Він скинув круглу оксамитову тюбетейку, оголивши здоровенний, без єдиної волосинки, засмаглий коричневий череп, поклав згорток на стілець і, подавши Тарасюкові широчезне лаписько, відрекомендувався:

— Колишній священик храму святого Даміана отець Арсентій, а нині пенсіонер Митрофанов Арсентій Хомич…

Потім, важко сопучи, підійшов до Матвія потис йому руку, повернувся на попереднє місце, бочком сів на стілець біля свого пакунка і запитливо глянув знизу вгору на проводиря.

Відповідальний секретар, який уважно і серйозно спостерігав з порога, підсів до столу витяг з кишені великий цератовий блокнот, розгорнув його на списаній до половини сторінці, поклав на неї авторучку і лаконічно наказав.

— Їдьмо!

Колишній отець Арсентій заскрипів стільцем, кашлянув у квадратний кулак і, повністю розуміючи урочистість моменту, оголосив воркітливим басом:

— А було те взимку одна тисяча дев’ятсот двадцять…

Чудові сани, прикриті ведмежою шкурою, занесло на повороті; тому сам повелитель всієї Темірбаської тайги, його благородіє штаб-ротмістр Вигузов, рухаючись за законами механіки по інерції, вилетів із саней і, мало не врізавшись у величезний кедр, зарився по пояс (беручи від шапки) в кучугуру.

Ця подія трохи затримала штаб-ротмістра,

і до рудника він прибув пізніше, ніж розраховував.

Величезну брилу абсолютно білого металу вже майже звільнили від шкаралупи мідного колчедану, і тепер темірбаські дядьки, котрих вигузівські бандити зігнали на рудник, “відбувати повинність вітчизні”, з цікавістю розглядали знахідку.

Як тільки здалеку долинув гучний окрик “р-р-р-ррозійдись”, біля блискучої брили стало порожньо. Повелитель Темірбаської тайги під’їхав до чуда, скинув з руки хутряну рукавицю, дістав з-під шуби лорнет і втупив очі, в дивовижний самородок. Срібло? Платина?

Про такі самородки штаб-ротмістр ніколи не чув. Гостроверха блискуча штуковина, вища за людину, з прямими гранями, що сходились угорі…

Вигузов витяг з-під ведмежої шкури ногу й штовхнув нею візника в спину. Санки слухняно зрушили з місця і під’їхали впритул до чуда. Щоб краще розгледіти дивний самородок, штаб-ротмістр нахилився до нього з лорнетом… І раптом ручка лорнета висмикнулась з його пальців, і вся оптична споруда, єдина на чотириста верст в окрузі, прилипла до блискучої штуковини.

Кілька секунд очманілий повелитель розмірковував над тим, що ж сталося. Потім він намагався одержати свої коштовності назад. З великим зусиллям йому це вдалося зробити.

Відсмикнувши лорнет від рівної поверхні брили, Вигузов зрозумів, у чому справа. В цьому клятому Темірбаші не було ювелірів, і оправу ротмістрового лорнета довелося викувати з заліза, — стара зламалася ще місяць тому, коли за ним ганялися червоні партизани.

Отже, не коштовність? А просто залізо, тільки чомусь магнітне і ні краплиночки іржі.

Вигузов подумав і наказав зганяти коней, збивати поміст, везти знахідку на завод. Диво собі дивом, звичайно… Та залізо в тутешній тайзі теж під ногами не валяється, і наконечники для козацьких списів з нього вийдуть кращі, ніж з міді!

Порох і свинець, які банда захопила влітку, закінчувались, і треба було озброюватися будь-чим, хоч І ножами з обручів од пивних бочок. Тому й вирішив штаб-ротмістр, аби рудник і завод розпочали діяти…

А наступного дня повелитель наказав покликати до себе місцевого священика, котрий славився своєю вченістю. Чутки про цю славу дійшли й до банди.

— …Чи не бажаєте ще, отче Арсентію? — штаб-ротмістр налив із темної пляшки у чарку.

— Дякую красно! — Чорночубий молодий піп нерішуче підсунув чарку. — Мабуть, останню. Що ж до незвичайності предмета, котрий знайшли на заводі, пане ротмістре, то в божій волі посилати найрізноманітніші дива. Метеори, наприклад…

— Гаразд, отче Арсентію! Звідки не взявся подарунок, подякуймо Господу Богові… І не словом токмо, а й ділом! Завтра ж, далебі, накажу ковалеві викувати з цієї штуковини хрест для вас. Господь Бог хай простить нам гріхи наші!..

