Назавтра вона подзвонила знову. її попросили подзвонити через тиждень. Але Майя подзвонила наступного дня.

— А раптом Сергій Вікентійович несподівано повернеться? Мені ж він не дасть телеграми, а вам може дати!

Через два дні професорова рідня пізнавала Майю з першого слова: відповідали, не чекаючи запитання, “не приїхав” і клали трубку.

Але ось нарешті Майї пощастило. Зовсім випадково. Щоправда, Наполеон казав, що випадок завжди на боці великих батальйонів.

Коли вона подзвонила професорові Бочковському додому вдванадцяте, вслід за нескінченно довгим басовитим гудком щось клацнуло, і чоловічий, на диво тихий голос (Майя сподівалася від професора лев’ячого рику) вимовив:

— Слухаю.

І тут Майя мало все не зіпсувала. Замість приготовленого заздалегідь “селям алейкум”, вона розгублено пробелькотіла:

— А мого брата теж звати Сергій…

— Гм… Буває, — сказав професор. — А як вас звуть?

— Майя…

-¦ Ах, це ви! Чував! Чував! Я до ваших послуг.

Аж тут нарешті Майя заспокоїлась. Вона набрала в легені якомога більше повітря і чітко вигукнула:

— Селям алейкум!

— Алейкум селям, — механічно відповів професор. — Я до ваших…

— Візьміть мене до себе, — по-арабськи сказала Майя.

— Куди — до себе?

— В університет. Світло вашої ученості розсіє темряву мого неуцтва! — по-арабськи сказала Майя.

— І скільки таких фраз вам пощастило завчити? — з цікавістю запитав Бочковський.

— Не злічити зірок на небі, не злічити піщинок у пустелі, але слів у людей ще більше!

— Почекайте! — заблагав професор. — Почекайте! Що у вас з тригонометрії?

— П’ять!

— З алгебри?

— П’ять!

— З фізики?

— П’ять.

На тому кінці проводу запала тиша. Очевидно, професор розмірковував.

Потім трубка промовила все тим же тихим, але вже абсолютно офіційним голосом:

— Чекаю вас на кафедрі о чверть на десяту.

— Дякую! — сказала Майя. І хвацько додала, звичайно, теж по-арабськи: — Краще один раз побачити, ніж тисячу разів почути.

Відтоді минуло шість років. “Наш наймолодший старший науковий співробітник”, — говорили про Майю Кремньову в Інституті східних мов.

— Майя Кремньова? — перепитав Матвій. — Так це ви прислали телеграму? — Він журно зітхнув. — Визнаю, винен. Справді, відповіді не послав. І навіть телеграму вашу віддав одному товаришеві. Як накажете спокутувати провину?

— Для початку покажіть мені, звідки вони прилетіли.

— А ви певні, що вони прилетіли?

Майя пильно глянула на Бєлова. Очі в неї були карі, дуже яскраві, а брови здіймались до скронь навкіс, що надавало її обличчю дещо здивованого виразу.

— Звичайно! Треба бути цілковитим дурнем, щоб не бачити слідів космонавтів буквально на кожному кроці!

— Наприклад? — губи в Матвія здригнулися.

— Це ще вам потрібний приклад? Та перша-ліпша легенда про будь-якого бога! “Зійшлі з неба були на землі днями тими”. Це Біблія. І не тільки християнський Бог. Магометанський аллах, іудейський Яхве, індійський, ескімоський, негритянський, полінезійський — всі боги дружно сходили, злітали, падали, спускались! Звідки? З неба! А хто тільки не здіймався на небо? І Єнох, і Христос, і Мітра, і Кецалькоатль, і сотні інших легендарних осіб.

Чому всі ці історії неодмінно треба було придумувати? Чому не припустити, що все відбувалося значно простіше? Прилетіли з неба могутні космонавти на ракетних кораблях. Неандертальці, зодягнуті в звірині шкури, почали їм поклонятись, як вищим істотам, а потім запам’ятали цей випадок і передали його в спадщину своїм нащадкам!

Хіба ви не знаєте, що інки визнали за богів іспанців, уся могутність яких полягала в вогнепальній зброї і конях.

— Не ображайтесь, будь ласка, але зовсім не обов’язково було прилітати космонавтам, щоб наші темні предки придумали собі богів.

— Не обов’язково! — знизала плечима дівчина. — Могло бути і так і сяк. Але ви збираєтесь спокутувати свою провину? Так показуйте, звідки вони прилітали!

