Даремно Фернан просив шановних колег ч навести хоч би один доказ того, що у синантропів або пітекантропів існувала релігія. Професори були невблаганні. Які ще потрібні докази, коли всьому світові ясно, що творіння не може не знати свого творця!

Гізе відмовився псувати книжку і оддав рукопис видавцю, що зважився надрукувати працю, яка не дістала офіційного схвалення.

Через півроку книжка вийшла. А незабаром Фернан одержав повідомлення про те, що його посаду в університеті, де він працював протягом п’яти років, ліквідовано і що на цей час неможливо запропонувати панові Гізе іншої роботи, яка відповідала б його широким знанням.

“Лихо не без добра! — вирішив Фернан, прочитавши це послання. — Нарешті я зможу приділити увагу печерам Махеда!”

Про печери Махеда він мріяв ще за юних літ. Щоправда, тоді він мріяв про сховані там скарби, а тепер його приваблювали головним чином малюнки, котрі могли бути на стінах цих з давніх-давен заселених людьми печер.

Незважаючи на те, що досі пошуки були марні, Фернан не втрачав надії на щасливий випадок.

Можливо, дзвінок отця Філіппа й був цим щасливим випадком?

По дорозі до монастиря Фернанові пригадалось його перше зіткнення з Господом Богом.

Йому сповнилося десять, коли до них у гості приїхала бабуся.

Батько ще був на роботі, а мати зустріла бабусю на вокзалі, привезла додому, посадовила обідати, а сама побігла кудись у справах.

Коли Фернан наївся, він, як вихована людина, сказав бабусі спасибі. Бабуся мовчки кивнула головою і заходилася щось шепотіти.

Фернан дуже здивувався, він вирішив почекати, поки бабуся закінчить це дивне заняття. І тільки згодом спитав її, з ким це вона шепталась.

Бабуся сказала:

— Я дякувала Всевишньому.

— А хто такий Всевишній? — спитав онук.

Виявилося, що за бабусиним поняттям усе в житті не так просто, як здається на перший погляд. І над дечим, виявляється, Фернан просто не замислювався — ріс, як бур’ян при дорозі.

— Ти обідаєш, носиш одяг, живеш у хаті, — пояснювала бабуся. — Все це зробили для тебе інші — селяни, ткачі, каменярі. Ти вдячний їм за це. Мати варить тобі обід, і ти кажеш спасибі.

Фернан погодився.

— Але ж ти користуєшся не лише тим, що зробили для тебе інші люди, — вела далі бабуня. — Ти користуєшся землею, повітрям, сонячним світлом і теплом. Чому ж тобі не спаде подякувати тому, хто створив це все для тебе?

— Та я б із задоволенням, — сказав Фернан. — Але кому?

— Творцеві! — урочисто промовила бабуся. — Творцеві, котрий трудився для тебе шість днів. У перший день творення Бог сказав: “Хай буде світло”. І стало світло. На другий день творення Бог сказав: “Хай буде твердь”, і стала твердь. І назвав Бог твердь небом. На третій день створив Бог сушу. На четвертий — два світила: для дня і для ночі, сонце й місяць…

Цієї миті Фернанові дуже захотілося спитати, яке ж світло було на перший день, коли ще не було ні сонця, ні місяця, але все було так цікаво, що він не наважився перебивати бабусю. Ще розсердиться і перестане розповідати.

— На п’ятий день сказав Бог: “Хай створить вода плазунів, хай полетять птиці над-землею по тверді небесній”. І настав шостий день. І сказав Бог: “Сотворимо людину за образом і подобою нашою, і хай володарює вона над усією землею!..”

— Ой же придумано! — похвалив онук. Бабуся розсердилася.

Вона сказала, що це ніхто не придумував, що це так насправді було.

— А в якому це було році? — запитав Фернан, сподіваючись приголомшити цим бабусю.

Та бабуся в думці щось прикинула і сказала:

— Рівно сім тисяч чотириста сорок три роки тому!

Ввечері, коли прийшов із школи батько — вчитель ботаніки, Фернан розповів про все, що довідався від бабусі.

