Тяжко мені нині описати, з якою тривогою я наближалась до будки станційного портьєра і як мені здавалось, що всі люди дивляться на мене, і що зловлять мене. Вибігла я з станції та бігла в напрямі магазинів, що стоять на скруті шляху до міста. Ледве добігла: коробка розлетілась і сало почало кусками випадати. Зняла з себе светерок, обвинула ним, зв’язала рукавами і вже відітхнувши з полегшею несла нахідку до хати. Тепер принаймні ніхто не пізнає що в оберемку і крам не розлетиться! В душі танцював радісний сміх і почування великого щастя. Та воно буде повне аж у хаті, як покажу Фількові мій здобуток і розкажу, як то всі штурхали його та лаяли.

Коло Ресля зустрів мене Радюк і запитав, що несу. Сказала, що була в знайомих і дістала трохи картоплі. Тож поміг мені нести — вже був сутінок. Як же я потім не могла дочекатись, щоб він виговорився з Фільком і пішов! Як ділово й поважно говорила, а в собі душила сміх! І як розреготалась потім радісно й щасливо, показуючи приголомшеному мешканцеві горища мою здобич! Мені здається, що я ще ніколи в житті так сильно не тішилась. Стали ми розпаковувати з брудних шматів паперу, обчищати, а потім краяти і смажити на залізній пічці. У сусідів позичили горщик, у пані Шіслінтґ — слоїків та пляшок для зливання смальцю. Робили ми це похапцем знову як злодії, але тішились, тішились! Якомусь швабові[27] певно не буде кривди, коли навіть не помітив, що загубив, а нам, нам проясніло на горищі і здавалось, що соняшний промінь заглянув у його темні стіни. Перша радісна подія від часу виїзду з дому — за декілька днів буде якраз рік з тої пори.

Разом з тим у наші душі вступила якась надія, якась певність, що все таки все якось влаштується. І дивно, так і сталося. Наступного дня Філько обняв посаду. А потім почалась боротьба за дах над головою.

В той час я майже не мала контакту з фабрикою. Маруся перестала приносити дрова, тож ми обмежували палення до мінімуму, спалюючи якісь відпадки, що лежали на горищі. У яслах справи стояли так: Таня мала абсцес під пахою і була сама. До пологів кликала акушерку, яка теж і без того ходила і ординувала жінкам і дітям та відзискала свій авторитет. До окремих випадків Таня кликала лікарів з містечка. Німецький персонал знову став під опіку бетрібсарцта, що раз на тиждень-два приїздив своїм автом з Іннсбруку. Катю, як молодшу повернули назад за ткацький станок, залишаючи тільки Улю. Коли вони обидві з сестрою запротестували, їм заявили, що мусять справитись, бо інакше віддадуть їх ґештапові і до карних таборів.

Знову повернулася гнійна інфекція, вмирання немовлят, гарячкування і навіть смерть жінок. І так було до кінця. На щастя, той кінець був не за горами.

Хату показав Фількові громадський секретар за добру пайку цигарок, тобто тільки сказав, де є. А разом з тим, повідомив, що власниці хати — дуже погані жінки, що вони нікого не хочуть прйняти і всі розпорядження влади проти них безсилі.

Сестер Найнер було три. Всі три старі дівчата, наймолодша мала 80 літ. Коли уявити собі трикутник, то на одному куті був костел, на другому парохія, а на третьому їхня хата. Це все тісно одне біля одного, бо в тірольських долинах дуже тісно. Оце тепер треба було шукати способу добутись до затверділого серця оцих милих жіночок! Знайшов його Філько через о. Квітуна й німецького пароха, який розповів їм зворушливу історію про бездомних людей і війну та наказав їм в ім’я Боже прийняти чужинців до хати. Алеж бо й справді Божа воля! Оце якийсь їхній родич лежав хворий в лікарні та переказав їм, що снилось йому, що вони не доступлять спасіння і він з ними, як не приймуть чужинців у дім. Очевидно це рішило нашу долю.

Коли Господь надихнув наших Найнерок, то ніяка сила не могла надихнути пана бургомістра. Опирався на своєму, жадав, щоб виїхали з Тельфсу. Люди казали, що це діяння Пішля. Ми перші, проти яких так завзявся. Був же закон, що там, де хто працює, має право жити. Причиною такої упертості бургомістра була його ненависть до фірми Шнайдер, про що буде згодом. Прийшли найбільше хвилюючі дні, останні дні нашого перебування в службовому мешканні. І тут знову несподіванка і надзвичайна подія. Якраз завтра кінчиться термін, а ми не маємо куди йти. Оце входить до мене Шайрінґ та заявляє, що завтра вранці я повинна звільнити помешкання. На те встає штабовий капітан, що якраз був у мене і вислухав мою справу й питається: чи маю сам іти до вашого шефа, чи ви заявите йому від мого імени, що пані д-р не може піти завтра, а в суботу (за два дні)? Шайрінґ змішався і пішов, та за хвилину повернувся зі згодою дирекції.

