Серед холоду, боротьби, тривоги і всього зла чужини — вони були моїми наймилішими друзями й повірниками. Аж до кінця — до початку липня — я находила їх і завжди приносила їхні гілки до хати. У Пішльовій темній кімнатці вони врешті заговорили про весну. Не було там ні дрібки сонця і вони пробуджені ним вмирали в темноті з туги по сонцю. Їхні ніжні дзбаночки блідли і осипались.

Під час тривоги я виходила в ліс, і там вони стали для мене об’явленням, символом безсмертя природи й перемоги весни. Я любила їх, коли ледве будились, понад берегами снігу, потім коли вистелювали цілі збочі своїм рожевим фіолетом і, вкінці, коли, втікаючи від літа тулились в щілинах Гогемундиних верхів при латках майже вічного снігу.

Та не довго тривали мої походки-втечі. Оце одного з перших днів Пішль заявив мені, що лікар має під час тривоги залишатись у фабриці і що моїм обов’язком є подбати тоді, щоб діти й жінки примістились у сховищі. Декілька днів я й справді ходила туди, головне, коли тривога приходила в мій робочий час. Але ж коли вона траплялась після обіду, коли мене не було на фабриці, я таки втікала в ліс. Та справа на тому не скінчилась, отже ширше про неї.

Давніше, в час тривоги, робітники сходили до сховища. Очевидно чужинці, бо німці старались втекти з фабрики. Кожен знав, що фабрика є першим об’єктом бомблення і що не нині, то завтра прийшлось би згинути під руїнами, всіми зненавидженого заводу.

У перших днях мого перебування на заводі наша дирекція вирішила таке: тому, що тривога буває щораз частіше й довше триває, так що інколи й справді займає цілий день, і праці немає, тож, підчас офіційної тривоги, хай усі залишаються на місцях і працюють. На фабриці діє «люфтшуц»[10], якого службовці сполучені телефоном з найближчим пунктом — для нас була ним лікарня в Цамс. Коли літаки наближатимуться до нас, фабрика подасть свій власний сигнал тривоги. Щойно тоді робітникам бігти в сховища очевидно на фабриці. Нікому не вільно опускати фабрики.

Як виглядало в такому випадку на заводі?

Зачну від нас, бо у других корпусах я не була і не знаю, як поводились робітники.

Ми виробили собі у Пішля дозвіл ще під час форалярму — заповіданого телефоном — зносити дітей до сховища, що було через подвір’я під ткацьким заводом — чотирьоповерховою порожньою скринею. Тут в сирому, темному підвалі порозкладали ми сінники і на них клали дітей тісно одно біля одного, покривши зверху коцами. Мали це зробити сестра і доглядачки, після чого сестра залишалась при дітях у підпалі. Там могли діти залишитись велику частину дня, як довго тривала тривога. Можна собі уявити який вплив на їхнє здоров’я мало таке приміщення.

Мами, як і інші робітники, в той час працювали. Зачинався гудок-виття на тривогу. Всі працюють далі, обидва директори й їхні прислужники стоять на брамах і стережуть, щоб ніхто не кидав праці й заводу. В одній хвилині фабрика подає глухий, жалісний нявкіт — як старий хворий кіт. Це — «фабричний алярм», в хвилину, коли літаки вже над нею! Toді всі з панікою біжать у підвал!

Якби літаки мали скинути бомби, ніхто, навіть з близьких корпусів не потрапив би спастись, якщо підвал загалом потрапив би спасти кого-небудь. Що діялось в ту останню хвилину, важко описати. Прецінь частина людей завжди була ще під голим небом, коли другі збігали по сходах. Що робили матері? Тяжко собі уявити обурення, ненависть, крики та лемент тих жінок. З хвилини алярму вони ні про що не думали, тільки про своїх дітей. Потім бігли знервовані, щоб бути в тому приміщенні, що діти. Були ж сховища й під другими корпусами. Та вони кричали:

— Маємо гинути — так разом з дітьми. Хай ані я, ані воно не залишається живе!

До того долучалися прокльони на адресу Пішля й Гофмана та заводу. Були вони страшні! Тверді, невблаганні й тяжкі, як мужицький кулак, як його доля бідняцька. По-мистецьки кляла Наташа. З-під насуплених брів вона кидала іскри ненависти, а через два ряди білих, грізно вискалених зубів вилітав її колгоспний альт, як грозова буря, як майже біблійні пророцтва… Страшно було слухати оцих блюзнірств і бачити її, як стоячи серед подвір’я з немовлям у наручі простягала його і порожню руку до неба, покритого сталевими птахами заглади і кликала її на всіх нас і на себе з дитям, а головно на зненавиджену фабрику і її директорів.

