У Ґарміші я відвідала двох українців, відомих громадян зі Львова, щоб довідатись від них щонебудь про життя українців у Німеччині. Річ в тому, що ми їхали зовсім у невідоме, і по дорозі старались зорієнтуватись, куди нам їхати. У Міттенвальді у колеги радили нам різно, але здебільша говорили про Авґсбург. де мали бути невидані розкоші. Чому тих розкошів не мало бути в Мюнхені, не відомо. Розказували, що для українців виселили аліянти цілу дільницю, що там живуть у віллах і т. д.

Згадані громадяни жили в залізничних бараках, як недавні «ости», сховані в куточку і далеко від світу. Не знали ці панове, де існує комітет, не говорячи вже про адреси, яких мені треба було. Я дивувалась, що живучи так близько більшого міста, живуть вони справді, якби за горами. Правда, не було тоді пошти, залізницею тяжко було їхати, бо переважно їздили тільки товарові потяги, тобто, ще точніше, транспортові ешелони з поворотцями. Коли були повні, не було мови про подорож. Коли ж вертались назад, то були порожні й безконечно довгі. Треба було мати дозвіл на їзду, все ж люди їхали, як кому випало. Нас самих ніхто не питав ні про які дозволи. Був то час безпосередньо по війні і було розпруження оцієї твердої німецької дисципліни, якій зрештою треба дивуватись усюди. У нас по розвалі й такій програній був би хаос, анархія, злочинність, грабежі й голод, хвороби, хто його зна що. Але в Німеччині життя точилось далі майже нормальними шляхами.

З Міттенвальду до Ґармішу було пів години їхати. Зате в Ґарміші треба було чекати аж до вечора, отже цілий день. Найгірше було цілий час з переладовуванням пакунків: наші тяжкі багажі мусіли ми безліч разів перевантажувати самі. Щоб доїхати до Авґсбургу не цілих 200 км., ми мусіли пересідати три рази. Їхали у вагоні на своїх речах, ніяких білетів і оплат не треба було, кожен чи кілька людей разом займав собі вагон, як випало, і їхав.

На станціях я ходила просити різних людей, щоб нам допомогли, найчастіше таких, що говорили по-слов’янськи. Найбільше їхало поляків, і їх доводилось просити. Грошей ніхто не хотів брати, але й на цигарки не були ласі. Де-не-де грабили магазини й мали всього доволі.

Між тим увесь час ішов дощ і таке перевантажування відбувалося дуже прикро: пакунки скидалось з потягу в болото, бо потяг зараз же кудись забирали, їх мочив дощ інколи кілька годин. Треба було доглядати добре, бо різнородний народ старався щось потягнути, головне чужинці, а з них різні кацетники. Так і сталось у Мюнхен-Ляйм. Приїхали ми туди вночі, ще не вирішивши, що зробити. Але якраз ніч вирішила за нас. Стали десь за станцією, вийшли з потягу і зараз же побачили безліч торів, здебільша поруйнованих бомбами. Десь далеко в темряві якийсь пощерблений кістяк будинку. Що ж зробити? Ніхто не потрапив сказати, куди і як, які умови в Мюнхені, як далеко від оцього Ляйму. Усюди страшні сліди війни, вирви з бомб і руїни. Тут були постійні й страшні повітряні налети, це ж Мюнхен. Залізничного персоналу мало, і як усюди дуже неввічливий, головне до чужинців, яким американська влада обіцяла всякі блага за кошт німців. Тож вогнем дишуть на нас.

Але ми вирішили, що нічого робити вночі в оцім Ляймі, відкіля хто його зна як далеко до Мюнхену і ще не знати, чи в такому розбитому місті можна приміститись. Тож переладувалися до авгсбурзького потягу при чому користаючи з ночі якийсь слов’янський помічник вкрав нам валізку, де були наші подорожні харчові припаси. Це принесло нам великі прикрощі, бо кілька днів будучи в дорозі, ми мало що їли а тепер ще й рештку у нас забрали. Там і був кусок оцієї тірольської солонини. Тож доводилось голодувати до наступного дня. Дрімали ми десь на пакунках, чи то сидячи, чи прилягти на кошах. Найбільше дбав про себе Роман: він розкладав, стелив і підкладав собі що м’якше. Найбільше поневірався Філько, що дуже нервувався і виглядав так, ніби жив останками сил: зчорнілий і змарнілий. Носили речі ми всі разом, і я не повірила б ніколи, що маю стільки фізичної сили.

