Коли Матвій написав про це Майї в Москву, вона відповіла двома рядками:
“І сказали люди: “Залиште нам вашу силу”. І сказали велети: “Ви скористаєтесь нею на зле”.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Інфрачервона зірка
Бєлов повернувся в Москву останнім.
Літак прилетів уночі, і Матвій поїхав з аеропорту прямо додому.
В кімнаті все було по-старому. Лише на письмовому столі лежало щось “зайве”.
Матвій підійшов до столу і взяв списаний різко нахиленим уперед почерком аркуш паперу.
Зверху стояло: “З приїздом!” А трохи нижче у стовпчик:
Все, крім дня, що дорівнює ночі, і зірки опівночі, було перекреслено червоною рискою, а біля двох останніх рядків красувалися два великі знаки оклику.
Матвій, усміхаючись, прочитав Майїну записку і заховав її в кишеню.
На столі лежали ще три конверти: один — зі штампом Академії наук, другий — з вензелями Будинку журналістів, третій — з яскравими іноземними марками.
Вмостившись у крісло, Матвій розрізав перший конверт.
“Кандидатові фізико-математичних наук Бєлову М. М.
Президія призначила обговорення звіту про Темірбаську експедицію на п’ятницю, 18 жовтня о 14 годині. Обговорення відбудеться в конференц-залі.
Голова Сектору фізичних методів Дослідження доісторичних пам’ятників Г. Тарасюк”.
Кандидат наук задумливо помахав повісткою.
До засідання лишалося три дні. Три дні — і два питання з Майїної записки…
Перше питання, правда, не дуже й складне. День, що дорівнює ночі, буває на Землі двічі на рік: двадцять другого березня та двадцять другого вересня. Весняне рівнодення і осіннє рівнодення.
Зате зірка опівночі — куди міцніший горішок. Навіть неозброєним оком можна побачити опівночі тисячі зірок. Яку ж із них має на увазі легенда?..
У другому конверті теж лежала повістка. Редакція журналу “Наука XX століття” запрошувала Бєлова на зустріч з журналістами.
Із третього конверта випав кольоровий фотознімок — чотири круглоголові істоти в скафандрах. На маленькому шматку паперу рябіло кілька рядків:
“Остання фреска, яку знайшов у шостій печері Халід. З нього, друже, вийдуть люди! Зверни увагу на шоломи. Твій Ф.”
Матвій глянув на фотознімок ще раз. Над круглими шоломами чужинців стародавній художник абсолютно чітко змалював вусики антен з маленькими кульками на кінцях.
Якби можна було зазирнути під ці скафандри! Побачити очі тих, хто двадцять тисяч років тому переступив через міжзоряні простори і зійшов на Землю, щоб залишити жителям увігнану в кору загадкову сталеву піраміду…
Яка воля вела до нас Володарів Розуму з невідомого світу? Що надихало їх? І звідки брали вони нечувані кількості енергії, ЩО дали змогу їхньому кораблеві подолати міжзоряну безодню?
Енергія! Вся історія людства — це історія відкриття все потужніших джерел енергії. М’язова енергія волів, що тягнуть плуга. Енергія вітру, яка обертає крила вітряків. Енергія води, пари, потоку електронів. І, нарешті, “посаджена” в сталеві камери реакторів ядерна енергія, яку творча воля людини ще тільки починає підкорювати.
За якихось двісті років люди пройшли казковий шлях — від водяного млина до турбін Ангари, від парусного корвета до атомохода.
Який шлях пройде людина за наступні двісті років? За п’ятсот? За тисячу літ?
Ми гадаємо, що знаємо дуже багато. Ще б пак! У порівнянні, скажімо, з жителями стародавньої Еллади ми не люди, а боги, — ходимо по дну морському, літаємо по небу, чуємо і бачимо за тисячі кілометрів…
Але в порівнянні з тими, хто прийде нам на зміну, ми знаємо дуже мало. І можемо дуже мало. А проте вже сьогодні ми знаємо, як використовувати ту сонячну енергію, що припадає на долю нашої планети. І знаємо про термоядерну енергію. І вже існує думка про будівництво навколо Землі велетенського дзеркала-кільця, яке перехопило б ще частину сонячної енергії та передало її людям. Дуже цікава думка!