— Хай вона зараз же тут і в землю западеться оця каторжна фабрика! Хай найтяжчі бомби з землею її зрівняють! Хай сліду не стане з неї і з нас і з оцього Ірода проклятого, цього ката Пішля! — читала голосно тяжким альтом, якби правила якусь макабричну богослужбу. Було страшно слухати, як викликала на всіх нас смерть.

Ми стягали її насилу в підвал, тоді вона припадала до Пішля і, вимахуючи кулаком перед його очима, лаялась страшно, грізно, погано. Разом з нею лаялись і другі жінки, оця мала гістерична Валя з гострим дискантом. Була, як злослива, скажена собака. Другі плакали-гістеризували голосно. Немовлята квилили.

Пішль стояв серед того пекла спокійний і дивився на те широко розкритими очима, зовсім не зворушений дантівською сценою, що її осередньою фігурою був він сам. Найпоганіші слова лайки відбивались від його слабкого усміху: не розумів чужої мови. Може дещо часто повторюване навчився розуміти, та були й перекладачі. Одначе йому було зручніше не розуміти нічого…

В той час над фабрикою, зовсім низько, кружляли літаки. У підвалі чувся шум крил і гомін металу. Гуркіт моторів глушив інколи пекельний гомін підвалу, і тоді він стихав на хвилину. Здавалось, що всі чекали, чи не накликала загибелі жриця її, Наташа.

Але гуркіт моторів слабшав, і літаки відлітали. Якась людська чи Божа ідея світила комусь, що не казав кидати бомб на проклятий завод, де сорок матерів і сорок немовлят мали заплатити життям за текстильне виробництво для фронту: сукно, коци, полотно, вовна.

Одного з таких днів я не зійшла в підвал, тільки разом з групкою німецьких робітників сиділа на купі відпадків на подвір'ї. І я теж, як вони, була нервово перенапружена і майже чекала смерти. Тоді між ними точилась така розмова:

— Іти в підвал? Пощо? Ти знаєш, що варта ця скриня над ним? Якби запались усі чотири поверхи було б вісімдесят сантиметрів румовиська — такі тонкі склепіння поверхів — і тяжкі сталеві машини, що на них. То краще вже гинути тут на сонці і без муки, розірваному бомбою.

Думка про вісімдесят сантиметрів румовиська і сталеві важкі машини здалась і для мене жахлива. Вона переслідувала мене вдень і вночі. Я, що, назагал, готова була на смерть, і, чи в Куфштайні, чи тут, завжди спокійно її чекала, стала боятись її. Образи заваленої фабрики, людських тіл під руїнами і машинами ввижались вдень і вночі. Ні, ні! я сказала собі, і в підвал не сходила тоді, коли була на заводі. Після обіду я втікала в ліс. І це теж був недолік, що не подобався дирекції, і в мене самої викликав сумніви, викиди совісти й вагання. Я ж утікала, я кралась, як злодій з мішком на плечах. Але там залишались вони, матері та діти!

Потім я переконала себе, що й так нічого не помогла б нещастю, а коли залишусь живою, як лікар більше придамся якраз тоді, коли мене треба буде.

Справу мого перебування під час тривоги я піднесла в уряді здоров’я, запитуючи, де мені бути в той час. Мені відповіли, що в бункері, у всякому разі не на фабриці, бо лікаря потрібно потім до рятування ранених. Така була ухвала Лікарської Палати. Коли я заявила про це Пішлеві, він сказав, що я підлягаю не Лікарській Палаті а верклюфшуцові[11] — а цей вимагає, щоб дала себе вбити разом з його фабрикою.

Дивний був таки спокій цієї людини і його постава під час тривоги. Він і Гофман залишались у фабриці навіть тоді, як інші відходили. Стерегли майна і порядку. Чи воно було їм дорожче від власного життя? Невже без цього заводу в них життя не було б? Такі питання кидали між собою і робітники.

Але ці справи згодом змінилися. Німецькі робітники зробили бунт: під час тривоги вибігли гуртом на подвір’я, напали на сторожу при брамі, потурбували обох директорів, повалили їх на землю, розірвали браму й вибігли в ліс і до бункерів. Разом з ними і всі інші каторжні слов’яни. Не знаю тільки, що сталось з воєннополоненими французами, про яких я ще не згадувала. Вони жили на фабриці в полоні в найнижче розташованому корпусі й були за дротами та під сторожею. На волі їх ми не бачили ніколи, з ними ми не зустрічались ніколи. Як вони заходили на кохання до деяких дівчат — секрет їх і сторожі. Бо таке бувало. От не знаю я, чи під час того бунту вони залишились, чи теж вибігли.