— Що б я дав, аби тільки взнати це! — вимовив Матвій, помовчавши. — Довідатись і сказати людям: “Дивіться всі! Ось найближче місце в космосі, де живуть ваші брати по розуму!” Але, на жаль, космонавти, про котрих ми з вами говоримо, поки що не повідомили мені, в якому довідковому бюро можна спитати, звідки вони…

— Отже, будемо шукати це довідкове бюро? — Майя з надією глянула на Матвія. — Дайте мені завдання.

Рука Бєлова ненароком потяглася до потилиці, але він вчасно опам’ятався і зняв з плеча неіснуючу порошинку.

— Яке, власне, завдання? — сказав Матвій спроквола.

— Яке завгодно! — коротко, проте енергійно відповіла дівчина. — Треба їхати в Хірбет, про який написано у вашій статті, — поїду в Хірбет. Треба сидіти в бібліотеці — буду сидіти в бібліотеці. Треба мити підлогу в лабораторії — митиму підлогу.

Бєлов машинально глянув на чисту підлогу і тим самим невпевненим тоном промовив:

— Підлогу мити, мабуть, не треба. В Хірбет уже поїхали без нас з вами…

— Так і знала! — В голосі дівчини почувся відчай. — А ви ж чому не поїхали?

— Мені треба було залишитись. Я визначаю вік саммілітів. Хочете, покажу?

Матвій узяв зі столу фотопластинку і подав Майї.

Вона повертіла її в руках.

— І що ви взнали? Скільки йому років?

— Не більше за мільйон.

— А точніше?

— Точніше поки що не знаю. Треба зробити хитріший прилад.

— Гаразд! Ви будете робити свій прилад. А мені що ж — сидіти склавши руки?

Матвієві стало ніяково. На фізиці й астрономії він, щиро скажемо, дещо розумівся. Але історію або, наприклад, філологію знав досить поверхово. І якщо назвав у статті деякі загадкові явища в цій галузі, то зробив це за порадою Тарасюка. Швидше для того, щоб привернути увагу інших спеціалістів, а не з упевненості, ніби влучив у ціль. А тепер раптом його вважають за главу справ і чекають розпоряджень!..

— Знаєте що, — сказав Матвій, — дуже прошу вас — наберіться терпіння на п’ять днів.

— А що буде через п’ять днів?

— Буде Тарасюк.

— А хто він такий?

— Начальство. Завідуючий сектором палеоастронавтики… Тобто у сектора інша назва. Дуже довга — я ніяк не можу її запам’ятати. Зрештою, назва — це неістотне. Важливо, що Тарасюк обов’язково дасть вам завдання. І не одне, а цілу купу!

— Через п’ять днів… — невдоволеним голосом повільно сказала Майя. — А раніше не можна?

— Не можна.

— Він що — хворий?

— Він у Хірбеті.

З Майїних грудей вирвалося тяжке зітхання.

— Отже, повна поразка? — дивлячись Григорієві у вічі, спитав Матвій.

— Можна сказати інакше, — не опускаючи очей, сухо відповів мушкетер. — Тимчасові труднощі.

— А мені щастить! Та ще й як! Матвій схопився, підбіг до шафи і витяг звідти дві колби:

— Дивись!

Григорій узяв колби. Одна посудина була засипана дрібним жовтуватим піском. У другій лежав маленький самміліт, дуже схожий на пуп’янок чайної троянди.

— Різні речі! Чи не так?

— Нібито так, — згодився Тарасюк.

— А хімічний склад цього піску і цього самміліта абсолютно однаковий!

— Здорово! — сказав Григорій і трохи повеселішав. — Але, якщо говорити серйозно, то можливі два пояснення. Або самміліт виник із піску, або пісок — із самміліта!

— Можливо, все-таки перше припущення достовірніше? — спитав Матвій.

— Можливо, можливо… Інакше, мабуть, усі пляжі були б покриті саммілітами. Але коли з піску виник самміліт?

— Приблизно з мільйон років тому…

— “Приблизно”! — перекривив його Григорій. — Плюс-мінус скільки?

— Плюс-мінус мільйон, — бадьоро промовив Матвій.

— А точніше? Нам потрібна дата з точністю до п’ятисот, ну хоча б до тисячі років. Інакше ні про які аналогії з пам’ятками не може бути й мови.