— Чого не спиш? — крикнув Григорій по-англійськи.

— Хелло, Тарасюк! — відгукнулось нагорі. — Як гуляється з дівчатами?

— Завзятий хлопець цей Віллі! — сказав Тарасюк. — Він тобі подобається?

— Хлопець як хлопець, — відповіла Майя. — А чого він усе лазить по скелях і чим там тріскотить?

— Бере проби, ти ж знаєш.

— А чому в темряві?

— А він працює і вдень і вночі. Ходім до нього? — запропонував Тарасюк.

Вони видерлися по нерівному, покритому великими тріщинами каменю і, намагаючись рухатися якомога тихіше, підійшли майже впритул до Сміта.

Віллі стиха висвистував якусь незнайому мелодію і повільно крутив рукоятку свердла.

— Підходьте, підходьте! — не повертаючись сказав він. — От іще пінкертони!

— Покажіть, що ви тут робите, — попрохала дівчина.

Сміт випростався і посвітив ліхтариком собі під ноги, В чорному камені виднівся невеликий круглий виямок. За два-три кроки від нього чорнів ще один.

— Нащо вам два зразки з одного місця? — спитав Тарасюк.

— По перше, не два, а десять, — зітхнувши, пояснив Віллі і скерував промінь ліхтаря убік.

Майя і Григорій побачили цілу шеренгу лунок, що пересікали скелю.

— А по-друге, така інструкція, котру я одержав від університетського начальства. Прошу вибачити: сьогодні я повинен взяти тут ще одну пробу. А завтра полечу по інших точках.

Він підняв бурову машинку, відміряв три кроки від того місця, де стояв, і Майя знову почула неспокійний тріск свердла.

За вечерею Майя подала Фернанові аркуш паперу з дивною покривуленою лінією.

Фернан пильно глянув на Халіда. Хлопець спокійно намазував на хліб акуратний шар масла. Його повністю захопило це цікаве заняття, з яким він ознайомився зовсім недавно.

— Ну, чого ж ви? — нетерпляче промовила дівчина. — Що це вам нагадує?

Фернан неуважно поглянув на аркуш і стиснув плечима:

— За столом не годиться… Але коли мадемуазель наполягає… Мені це нагадує черв’яка. Прошу вас, Грегорі!

Тарасюк покрутив аркуш в руках і поважно заявив:

— Відома картина абстракціоністів “Літній ранок”. Подивіться, Віллі.

Сміт уважно глянув на малюнок і, не кажучи й слова, почав перемальовувати його собі у блокнот.

Несподівано Фернан простяг свою довгоруку, вихопив аркуш з-під носа у Віллі і поклав перед собою, але не тим боком — так, що замість вертикалі вийшла горизонталь.

Майя засміялась.

Фернан рвучко повернув аркуш, з хвилину, закусивши губу, дивився; на нього, а потім швидко спитав Майю:

— Жартуєте?

— НІ! — усміхаючись, відповіла дівчина.

— Коли не жартуєте, то скажіть, де ви це знайшли?

Майя заперечливо похитала головою.

— А що ви подумали, Гізе? — спитав Віллі, відклавши бутерброд з шинкою. — Хіба це щось нагадує?

— Ну, щодо вас або мадемуазель, — Фернан глянув Майї просто у вічі, — то, звичайно, ви тут безсилі. Але ось Грегорі мене дивує. Все-таки археолог — трохи художник!

Тарасюк ще раз узяв аркуш у руки. Перезирнувся з Фернаном.

— Ну? — заохочувально вимовив Сміт.

— Фернан думає, що це нагадує горб верблюда, — сказав нарешті Григорій, показуючи на найвищу частину лінії. — Або, можливо, плече людини?

Фернан мовчав.

Усі троє, зіскочивши із своїх місць, оточили Майю.

— У мене до тебе одне-єдине запитання, — повільно сказав Григорій. — Який розмір цього зображення?

Майя спокійно жувала фінік.

— Ніякий! — промовила недбало. — Просто я пожартувала!

Тарасюк посварився на неї кулаком.

Фернан розвів руками: “А що я казав?”

Віллі недовірливо глянув на дівчину, але змовчав.

Лілові довгі тіні ще простягались від скель, а ущелину сповнювала темрява, коли дівчина і хлопець увійшли до своєї печери. Витка смуга ледве світліла на чорному тлі стіни.

