Як би не було, небезпеки комунізму не бачать і нею не цікавляться. Між тим усюди по селах і містечках з’явились уже комуністичні осередки, на стінах стінгазети й афіші та червоно розмальовані скриньки, куди можете кидати свої побажання, записи і… доноси. Як дома. Там за Дунаєм, Вислою, Збручем і Волгою.

У церквах, що ще залишились по днях заглади, відкриті двері й правляться Богослужби. Народ дякує Господеві за закінчення війни й просить про рятунок. Тепер уже вільно. Тепер ніхто за те не каратиме. Вже тепер на свято Божого Тіла піде велика процесія. Щасливий тіролець дістане те, що забороняв Гітлер: процесію, спів і релігійну свободу. Кожній церкві, кожній секті свобода.

Відносно тихо було в Тельфсі в останні дні червня. Чужинців не вдалось позбутись, і єдиною атракцією тірольців було майже щоденне арештування когось з наці. Окрім того існував наказ німцям виїздити з Австрії.

Німців вони ненавиділи. Здавалось, що це стара закорінена ненависть, може подекуди штучно підтримувана. Оце тепер німці опинились на рівні з чужинцями: їх гонили. Чи так щиро, як нас, не знаю. Але вони дуже нарікали. Дістали вони наказ зібратись в одному місці, й не дозволено їм взяти більше як 25 кілограм речей. Все решту мусіли залишити. Був це безперечний удар для людей, що, найчастіше, мали рештку майна з вибомблених домів. Їх звозили до табору в Куфштайні й відтіля відправляли додому. Везли на відкритих автах без огляду на погоду. Було серед них велике огірчення, й від такого виїзду не один старався боронитись. Всі вони тепер, очевидно, були проти Гітлера й його режиму.

Незалежно від Кематену, де був більшовицький репатріяційний табір, був ще другий табір в Ляндеку. Туди вже возили чужинців. Усіх, які були. Але українцям вдалося там зразу ж захопити владу, бо їх було найбільше і якраз найінтелігентніший елемент. Був там і театр Блавацького і цілий ряд наших львівських інтелігентів. В червні був організований цей табір і навіть раз в Іннсбруку я зустрілась з лагерфюрером — так ще на німецький лад називали керівника табору — він дуже хвалив життя в таборі. На ті голодні іннсбруцькі часи, коли до ресторану треба було прийти пів до одинадцятої, найчастіше треба було стояти в черзі, щоб потім дістатись до середини й з’їсти там ложку брукви — не було навіть картоплі — з якимсь коржиком з яшного борошна й одним листком салати, — він привіз з собою канапки з яйцями і шинкою, шоколяду, кекси. Нам це видалось нечуваним добром. Він хвалився, що п’ють тільки справжню каву й чай і дістають американські пачки з усіляким добром. Пеленський дуже вчасно зрозумів потребу таборів, намовляв людей іти до табору та клопотався в американської влади про стаборування українців. Ми, інтелігенція, привиклі жити на волі й обізнані з горем таборового життя за Німеччини, все ж зі страхом і неохотою думали про табори й не розуміли потреби таборів.

Здалеку ми зачували, що в Мюнхені й в Авґсбурзі є великі табори. Головно останній вважали за централю українства, і туди звертались очі не одного з нас, тим більше, що з самого початку ходили в нас глухі вісті, що Тіроль віддадуть французам. Про те я навіть говорила з Дідіє, і він підтвердив цю вістку. Та не хотілось вірити, щоб американці добровільно покидали такий гарний закуток, де можуть для своїх людей мати прогулькові, туристичні місця. І тірольці мріяли про поворот часів туристики й спорту, про міжнародніх гостей і річки золота чи долярів, які попливуть до їх кишень. Тож і тірольці з похмурою міною відкидали думку про таку зміну, та й мали чого. Американці не брали нічого, часом — яку корову чи свиню, але французи годувались виключно з місцевих засобів. І французи були їхніми ворогами, з якими тірольці воювали зброєю, як показувала панорама битви під Ісерберґом. А американці були тільки гістьми.

Чули ми теж, що українці сидять масово на селах Кавфбоєрщини в Баварії, і в ті околиці мав вибратись Філько.