Банда Вигузова покинула Темірбаш, як тільки просохли дороги, а до осені вже й зовсім перестала існувати… Але обіцянку свою штаб-ротмістр устиг виконати.

На цьому місці розповідь колишнього отця Арсентія урвалась через справжнє чудо: кандидат історичних наук Григорій Тарасюк та кандидат фізико-математичних наук Матвій Бєлов, одночасно відчули, як незрозуміла, а проте непереборна сила підняла їхні тіла й кинула до стільця, на котрому сидів оповідач. Руки вчених самі собою, попри їхню волю потяглися до пакунка, схопили його, здерли обгортковий папір і витягли на світ божий важкий блискучий хрест із білого металу.

…А наступного дня хрест привезли спеціальним літаком у Новосибірськ — в Інститут металознавства.

Металознавці розпочали дослідження — якомога детальніше.

На Тарасюків подив, Бєлов не залишився стовбичити в лабораторії. Сказав, що в нього невідкладна справа в обсерваторії, і побіг.

Професор Файзуллін, звичайно ж, знав Альдамакове “Пояснення”. І ніколи не мав сумніву, що “зірка Таїра” — плід прикрої помилки.

— Немає такої зірки — Таїра, ні, ні і ні! Це я вам кажу абсолютно точно. Така зірка не згадується в жодній книзі.

— З однієї, до речі, ми з вами довідались про неї, — заперечив Матвій.

— Одна ластівка ще не робить весни! — люб’язно усміхнувся професор.

— Але свідчить про те, що весна існує, — дуже серйозно сказав Матвій. — Не було б весен — не було б і ластівок. Жодної ластівки!

— Здаюсь! — знову усміхнувся професор. — Але яке це має відношення до зірки Таїра?

— Найбезпосередніше. Найлегше вважати незрозуміле за непорозуміння. Як справедливо сказав один молодий товариш, завчені істини з чужих слів застряють у голові міцніше, ніж іржавий цвях у сухій колоді… Важче знайти незрозумілому пояснення.

Файзуллін стиснув плечима, знову прочитав текст.

— І все-таки я думаю, що це якесь дивне непорозуміння. Звичайні зірки мільярди фоків не зникають з небосхилу. Природа не поспішає… Далебі, не варто сушити собі голову.

— Ні, варто! — вперто сказав Бєлов. — Послухайте, професоре, я маю до вас невеличке прохання. Вірите ви в зірку Таїра чи ні, однак догнав — не догнав, а погнатися можна. Послідкуйте, будь ласка, за простором навколо сузір’я Риби. Раптом побачите щось незвичне! Дуже прошу вас! Обіцяєте?

Минув день, і хіміки повідомили, що хрест зроблено із сталі — надзвичайно жароміцної та кислототривкої сталі.

Відтак металознавці визначили, що метал, з якого зроблено хрест, було колись виплавлено під вакуумом.

Потім радіохіміки встановили, що ізотопний склад металу дуже схожий до складу звичайних земних високоякісних сталей.

Все це абсолютно не давало аж ніякої відповіді на питання про мету, якою могли керуватися невідомі істоти, що залишили сталевий знак на нашій планеті в центрі накресленого на карті Матвієм Бєловим трикутника.

Матвій розумів, що стоїть на правильному шляху. Що хід його міркувань правильний. Що він намацав першу ниточку мислення тих, хто думав десятки тисяч років тому про майбутніх жителів Землі.

Але що далі? Про що свідчить цей шматок сталі? На що вказувала сталева піраміда, з якої його викувано?

Чому вона була саме тут, а не в іншому місці? Що означала? Якого значення хотіли надати цій дивній посилці ті, хто залишив її людям Землі? Має ця “посилка” якийсь сенс чи це знову лише віха в ланцюжку слідів, таких як Хірбетська піраміда, як піраміда біля Перламутрового озера?

Про що свідчить ця віха? Куди ведуть ці сліди?

Ще з місяць тривали пошуки біля Темірбаша. Але інших залишків сталевої піраміди більше не було. І взагалі більше не було нічого такого, що не належало б до земного життя.