аркуша було щось наклеєно. Серьогін перекинув папір — це була телеграма — і ненароком прочитав:

Леонід перевернув аркуш і поклав на столик, придавивши складаним ножем.

Геолог повернувся в купе й заліз на верхню полицю.

А Серьогін вийшов у коридор, став біля вікна і закурив.

Прізвище попутника він уже чує не вперше. Але де він раніше його зустрічав?

Старпом на кораблі? Ні, той не Сєдих, а Скорих… Кришталевий? Що таке Кришталевий?..

Серьогін докурив цигарку, так і не згадавши, де він чув прізвище геолога, й пішов до свого купе.

З відчинених дверей до нього долинув уривок чиєїсь фрази: “…Тайменя кілограмів на двадцять із цього струмка, уявляєте!..” — і раптом згадав відразу.

Просто диво, що він не згадав цього раніше! Ну звичайно: Кришталевий струмок, озеро, Сєдих!..

Телеграма, яку він дав Григорієві “на дорогу”, коли той летів у Хірбет! Телеграма з далекого сибірського рудника, прийнята ним за жарт, придуманий кимось із друзів Бєлова…

Леонід прибіг у своє купе і не соромлячись розштовхав враз заснулого геолога:

— Заради всіх святих, пробачте! Це ви п’ять місяців тому послали телеграму на ім’я Матвія Бєлова?

Після того як Сєдих розповів про загадкову кам’яну піраміду біля маленького невідомого озера в тайзі, нетерплячка Серьогіна була така велика, що він, зійшовши з поїзда, відразу ж кинувся до першої телефонної будки.