І вся ця людська мурашня чекала зміни.

Чим була ця фірма, де працював Філько? Тяжко назвати її якнебудь. Швидше робило це все враження якогось фарсу чи оперетки, як фірми, й праці, яку мала виконувати. Але давало найважніше — Шнайдерові можливість мати підприємство і заробіток та затруднювати людей. Вони мали «айнзац» і право на життя, а чи платив він їм тих 0.60 марок на годину чи ні, було і їм і йому байдуже. Та якраз ця несерйозність фірми робила її дуже симпатичною для працівників. Що робила фірма Шнайдер? Будувала бункери. Один з них почав хтось, другий не докінчив, тож люди ходили до незакінченого. Другий будував власне Шнайдер. Окрім того було ряд бункерів: Шіндлер мав добрий бункер для себе біля фабрики, Пішль, як я вже писала, «будував». Окрім того були бункери на виселку, куди ходили селяни. Останній бункер взявся будувати Шнайдер. Був то неясного походження й фаху чоловік, та й не знати якої політичної орієнтації. Мав бути будівничим, віденцем. Потім, як над Віднем стали стягатись воєнні хмари, дотепний підприємець перекидав свої підприємства далі по країні, головне по Австрії. Брав різні будови й, залежно від роду роботи, був то землеміром, то знову інженером, електриком, чи гірником, хоч інженером взагалі не був. Будова бункерів була не поганим заняттям. Підлягала вона державному товариству ОТТ, що на кошти відповідних громад будувало в їхніх місцевостях. Що при цьому заробляли всі, було ясно. Але Шнайдер був спеціялістом всіляких дурничок, тому такий інтерес був ніби для нього створений.

Свою фірму цей «завберер гер»[36], як кажуть німці, почав ще в Польщі — ГГ[37]. Коли там зробилось тепло, пан Шнайдер зорганізував плановий відступ на захід. Взяв те що найцінніше: кілька вагонів інструменту й робітників. Тих останніх набрав у Польщі й Галичині, а тому, що багато декому не всміхалось залишитись під большевиками, робоча сила найшлась, і то дуже вигідна й дешева. Він віз з собою й багаж — наче б робітників. Та у вагонах в робітничих багажах було зверху дещо потрібне фірмі для праці, а насправді всякі цінні матеріяли, до яких п. Шнайдер невідомо як дійшов, і цілі скрині сигарок та тютюну та харчових запасів. Пан Шнайдер умів евакуюватися.

Робітники були частинно українці, а ще більше було поляків, бо централею цього «руху» був спершу Краків, а потім Відень. У Відні пан Шнайдер кинувся на будову життєспасаючих бункерів і, вимандровуючи відтіля, створив собі знову два центри, в Лінці та Іннсбруку. Коли в першому місті очолення й керма гешефту була в руках якогось москаля, старого емігранта, одруженого з полькою та в обсаді бюра були майже самі поляки, то в Іннсбруку всевладним паном був дуже симпатичний молодий чоловік, віденець Клепетаж. Решта персоналу — поляки. Правда, була й секретарка, спільна для шефа й Клепетажа, дуже приємна панночка. Іннсбруцька «централя» завідувала працями в Тіролі. Їх Шнайдер набрав усюди, бо бункерів було дуже потрібно. Біда тільки, що поперше він сам повинен був іти до війська, а згодом хочби до фольксштурму, а далі, що й в Іннсбруку погано сиділося через постійне бомбардування. Від війська хоронив ОТТ — воєннопотрібні праці, а далі, коли людина мандрує з місця на місце і є всюди й ніде, то не легко її приловити й пришпилити. Що ж до Іннсбруку, то спеціяльно цінні валізи були в опіці вірного Клепетажа й секретарки та одного поляка, що під час сполоху зносили їх в підвал. Дещо теж і вимандровувало в безпечні сховища в горах.

У Тельфсі будували бункер в дуже приємному місці на південному збочі горба, дещо поза містечком і позаду фабрики Шіндлера. Він підіймався лагідним схилом понад робітничими будинками фабрики й з півдня мав добрий доступ та широкі дороги з містечка. І був розмірно близько. Та знову було двоє «але». По-перше: фірма не мала зовсім приладдя. Кілька молотків і одно-двоє доліт. Чим тут довбати скелю?