Але хто сказав, що таке кільце можна побудувати лише навколо Землі? А чому не оточити всю Сонячну систему? Та де того ж не кільцем, що затримує тільки частину сонячної енергії, чи, якщо це неможливо, густим роєм космічних станцій? Аби проміння не пропадало марно!..
Зараз Сонце для нас нібито якесь вогнище. Величезне, але тільки вогнище. А треба зробити з нього піч!
Матвій вийняв з шухляди аркуш паперу і швидким розчерком намалював у центрі кола з променями — Сонце. На різній віддалі від нього зобразив менші кола, дев’ять кіл: Меркурія, Венери, Землі, Марса, Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна, Плутона. І замкнув це сімейство в одне велике кільце, що проходило скраю аркуша, — непроникну для сонячного проміння сферичну оболонку довкола всього планетного сімейства.
Космічний дім!
От тільки з чого будувати? З астероїдів? З метеоритів?
Він почав ставити під малюнком колонки цифр, перекреслював їх, покушував губи і знову писав. Нарешті його олівець обвів жирною рамкою якусь коротку формулу з високим степенем. Матвій поставив знак оклику і задумався.
Доведеться пожертвувати Юпітером. Іншого виходу немає. Мабуть, немає. Та і його маси вистачить лише на найтоншу оболонку — всього кілька міліметрів.
Шкода Юпітера! Дуже шкода!
Але зате як здивуються розумні істоти Всесвіту, коли побачать одного чудового дня (точніше однієї чудової ночі), л що Сонце щезло! Сіріус — на місці. Альфа Центавра — на місці. Тау Кита — на місці. А Сонця немає!
І почне галактичне людство мацати космос своїми хитрими приладами. І відчує на місці колишньої маленької зірочки дивне небесне тіло — величезне, чорне. Адже жоден промінь сонячного світла не вихопиться назовні крізь стіни космічного вігвама… Зрештою, коли вже бути точним — жоден видимий промінь. А невидимі інфрачервоні промені від нагрітої Сонцем оболонки підуть у космос. Мабуть, тільки ці теплові промені дадуть можливість виявити з далеких світів наш космічний дім, нашу інфрачервону зірку…
А для нас — для нас сонячне вогнище перетвориться на сонячну піч. Геть-чисто вся енергія світила буде в наших руках. І тоді найсміливіші мрії сучасності стануть простими раціоналізаторськими пропозиціями. Заселити планету — будь ласка! Створити нові — скільки завгодно!
Відвідати Андромеду…
Матвій випростався так, що хряснули суглоби.
Через десять хвилин він уже снив космічними снами. Блискуча поверхня надвелетенської оболонки, Майя в скафандрі. Засідання Сектора палеоастронавтики на безлюдній чужій планеті. Гарячі суперечки про вимпел, який треба там залишити.
…Його розбудив настійливий дзвінок.
Матвій розплющив очі від яскравого денного світла, примружився і пробурмотів:
— Що ж вони все-таки залишили? В коридорі знову загримів дзвінок.
— Зараз! — крикнув Бєлов. Розчинивши навстіж двері, він розписався на бланку, який дав йому поштар, мовчки взяв конверт з фототелеграмою І, коли поштар пішов, знову пробурмотів:
— Що ж вони все-таки залишили?..
Його погляд спинився на великих літерах у куточку телеграми, що стирчав з конверта — Адреса.
— Адреса, — механічно повторив Матвій. — Адреса…
І прикипів на місці.
Ну й телепень, як він раніше про це не подумав! Звичайно, вони мусили залишити на Землі не що інше, як свою адресу. Не книжки, не формули, не креслення. Звідки вони могли знати, до чиїх рук потрапить і як буде все це використано — на благо людей чи на шкоду? Велети з легенди не хотіли залишати людям свою силу, бо вони могли скористатися нею на зле…