Тож п’ють. П’є Катя й Валя і Нюся і всі, всі п’ють. До безтями, до забуття. І гуляють дико, розпусно й розгнуздано.

Потім, як відгуляли й французи поїхали — приходять до них політруки. Бурий однострій і червона зоря. І є промова на мітингу по-російськи, щоб знали, що переможці говорять своєю мовою до хахлів.

А потім — авта, навантажені клунками, і жінки в кольорових одягах на них. Червоні, сині беретки. З-під них русява перманентка або чорні кучері. На руках недавно зароблені прикраси. Хто з немовлям, а хто ще не має. Робітники з фабрики помагають вилазити на авта, подають, вантажать.

— Ґлікліхе райзе, глікліхе райзе! — щасливої дороги!

Їдуть через місто. Не кричать, не віватують, як інші. Народ цей задумливий і спокійний. Завели якоїсь пісні. Мала б бути весела, та чомусь журлива вийшла. Руками і хустинами прощаються з тими, що не їдуть, а стоять осторонь, і сльози втирають.

Оце виїхали в поле, тільки дорога закурилася за автами. Поїхали до великого збірного табору у Кематен. Відтіля ще потім довший час приїздитимуть політруки на агітацію. І Маруся, недавня довірена Гофмана. Будуть розказувати:

— У нас весело. Їмо, п’ємо, гуляєм, танцюєм!

Агітують скрізь, щоб вертатись. Часто закінчують погрозами — усіх вас все одно заберемо!

Тільки не заходять туди, де скупчуються українці: жовтоблакитний стяг боронить вступу. І тризуб.

Але з табору репатріянтів час від часу хтось утікає. Стефа втекла, захопивши тільки дитину. Вернулась до своєї баверки. Покинула все. Та й покидати не дуже було що. Спершу було все гарно. Але згодом вирішили, що є такі що мають багато, й другі, що мало або нічого. Річ проста: казали поскладати клунки і розкулачили їх. Пішло придбане за стільки років праці на чужині. Залишилась перманентка й дитина. Тому втекли: одна, друга. Тихцем, нишком.

Проте нема дня, щоб ми когось не дораховувались. Тяга додому, на батьківщину — страшна й велика сила. Розбігається фірма Шнайдера. Одчайдушний Строяновський, що ніколи не скривався з своїми большевицькими переконаннями, йде до Кематен. Ще потім декілька разів приїздить наче б за хлібом. Та хто його зна, за чим він приїздить.

Зникають обидва Мельничуки. Молодший, як молодший, хоч мовчазний і не знати, що в ньому сидить. Але про старшого всі знали, що енкаведист. З Кам’янецьподільська, в Чортківщині працював. Зразковий робітник, ніколи не суперечив. Кремезний, надлюдської сили, лисий, біля сорокалітній. По роботі мився чисто, голився й не був похожий на робітника. Розумівся на всьому, а найбільше на воєнному ділі. На праці оминали його всі: боялись, що прийде час і Мельничук подасть справку, кому треба. Хіба можна знати, хто він і який? Оце раз коротко перед розвалом трапилось таке: літаки були низько над Тельфсом і до бункеру прямував хтось чужий і незнайомий: сивовусий, кремезний дід та молодий, гнучкий хлопець. Обидва у власівській формі. Йшли поволі, не поспішаючи. Говорили по-російськи. Уже в бункері розглянув їх старший Мельничук і сказав:

— Ви були у Петлюри в такому-то й такому полку?

— Був, — відказує поволі дідуган.

— Ви стояли в балці над Богом, як на нас напали большевицькі кінні?

— Да, стояв.

— І я там був з вами, і ми разом сікли червоних!

Старий розглянув пильно розмовця — в бункері півсутінок — і, пізнаючи товариша з минулої події, впав йому в обійми.

Про себе розказував йому далі Мельничук, що він потрапив у полон, потім утік. Далі був у рідному селі, і там його арештували й заслали на Сибір. Відсидів три роки й знову був дома. Селян вивозять, розкуркулюють, арештовують — він живий. Далі його історія була невиразна і недоговорена. Його брат сидів на мішку, курив та пошепки до сусіда:

— Не вірте, бреше він. Сволоч він, от що!

Усі знали, що наче б мав він німку десь в Штубайталю, до якої завжди їздив. І знали, що десь була якась централя, до якої возив матеріяли…

Як мав настати розвал, взяв відпустку і своєчасно зник. Зникли обидва брати і не відомо чи обидва були сволочі, чи тільки один.

