На Гогемунді й Мемінґ ще падав свіжий сніг, але на її збочах між темними вічнозеленими соснами зеленіли ніжно берізки і де-не-де модрини. Їхня препишна зелена чуприна була така гарна тепер, як і восени, коли вона палахкотить золотом і червінню серед темної зелені шпилькових лісів.

Гогемунду ненавиділа я. За те, що бовваніла непролазним масивом перед моїми вікнами і не допускала до них світла і не дозволяла бачити світ. Вона замикала кругозір так щільно, що здавалось наче б становила між світом і цим «флєком» тут, мур через який не можна пройти. Її вершки висіли сірим пустим камінням понад оцією нашою дірою, і здавалось, крига впаде на неї і роздавить. Ах, здавалось, що не стало світу і що тут і прийдеться погибати, що одного дня тільки клацне замок і кліщі здавлять та розторощать село в Інновій долині.

День і ніч душила вона мене, і я мріяла про світ. Не раз сидячи при столі я примикала очі й дивилась поза неї, чи через неї. Бачила міста, рух, життя і світ, на якому я є тим, чим була досі, а не отим останнім нулем, що в нього дні не мають ні значення, ні рахунку. Я бачила Львів, моє рідне місто, його посірілі від старости доми, його вулиці й будинки. Площа Пруса лежала під стрункими ясенями й на неї вбігали три важливі дороги. Он будинок, в якому я жила. Лікарська таблиця на брамі, над нею балкон який тонув серед моїх квіток. Зараз же ввійду на сходи, подзвоню, і мені на зустріч вийде Зося і мій гарний котик, мій Бицьо. В ждальні сидять хворі, я за столом у приймальній і там години праці, там моє життя. Скільки скарг, скільки страждань, скільки життєвих ускладнень вони приносили до мене одної! Я слухала й розуміла їх та, знімаючи вантаж, що давив їх, допомагала гоїти їхні фізичні й моральні терпіння.

Гей, де ж я забарилася так довго?! Вакації й вакації, мандри без надії, без виглядів на поворот. Будь вони прокляті порожні дні, без змісту, без потреби жити й бути потрібною комусь! О, ці мандри порожними днями без завтра!

Але Гогемунда позіхала своїм розкритим ротом на самім своїм вершку. Бувало, хмари впадуть низько на її збочі, тоді я дивлюсь на їхню білу чи сіру габу. І я мріяла: вони швидко розплинуться, оці тумани й на місці цього чорного боввану розкриється простір. Безмежний осяйний, п’янливий неозорою даллю, роззолочений сонцем. Він зливатиметься край кругозору, з синявою неба й простору і співатиме переможну пісню свободи й безкраю.

Я, що не любила низин, мріяла про них і тужила за ними. У тих хмарних занавісах я бачила міражі: Янівський став синьо-срібний, що хвилював дрібними брижками і грався легкою хвилею, колишучись між комишем порослими берегами. Потім моя думка летіла до Яворова, на той другий став, що співав увечорі жаб’ячі концерти, а простір і ліс розказував на його берегах казки, яким не здійснитись ніколи.

І мені здавалось, що я припала б до підніжжя оцієї Гогемунди-гори іі плакала й плакала б і била б кулаками об її тверді, старечі груди і скаржилась би їй на лиху долю. І хоч так часто я це й робила, гора стояла німа й глуха та пустельна.

Щойно коли на її луках я найшла оці чарівні альпійські квіточки, я трохи примирилась з нею. Я навчилась тулитися в рясах її широкої спідниці і, задивившись на їхні тірольські гапти, забувати потроху лихо життя.

Оця гора, мов баба розложиста, гордовита. Яка вона з себе і як одягається оця кремезна тиролька?

Обличчя її все пооране, в зморшках. Порили його негоди, пошмагали вихори буйні й покарбували люті бурі-сніговії. Розоране глибокими борознами, тяжкі повіки її очей так і нависли на лице. Товстий посірілий підборідок — рапавий від бородавок та щілин, що від віків загосподарились на ньому.

На голову Гагемунда накладає собі майже завжди білу пухку хустку снігову. Льодовими торочками вона пишається зимою. Інколи, вліті гора-баба замість снігово-льодової хусти накладає крисатого тирольського капелюха з великими білими струсиними перами і тюлями снігових хмар. Вони спадають на її шию, і тоді Баба має снігову кризу, як тиролька при каптанику. Алеж вона рідко показується вам в цьому уборі, хмари бо закутують її зовсім і з них падуть сніги-дощі. Баба одягнула свій дощовик, веттер-мантель і вся зникла-закрилася та пірнула в холодну негоду.