Батько суворо відказав, що бабуся помиляється. Що Бог — це недосліджене явище природи. В давні часи, поки люди взагалі майже нічого не знали, богів було дуже багато. Бог води, бог вогню і різні інші. Поступово люди дізнавалися, що на Землі поруч з ними все йде само собою, без божої допомоги. Тоді вони поселили своїх богів на високих горах — ближче до неба, звідки світить сонце і ллє дощ. Греки — на Олімпі, тибетці — на Джомолунгмі, африканці — на Кіліманджаро.

Проте забравшись на найвищі гори, люди переконалися, що й там нікого, крім них самих, немає. Тоді вони піднесли богів ще вище — у хмари.

Але тепер кожний пасажир на літакові досконало знає, що в хмарах ніхто не живе…

— А незабаром — це, напевно, станеться, ще за твого життя — люди доберуться до Місяця, до Марса. Потім до зірок. І тоді віруючим бабусям доведеться поселити своїх богів до інших галактик…

— Це все зрозуміло, — перебив батька Фернан. — А хто ж все-таки зробив землю або, наприклад, воду?

— Ніхто! — відповів батько. — Вони виникли самі собою з інших речовин. Проте дещо людина може повторити. Ну, скажімо, створити воду — справа дуже проста…

За два дні Фернан прибіг додому із школи раніше ніж завжди і, поцілувавши бабусю, таємниче промовив:

— Бабусю, хочеш, я тобі покажу чудо?

Бабуся погодилась і пішла на кухню. Фернан взявся за діло. На столі з’явились наповнений водою акваріум, електрична батарея, різні склянки, пробірка з їдким натрієм, свічка і велика емальована миска.

Коли бабуся увійшла в кімнату з купою вимитого посуду, все було готове.

Старенька з жахом глянула на захаращений стіл, з якого Фернан ще й забув зняти білу скатертину.

— Дивись, бабусю! Ось у цій склянці нічого немає — бачиш? І в цій теж нічого немає, так? І в мисці тільки свічка. Дивись! Хай буде вода!

Бабуся насупилась і вже відкрила рот, щоб вилаяти онука, та не встигла: Фернан зсунув склянки над запаленою свічкою.

Трах-тарарах!

Оглушливий вибух вибив посудини в нього з рук. З гуркотом полетіли на підлогу тарілки, які тримала бабуся.

Фернан підбіг до столу і, схопивши миску, побачив на дні маленьку калюжку.

— І зробилася вода! — урочисто виголосив він, підіймаючи миску до бабусиного обличчя.

Бабуся недовірливо подивилася на миску, навіть понюхала її. Потім перевела погляд на Фернанову щоку, в яку врізалася скалка від розбитої склянки, і докірливо похитала головою:

— Бачиш, Бог тебе покарав!

Можливо, це був єдиний випадок, коли Бог покарав його власною рукою. В усіх інших випадках, якщо Фернан ставав йому поперек дороги, Бог вважав за краще діяти через інших. Іноді це йому вдавалося. Наприклад, тоді, коли Фернана випхнули з університету.

— Прошу!

Отець Філіпп, приязно всміхаючись товстими губами, розчинив перед Фернаном двері навстіж.

Двері були маленькі — довготелесому французові довелося нахилитися, щоб не зачепити головою одвірок. Важко було передбачити, що за потемнілими від часу дверима ховається цілком сучасна келія — чотирикімнатна, з височезною, мало не на три Фернанових зрости, стелею, з ванною, викладеною рожевим кахлем, з прекрасною бібліотекою. Келія більше схожа на номер-люкс у паризькому готелі, аніж на обитель монаха, котрий убиває свою плоть…

— Чи не бажаєте скляночку бургундського? — запитав господар, перебираючи чотки.

Але Фернан, не приховуючи нетерпіння, сказав, що він вважає за краще почати з того діла, заради якого він удостоївся честі бути запрошеним до святої обителі.

Отець Філіпп усміхнувся, примруживши і без того вузькі щілинки очей, і провів гостя в маленьку кімнатку поруч зі спальнею. Там стояв простий сосновий стіл, кілька важких стільців та великий, як шафа для одягу, сталевий сейф.

Ігумен повернувся до гостя спиною, набрав номер, і дверці сейфа з брязкотом відчинились.

Гізе не вважав себе великим знавцем стародавніх манускриптів, і все-таки від одного погляду на шкіряний згорток він здригнувся. Не було ніякого сумніву-ці чікі, великі знаки з гострими кутами та штрихами однакової товщини могли стосуватися лише першого-другого віків до нашої ери.