— Якщо Фернан каже правду, — прошепотіла Майя, — то десь тут, — вона обережно постукала пальцем по нерівній бурій стінці метрів за два праворуч од вертикалі, — то тут має проходити ще одна лінія, теж вертикальна…

Тепер вони стояли на спині в коня удвох і терли, терли, без кінця терли буру стінку мокрими губками.

Там, зовні, сонце підіймалося все вище. В печері ставало щодалі світліше. А Майї здавалося, ніби починає світитися весь тонкий шар піщаної “штукатурки”. Ще один рух щітки, ще один мазок вологої губки — і нова яскраво-жовта смуга з’явилась на стінці печери.

— Зачекай! — крикнула Майя. — Ми зіпсуємо низ! Знову потрібна глина!

Халід зліпив ще один карниз над щойно знайденою смугою і знову заліз на круп вороного коня.

Кінь, мабуть, стомився стояти на одному місці і, не насмілюючись рушити, повільно переступав з ноги на ногу. Майю гойдало при кожному його русі, але вона цього не помічала. Вона йшла по сліду!

Жовта стежечка фарби деякий час вела її праворуч, вздовж стелі, потім м’яко заокруглилась і пішла вгору. Тоді ліворуч і перейшла у величезне коло.

Майя, не помічаючи нічого навкруги, навіть не задумуючись над тим, що виникає перед її очима, терла далі жорстку, покриту пилом кірку, змивала пісок і виявляла все нові й нові лінії, штрихи та плями, що яскраво-жовтою фарбою пломеніли серед мертвого каменю печери.

Халід, не підводячи голови, з захопленням очищав нижню частину стіни метра за півтора від підлоги. Зі стіни сипався пил…

Скільки минуло часу — дві чи дванадцять годин, — вони не знали.

Вже була, чи, точніше, ще була добре освітлена принаймні центральна частина зали, коли вони опам’яталися від гучного вигуку, що несподівано залунав біля входу.

Майя здригнулась і, обернувшись, побачила Віллі.

Він стояв, широко розплющивши очі.

Коли Майя скочила на землю, Віллі уже зник. За мить він знову з’явився в печері, з кіноапаратом.

— Вітаю вас! — схвильовано й урочисто виголосив Сміт. — Вітаю вас з портретом космонавта!..

Лише зараз Майя вперше мала змогу охопити поглядом величезний жовтий силует на чорній стіні.

Схожий на кулю, як у водолаза, шолом з двома круглими ілюмінаторами завершав могутній торс гіганта. Шолом переходив у скафандр, що плавно огортав плечі й груди. Чудово було передано складки важкої тканини. Ступні велетових ніг були приховані товстим шаром піску на підлозі печери, а ліва частина тулуба — ще не зчищеною кіркою піску й пилу.

Майя заплющила очі, навпомацки знайшла шкіряний мішок з водою, нахилилася 1 кілька разів ковтнула. Потім постояла так ще трохи і тільки тоді, не вірячи собі самій, знову розплющила очі.

Могутня постать Зійшлого з неба так само яскраво вирізнялася на чорній стіні печери.

Тріск кіноапарата припинився.

— Ще хтось, крім вас, уже бачив його? — спитав Віллі.

Майя похитала головою.

— Вам просто дуже пощастило, Сміт, що ви опинилися тут. Обіцяйте мовчати, я хочу привести їх сюди завтра вранці!

— Слово джентльмена! — усміхнувся юнак.

Минув ще якийсь час. Усі троє, наче зачаровані, не могли відірвати погляду від портрета.

Нарешті, ніби звідкись здаля, долинув до Майї голос Віллі:

— Дозвольте мені сфотографувати вас у момент цього чудового відкриття. Адже воно ще навіть не закінчено, — погляньте, лівої частини постаті не видно…

— Навіщо? — Майя стомлено махнула рукою.

Сміт засміявся.

— Що ви, міс Кремньова… Можна не сумніватися, цією фотографією пишатимуться ваші діти й онуки! Прошу вас…

— Ну що ж? Як, Халіде? Закінчимо роботу?

Хлопець засоромився, але потім на його обличчі від вуха й до вуха розпливлася усмішка і він швиденько скочив на коня.

Майя зробила те ж саме. Обоє знову підняли щітки, й останні шари піску, що приховували від очей могутню постать, почали сповзати з мокрої стіни.

Тріщала камера. Час від часу Сміт опускав її, брав фотоапарат у шкіряному футлярі, що висів на грудях, і клацав затвором знову й знову, тим часом, як портрет космонавта все ясніше виступав з-під шару піску й пилу.