Сонце сходило, коли прибули до Авґсбурґу. Речі викинули на тори і чекали, щоб настав ранок, щоб люди розрухались. Філько мав піти вишукати якийсь склад і транспорт, щоб до нього відвезти речі. Це перше, а потім вже могли ми подумати про себе.

Рейки і рейки, безліч їх. Над ними семафори, позаду відносно добре збережена станція, не зважаючи на численні бомбардування. Що правда, це тільки вижолоблена шкаралуща, все ж стояла й деякі частини її були здатні до вжитку.

Випогодилось. В калюжах купалось весняне сонце, це ж було на північ від Тіролю і не було тут такого гарячого літа, як там. Та здається і рік випав якийсь холоднуватий, не такий гарячий, як минулий. Що деякий час заїздили на станцію довжелезні ешелони чи то порожні, чи з поворотцями, найчастіше італійцями. На пероні ходили американські вояки і увесь час проганяли нас. Авґсбурґ не був призначений для особового руху й сідати й висідати тут не вільно було. Алеж наші речі лежали на торах і ніхто нічого не міг порадити. Я старалась вияснити воякам, що чекаємо на транспорт. Все ж добре, що це не були німці, бо ті виконали б наказ, хочби самі мали скинути клунки до якогонебудь потягу. Але американці обмежувались до «квіклі, квіклі» або копання ногою чи зусиль заглянути, що є в тих валізах. О сьомій годині відкрила бюро якась транспортова фірма біля двірця. Був це колись великий транспортовий дім Клюнк і Гербер з власною кам’яницею і магазинами. Нині все розбите бомбами, бюро в якійсь комірці в подвір’ї, що ще збереглась. Зберігся теж один магазин у подвір’ї. Транспорт — ручна плятформа, якою треба було їхати двічі. Раз вранці від’їхав, а приїхав вдруге аж по полудні. Увесь час сиділи ми, зосібна я, на клунках, непорушно, наражена на прикрощі, і голодна до безтями.

Вкінці і це переминуло — була приблизно друга година, і я з почуванням полегші покинула двірець. На щастя Філько договорився з одним з робітників, що прийме нас на ніч і дозволить відпочити, поки влаштуємось. Це був великий здобуток у той час, коли ми не знали нічого про табір і де його шукати, коли ми опинились самі на вулицях чужого міста. Ми мали дах над головою!

Швидко я переконалась, що в Авґсбурзі піде все добре й легко, так добре, як ніколи й ніде досі підчас мандрівки нашої у чужині. Вже в дорозі з нового житла на двірець чи там до магазину, я зустріла наших людей, що поінформували мене про комітет і табір, подали адреси й пообіцяли допомогти. Коли зустрічала на вулиці знайомих українців, вони тішилися: добре, що ви між нами! Добре, що будете з нами і будете нас лікувати і вчити як і вдома! Увесь тягар, цілий гніт чужини відпадав з мене, наче тяжкий-претяжкий сон. Я просипалась і верталась додому. Нічого, що це не був Львів. Був це благословенний Авґсбург — прегарна, хач так поруйнована Августа Вінделікорум, серце Швабії. Але воно билось рівно й спокійно, серце цього старого міста, замешкалого солідним міщанством і ввічливими людьми.

З тої пори мені було добре й тільки добре. Я влаштувалась на працю в таборовій амбуляторії, Філько зачав творити книгарню. Роман поїхав на студії. Стало жити легше. Віднайшла я батьківщину в серцях моїх земляків. Віднайшла я матерів і дітей, але вже жінки, що з повним довір’ям стали горнутися до мене. Віднайшла літературну працю і середовище для неї. Віднайшла себе.

Воно старовинне, пам’ятає шелест прапорів Цезаревих полків, тупіт ніг римських легіонів по камінню вимощених вулиць. Міщанські війни… Пиха Максиміліянів… Тридцятилітня війна… Мартін Лютер прибиває свої Авґсбурзькі Тези на брамі костелу святої Анни. Гордовиті міщанські магнати Фугґери, Вельзери… Пиховиті північнонімецькі кайзери в прагненні покласти тяжку руку германського духа на барок і ренесанс культури швабськобаварського півдня.

Оце Авґсбурґ. Місто наших днів. Давнє своєю історією, модерне купою румовищ, що залишилися після бомбових налетів пам’ятної весни сорок четвертого року.