Між тим літо їхало на гарячому альпійському возі. Сонце гріло, і кожен з нас був кольору стиглої морелі. Тільки шкіра на нас поморщилась, як на оцій самій морелі, коли надто влежиться. Правда, я вигрівалась багато на сонці і майже щодня запалювалась біля моєї кринички, пила з неї воду, й прилігши до стіп Гогемунди, розказувала їй мою журбу і скаржилась на пустку днів беззмістовних.

Тож вирішили ми в першу неділю червня піти прогулятися на Гогемунду. Як і завжди, а в ті часи найбільше, я керувалась предчуттям. Я мала враження, що на гору треба піти якнайшвидше, в противному разі зовсім не підемо. Незабутнє враження залишилось мені з прогульки і чар гір на ціле дальше життя.

Помандрувало й за океан.

Два дні після повороту з прогулянки Філько поїхав до Іннсбрука на засідання Комітету. Було вранці, й я йшла до оселі. Проходячи біля домів, я бачила, що люди чогось з великим зацікавленням кидаються до газети, читають її дуже швидко й хапаючись. На обличчях у них появилась журба й неспокій. Підійшовши до групки людей, я прочитала:

На підставі договору французи займають Тіроль, американські війська відходять до Баварії і Зальцбургу.

Не хотілось вірити. Все ж так було. Тут не було сумніву. Журились тірольці і мотали головами. Вони так вірили в американців і своє майбутнє під їхньою владою. Оце приходив ворог.

І я зажурилась. Не було в мене довір’я до того народу, і я відразу вирішила, що треба їхати. Тільки ж як?

Вже того самого дня вранці від’їхали кольорові. Вони їхали вдосвіта і з поспіхом. Нашим людям пропонували, що заберуть їх з собою. Але ж ніхто не був приготовлений до від’їзду, усе прийшло нагло. На виселку між нашими людьми було занепокоєння і журба. Кожен боявся французів і як комуністів і як приятелів наших ворогів. Усі думали про виїзд. Але ж це належало до тяжких справ. На подорож треба було перепустки з Іннсбруку.

Увечорі приїхав Філько теж помітно схвильований У Комітеті повне розгублення, ніхто не знає, що робити. Американські бюра ліквідуються, американці від’їЇздять. Ми склали нашвидку раду, що робити. Голоси виглядали так: я — безумовно їхати, Філько — як хочеш, то можемо, і Роман — тут тобі добре, маєш хату й трохи молока, сиди не рипайся. У висліді моє безкомпромісове становище перемогло, і Філько наступного дня поїхав по перепустку. Дістав він її з великими труднощами, просто стягнувши Коралишина з авта десь за замкненими дверима б’юра, що вже зліквідувалося. Американці казали, що цілий Іннсбрук хоче з ними їхати.

Між тим були вже такі, що мали перепустки, поїхали до кордону й вернулись ні з чим, мовляв всі перепустки недійсні. Тож і ми вислали Романа на розвідку. До кордону було від нас яких тридцять кілометрів. Дорогу зробив він за один день і прослідив обидві можливості. Від вояків на кордоні довідався, що перепустка добра й запрошували його завтра приїхати, обіцяли, що пустять. Але в СІС, куди його спровадили поговорити, сказали, що ні…

І хоча громадяни, що до мене заходили, впевняли мене, що імпреза не вдасться, ми все ж готовились поспішно в дорогу.

Я пішла до містечка шукати можливости перевезти пакунки військовим автом. Але всі військові авта їхали швидко, не затримуючись, були то вже з останніх. Ніде вже їх не лишилось. Ще мене послали до Пішлевого палацу, де стояла санітарна частина. Перший раз я була в розкішному городі й розкішній віллі Пішля. За високим муром над потоком лежав цей райський куток, повний дерев і кущів, з теннісовим кортом, плавальнею, різними квітяними луками і клюмбами. Вартовий пустив мене на подвір’я, гукаючи здалеку: «Кептен Стоун! Кептен Стоун!» По кількох марморових сходах я ввійшла до розкішної залі з бронзовими статуями, килимами й квітами. На хвилину подумала про Пішля — і як то він себе почуває десь на праці в таборі. Капітан Стоун, молодий білотілий і пухкий жидок з міною Аполлона винурився якраз з купелі й вийшов назустріч мені, покритий крапельками води, одягнений в купелеві штанці. Зворушлива нев’язаність. Я розказала йому моєю мученою англійською мовою, що я хочу, але він сказав, що їдуть до Зальцбурга і пакунків не можуть взяти. Так скінчились мої відвідини в віллі Пішля.