Треба було позичати. Трохи в громаді, трохи в Пішля, чи в когось іншого. Про електричний мотор до верчення й не говори! Був такий в Тельфсі один і то належав — власне тяжко сказати кому. Отже була цегельня пані Остертаг, яка тепер мала непогану посаду при розділі харчових карток. До цегельні належав мотор: внутрішня конструкція. Але що був зіпсований, то направила і покористовувалась ним фірма Пішля. Дивіться, дивіться!: колеса і внутрішня рама належала Шнайдерові! Такий мотор з’явився десь у квітні й тоді був новий клопіт: не було динаміту! Але як впала бомба, що була настільки ввічлива, що не вибухнула, її розібрав наш славний Шумах і видобув динаміт! Та він якось не хотів вибухнути…

Але змонтували. Шини частинно позичили в Остертаг, частину теж у громаді, пороги дістали в громаді, а цвяхи дав сам таки Шнайдер. На шинах їхав собі вагоник, що висипав відламки.

Праця була ручна, бо згаданий мотор приїхав на три неділі перед кінцем війни. Отже робітники довбали скелю долотами й молотами. Тому що це був вузький коридор, могло разом працювати шість чоловіків. А що їх було вісімнадцять, то інші вештались, виносячи відламки, другі дрімали на сонечку чи десь по хатах чекали на другу зміну вночі. Та не лиш другої зміни не бувало, але й перша йшла пиняво: раз зломився «майзель»[38], то знову ручка від молота. Йди тоді до коваля й давай направляти! А без інструменту, звісно, нічого не зробиш. Була біда Шнайдерові без магазину. Усе це цінне робоче приладдя робітники так і кидали там, де кінчали роботу. Тож випросив він собі у сусідів у городі місце під парканом. Потім поліз до комірки. Якже інструмент помножився, заангажовано справжнього магазинера з практикою пана Волчука, щоб якось зібрав до купи усе це і зробив з ним лад. А то розбігалось усе, як блохи. Часто не могли робітники почати праці, бо все десь порозлазилося, й треба було наперед шукати, відбирати, тощо. Терпіла через брак магазину фірма, терпів і бідний сусід — трохи селянин, а трохи залізничний робітник. «Остяки» разом з приладдям витягли з його комірчини й дуже порядне колесо. І по нинішній день! Але праця йшла, бункер ріс як кротяча нора в землі. Правда: повинен був поступати з швидкістю півтора-два метри денно, а поступав з швидкістю 20 см. Алеж годі, що можна зробити ручно?

Дуже приємну роботу мав Волчук. Сидів собі перед бункером на сонечку й вигрівався. Дуже корисна праця. Балакав з робітниками та інженером. Правда, правда, інженер! Це ж був той самий батько малого Славка, якого виховання так абсорбувало інженера, що для будови мав мало часу. І як же, справді — по молоко на Пфафенгофен піди, картоплі роздобудь, хліба достань. Ну й виховання сина. Пан інженер мусів дбати, щоб і на тій ділянці був лад. Врешті радіо й мапа були дуже важливі й потрібні. Бувало Волчук, звертав йому увагу, що робітники криво б’ють тунель. Та він дивився на нього своїми невинними синіми очима і казав:

— Най б'ють як хочуть! І так бункер буде готовий за десять літ, — та показував на мапі, скільки підійшли американці, де вони вже є, й дуже поважно обмірковував, хто з трьох союзників швидше прийде до Тельфсу. Бо як уже інтернаціональна публіка зібралась тут, то союзники мусіли теж хіба прийти. Тільки питання: хто? Питання кардинальної ваги, зрештою для всіх, що там жили в Тельфсі, і що працювали при бункері. Але вертаймось до пана Волчука. Він познайомився з жінкою сусіда, і хоч колесо пропало, все ж приємний магазинер тому не винен, а зате він любив молоко, й чому йому не було час від часу дати «гафелє»[39] молока напитися? Потім була тривога й знову праця у Шнайдера була дуже приємна — не треба було бігти до бункеру, бо він був тут же. І коли інші бігли, захекані, з міста, робітничий персонал з блаженним почуванням кидав струмент і лягав на сонечку та грівся й відпочивав. Інші мусіли сидіти в дірі, але робітники могли бути надворі. Як літаки надто вже летіли низько, або надто були близько тоді тільки шусть і в діру! На полудень була знову перерва, й тоді Волчук ішов до ресторану «Цур Гоген Мунде» з’їсти своїх п’ятдесять грамів м’яса і картофельсалат та побачитись з жінкою. Увечорі він дбав, щоб струмент замандрував до сусідової комірки, щоб прийшов нічний сторож, і, взявши під паху мішок з вугіллям, потрібну собі до господарства бляху, цвяхи, мотузки чи що друге необхідне — інколи брав навіть візок з дровами чи з вугіллям — ішов до хати.