Сорочка в Баби біла, морщена довкола глибокого викрою кругом шиї. Хустина-бузентух стидливо прикриває груди. Вона ціла гаптована дрібнесенькими квіточками. Вони такі малюсінькі, такі дрібнесенькі, як мачок. Це білі снігові проліски, білі й жовті кашки, що ледве відстають від каміння. Це цілі мурави льодового гвоздика, що рожевіє на скелях та вливається в щілини, між каміння. Чи взяв він своєї червіні від заходячого сонця? Поміж ті рожево-біло-жовті гапти потрапляє маціцька синя генціяна. Вона взяла свою синьку від неба і голубої далі і білий хрестик в чашечці — льодовий кришталик.

Сорочка в Баби в найкращих вишивках високо-гірських полонин. На ній горить намисто рододендронів проткане дукачами-пролісками. Вишивані пазухи, широкі уставки й смуги гаптів і квіти розкинуті сяють усіма кольорами веселки. Від майже ультра-фіялкової безстеблої ґенціяни, з її великою тугою в простір і до сонця, до рожевого первенця і червоного рододендронів — аж до майже чорно-бордового брунель та ванілевих орхідей. Там біле ромену й стокротки обшите чорноземом, з бутвіючих рослинних поколінь. Що нижче то пишніше вишивані пазухи різноквітом альпійських лук, пишних пахощами і кольорами, нагрітих сонцем, вигладжених теплим вітром, що дрімає у глибоких скельних кітлах вигріваючись у гарячому сонці.

З сірого оксамиту скель керсетка Баби. На ньому аплікації з едельвайсу, пов’язані темною зеленню жеребу й гафти з золотих сонць арніки та китичок білих орхідей-щиротів.

Спідниця Баби з зеленого льодену[44] лісів. Густо збирана, місцями вилиняла то знову підточена: визирають з-під неї висірілі гальки або й жовтяві трикотові єгери[45] пісків на зарінках і моренах. Але Баба бадьора та гульвісна: в неї аж дві водяно-сині стрічки, що падуть зі стану, та розбризкуються водопадами понижче колін. Де-не-де — лелітки й намистини джерел, що сяють у сонці, весело вибігають на луки та з шумом і співом стремлять в гірські провалля, що між складками Бабиної спідниці.

Так прибрана, так замаєна стоїть Баба над Інновими водами та й приглядається собі в дзеркалі.

До її ніг туляться села й оселі і в них цвітуть рожево морелеві сади та біло груші й яблуні. Там же дрібний мачок людей.

Увесь в горі описаний народ, його несамовита мішанина, робив враження тих, що збереглися від потопу. З громом і гуком потоп заливав клаптик землі на якому скупчились оці зразки народів. А ворог наближався швидко. Отож, вирішили, що повні сировини чи продукції фабрики ворогові віддавати не треба, чи не можна. Чи то було розумно — не знаю, бо американська армія прийшла така забезпечена, що нічого не потребувала. Чи брали американці в фабриках продукцію — не скажу. Але в нас вони зовсім не цікавились обсягом фабрик і залишили їх потім приватним підприємцям для цивільного населення. Все ж ішов ворог, правда, дехто чекав його з тугою, а всі були раді, що війна скінчиться та ще й без втрат для місцевого населення і його жител.

Отже два дні перед приходом американських військ на мурах міста з’явились оповістки підписані бургомістром, які заповідали: кожен хто має «гавз-гальтспас» (це була картка, на яку можна було дістати речі для домашнього господарства) а також «кляйдеркарте»[46], може дістати в фабриці Пішля по десять коців на господарство. Закликали одночасно не товпитись, бо коців є досить і вистачить на всіх…

Вже вдосвіта розійшлась ця вістка по місту, а небавом з цілої околиці нарід біг до фабрики. Оце тепер вона розкрила гостинно свої комори і, як добра мати, буде обділювати діток своїм добром. При брамі стояли службовці й били на картці печатки фірми. З такою печаткою входив громадянин до магазину. Тут йому при першому станку давали десять коців. Коци тяжкі з бавовни мішаної з чимось, як ми казали — «пішлівські». Під оцим крамом кожен гнувся. Зараз же при черговому варстаті кидали йому на друге плече оберемок сінників, потім простирал — і громадянин зігнутий під тягарем аж стогнав. З тим повинен був іти через магазин до виходу. Що ж, коли йде, а тут дивиться: мішечки, там рушники, тут лямпи, далі домашній посуд і чого там не було! При одних станках стоять робітниці чи службовики, при інших — нікого. Так і проситься: бери! Тож очі аж світяться: беруть! Варехи, казани, свічки, мило, матраци…