Пустошів Тельфс і його околиця. Виїхали бельгійці й італійці й французи. Виїхали «порядні» люди. Залишились самі «підозрілі» може з триста осіб, найбільше українців, трохи поляків, румунів, мадярів, балтійців, югославів. Ці останні, поділені на королівських і тітовських, могли вертатись або ні. Мали великий табір під Іннсбруком. Туди стягались, хто хотів їхати. Інші розсіяні жили й працювали в Тельфсі. Швидко повернувся примус праці, й німці його дуже поквапно застосовували до чужинців. Тож притулювались на працю, де могли й знову були паріями і пролетарами на чужому грунті. До того ж гнаними й застрашуваними…

Українці громадились у двох основних місцях: в комітеті в місті і в Ференгофі. Були то два полюси, між якими стало пливти наше неспокійне життя тих днів. Правда, були ще поляки. Завжди гордовиті та скорі до заколоту, вони становили малу жменьку між нами. Швидко перейшли до табору до Ґаймінґ, де мали повну свободу й добре харчування. Коли вони виїхали, знову стало спокійніше жити. Поволі всі наші вороги, зовнішні й внутрішні, виїздили. Навіть наші ряди прочищувались. Залишились люди приблизно певні, так би мовити однорідні: неповоротці.

Ще на Зелені Свята стався малий скандалик: Шамо, син старших батьків, що завжди заявляли свою ворожість до режиму, прийшов під церкву — наші Богослужби правились у костелі з 10 години — був він з озброєним большевиком, заявив, що вертається, і большевик виступив з провокаційною мовою та лайкою на адресу галичан. Мало не прийшло до бійки. В Ференгофі Шамиха оправдувалась зі слізьми, що вона не могла перенести туги й тому погодилась їхати.

Не їхали переважно галичани. Але не їхала й більшість наддніпрянців. Не їхав Радюк. Не їхав Петько, що прибув брудасом, покритим чиряками і без сорочки, тепер одягнувся, чищені чоботи, пумпи, сорочка, краватка, перша кляса, на малому пальці перстень, рука на клубі, поголений, ситий і задоволений. Він мабуть теж аж тепер починав жити-розживатись…

Ще поки французи виїхали, нам зробили малу прикрість, що була внесла трохи неспокою в наші проріджені вже ряди. Одного вечора зайшли з німецькою поліцією, а вже діяла цивільна німецька поліція, і заарештували Даниловича і Малюха. Вістка стрілою рознеслась поміж громадянством, яке стало побоюватись репресій, і не розуміло того вчинку. Зараз же у нас зробили нараду й вирішили, щоб вранці піти до коментанта інтервенювати. Так і сталось. Комендант був дуже здивований і обурений, хто посмів без його наказу й відома арештовувати та ще чужинців, до яких німецька поліція не мала права. Негайно їх випустили, але цілу ніч вони пересиділи в бетоновому підвалі, у них забрали годинники й гроші, яких уже не віддали.

Цей факт, а також інші, більші й менші переслідування, інспіровані виключно німцями, активізували нас, і принаглювали до організації.

Хтось давав одно розпорядження або найчастіше не давав жодного, тільки скасовував попереднє…

Неозначене ставлення американців до нас спиняло нашу організацію й зміцнювало становище і нахабність німців. Та з подій це легше зрозуміти, як так з загальних міркувань.

Щоб зрозуміти наші справи, треба спершу перенестись до Іннсбруку й зорієнтуватись, що там діялось серед українців і американців.

Як сказано було — українці утворили комітет. Комітет знайшов домівку на Аніхштрассе 4, дістав цілу кам’яницю, хоч як в Іннсбруку було тяжко з житлом. Будинок ушкоджений бомбардуванням з повітря, але в ньому можна було жити, там і жило трохи німців. Тут зосереджувалося життя й справи біля 2 тисяч українців з Іннсбруку і його найближчої околиці. Окрім того за німецьких часів існувала в Іннсбруку також українська книгарня Денисюка «Роксоляна» на Маріятерезієнштрассе й як тоді, так і тепер, вона була збірною точкою приїзджих та місцевих. Хто не довідався новин в одному місці, йшов до другого. З часом постала ще їдальня, і це було третє місце сходин.