Якби не те, Пішль викинув би був нас ще того дня на вулицю. Ходив капітан і просив місцевого військового команданта, щоб нам допоміг, та той теж нічого не вдіяв, мабуть не старався.

З цим капітаном була теж дивна справа. Відкіля він у мене взявся? Дивно подумати: д-р Чермак, шеф Відділу Здоров’я, що примусив мене так поневірятися, тепер посилає цю людину до мене як «першоклясного фахівця» з проханням лікувати його дружину. І боліло і зворушувало мене таке. Тож все таки вони оцінювали мене. Може мали трохи сумління ці гітлерівські прислужники?

Оце цього фахівця вишукують на горищі без прав і завтра — на вулиці. Не помогла Фількові і прихильність місцевої поліції, старого, сивого цісарського коменданта, з яким він познайомився. Там мабуть порадили, щоб їхати до ляндрата[28] в Іннсбруку. Тож у п’ятницю ми були в Іннсбруку і вже від ляндрата Філько дістав наказ, щоб нас залишили в Тельфсі. Потім прийшла хвилююча субота. Вранці я взяла скриню з моїми квітами та понесла їх на нове житло. Та тут же на порозі застали мене господині і заявили, що хвилину тому був секретар і до нашої кімнати дав німку вчительку.

Потім я була в хаті і пакувалась. Швидко скидаючи все разом, забиваючи скрині цвяхами. Філько побіг щось зарадити, десь по заступництво ксьондза і до секретаря. За той час я відгризалась від оцієї собаки Шайрінга, що вже у 9 год. вскочив до хати і лайливими словами став проганяти мене на вулицю. Скінчилось тим, що таки біля полудня він прийшов ще раз з Гофманом і, найобразливішими словами лаючи, витягнув мої речі та скинув їх на горище, а хату перед носом у мене замкнув на ключ.

Так оце я сиділа на подвір’ї на моїх клунках, яскраве сонце огрівало й освітлювало мене, але в душі мені було чорно й тяжко. Сцену бачили німці, що жили в домі й фабричний персонал і обурювалися нею. Оце вже я була безробітна й на вулиці.

Ротенштайнерові оповідання ожили й здійснилися.

Все ж старі не тільки що прийняли вчительку в хату, але й нас. Учительку перенесли до своєї кімнати, а ми таки дістали ту, яку найняли. Вчителька була з Галь, а тому що Тельфський учитель мав іти до фольксштурму[29], вона приїхала його заступати. Та довго це не тривало. Вчителька була теж старшою дівчиною — біля п’ятдесяти років, і таким способом побільшувала контингент «дівиць» у хаті.

Досить, що під вечір ми все таки опинились під дахом. Яка то була хата, який дах!

Тельфс має вигляд латинської літери L, коротша частина — це містечко з його готелями, довша частина — це вздовж потоку фабричні будинки. Отже з цієї довшої частини ми прийшли на коротшу, недалеко «центру» і головної вулиці. Повище оцього коротшого рамени букви L бігла рівнобіжна до нього вузька й постійно забруджена Кірхенгассе — вулиця церковна. Минувши кілька домів, вона доходила до невеличкого горба, на якому стояв костел, і входила між парохію і наш дім. Далі вже були поля. І поміж ними бігла вона широкою дорогою до лісу де будували оцей шпінфазерлябор. Понад усім бовваніла Баба-Гогемунда. Вона виглядала так близько, що костельна вежа наче б була наклеєна на чорний, рідкий сосновий ліс, що росте на горбах її підніжжя.

Наша хата — стара, одноповерхова, мурована. Такий прямокутний будинок, трохи похожий на наші, та не з таким гострим дахом як інші баварські, готичні. Від півдня з малого подвір’я були постійно замкнені двері, біля них зараз брама в стайню і друга брама до стодоли. Внизу хата має світлицю — ді штубе, — де й спали сестри: найстарша Колетта і наймолодша Ліна. Постіль, стіл, лавка в кутку, машина до шиття і велика кахлева піч. Багато святих образів, малі вікна, слабе світло. Запах цвілі й старовини. Праворуч був вхід до стайні, де стоїть латаста чорнява «бинька», така призвичаєна до господинь, як і в нас самітні корови. Великими очима розглядає чужих, нюшить. Їй теж темнаво.