Беруть, але усе це тяжке й не міститься в руках. Одно закидають на спину, друге беруть під пахи і до рук. Скидають простирала, до них вантажать набір. Що ж, коли пробують завдати собі на спину — тяжке. Мучаться, борсаються…

Між тим публіка пливе, як гірська річка. Бити печатки — йде швидко, але потім, ого, потім робота не легка! Народ товпиться, один лізе на одного. Комусь падає набір на землю, через нього скачуть люди, топчуть коци й полотна, бряжчить посуд. Якраз того дня ішов дощ і сніг, і люди входили мокрі й з болотом. Оце жінка наладувала повне простирало, стала біля нього і ніяк не підніме. Просить, щоб їй завдали. Але кому то в голові? Кожен біжить спершу обвантажений коцами. Вони обтяжують. Тут хтось крикнув: «Що вони дають нам такі коци? Он там є кращі!» — І вже кидають ці коци на землю й біжать за ліпшими. Хапають їх, білі вовняні коци, але й тих багато не піднесуть. Одні виносять поспіхом набір та скидають його в сусідніх хатах, але другий раз їх не хочуть пустити на фабрику. Другі вживають іншого способу: під вікнами стоїть родина й вони кидають через вікна все, що попаде під руку. Родина ловить, ловлять і сторонні. Вже поприїздили з ручними возиками й ладують добро. Інші, що без возиків, нагромадили скирту майна посадили дітей пильнувати й далі пішли брати, або пішли по транспорт. Іде сніг, дощ, мокнуть діти, коци й усе.

Нова й нова хвиля людей пливе до фобрики. До магазинів входять і містком і кладкою через потік. Під натиском людей ламається поруччя містка, декілька людей падає в воду. Та це нікому не шкодить. Публіка жвава, очі сяють радістю і жадобою. Кожен біжить і скаче наперед, штовхає другого. Людський натовп затіснюється, з магазинів летить усе, як пір’я з розпореної перини.

Оце хтось крикнув: шпек! (сало). Це магічне слово електризує всіх. Справді, де магазини харчів? Кидають усе й біжать в другий, третій чи дальший магазин. Публіка не визнається де і що, тож хапаючись, мішаючись, біжить через фабричні залі, вламується до складів, риється в тім, що там знаходить і бере, бере, бере! Хапаючись, з гамором і криком. Інші тихо, діловито з премедитацією. Жінки виказують якнайбільше жадоби. Їм трусяться руки, палають очі, на обличчі в них гарячкові рум’янці.

Порядок, який фабрика завела, не дасться втримати. Організовано грабити ніхто не годен. Тож публіка зіштовхує й тих, що штемплюють картки й тих, що видають, впадає гурмою в фабрику й господарить, гуляє сама. То радість, то життя! Під’їздять візками, але вже й фірами. Тут воли, там корови чи коні. Ладують повні вози, не в’яжуть, падає по дорозі, розкидається. Вантажать навіть коровам на спини, зв’язують кінці простирал під черевом. А оберемки танцюють, повертаються і валяться. Господарі ловлять, кричать, бідкаються. Над’їздять сусідні села з солідними господарськими возами. Народ вдирається до магазинів і бере все, бере скільки може, скільки дасться. Народ гуляє!

Що роблять «ости»? Їм, як тим, що не мали гавз-гальтспасів не належиться нічого. Тож, спочатку вони стоять і приглядаються та тішаться з гармидеру. Це розпорядження проти чужинців, проти тих, що найбільше працювали. Вони не повинні дістати нічого. Але ж згодом робиться безладдя, і вони мішаються в юрбу та переможним натиском вдираються в фабрику. Тут ви побачите і Радюка і Петька і Сапруна. Приходять цілими родинами. Ловлять речі, викидають і вантажать як і німці. Інколи хтось із німців вигукне щось проти «авслендерів»[47], але ж зараз же мовкне, бо й наші вміють скалити зуби. Зрештою не час на сварки. Кожен бере, діловито й швидко хапаючись. Пишу — бере, бо коли фабрика й сама відкрила брами, а бургомістр закликав брати, то не повинно б це називатися грабунком. А насправжки — грабують.

Дивіться! Дивіться! Оце Петькові накидає Нюся на спину коци, він викидає крізь вікна. А Вовк вантажить на тачки. За хвилину тачки від’їздять. Петько хвилину відпочиває, витираючи спітнілого лоба. Але ж поки приїдуть другий раз помагає Сапрунам. Їхня ціла родина нині за ділом. П’ятеро осіб працює, аж тріщить, пакують, вантажать. До оселі близько. Зараз же він сам відвозить і приїжджає ще раз, і хто його зна скільки раз. Буде чим спекулювати. Тож Петько помагає й тій родині працювати.

Радюк бере розважніше і більше зорганізовано. Він сам один, бо діти малі й жінка при них. Правда, помагає йому колега, але на свою тачку він вантажить те, що потрібне в хаті. Треба сказати, що українці беруть спокійніше й не так жадібно, як інші. Може тому, що не мають домів і батьківщини, і не мають певности, що з ними буде завтра. Інтелігенти подекуди соромляться цієї роботи. Наш інженер бере трохи коців, Філько — пару коців, два сінники, пару мішечків і три варехи. Одну дасть старим, а дві маємо. Буде чим воду черпати. Правда, правда — пів десятка бляшаних ложок! Придадуться для кухні. Роман заклав руки в кишені, ходить по фабриці й «збирає враження», рук до «праці» не хоче приложити. — А, добридень, добридень! Панє вуйцє приїхав візком. — Сапає тяжко, бо й хто бачив таке. Але беруть люди, треба й собі дещо.

Ціла славетна фірма Шнайдера тут! Он де придадуться руки! Вміють хлопці працювати, хай ніхто не думає, що в них стільки мудрости, що скелі вертіти та на сонці вигріватись. А що фірма не согірша — таку її мать — тож забрали усі тачки й візки, треба ж чим возити. Шамо, Волошко, Строяновський, Мельничуки два, а втім усі вони, усі працюють, тільки в жмені попльовують, докидаючи інколи соковитого матюка на адресу фабрикантів і експлуататорів трудящих і Гітлера й німців і кого хоче. Народ завзятий і жилавий — до того ж фабричні наші дівчата помагають своїм — не один із них мав ближчі зв’язки з Пішлевими пансіонерками — діло йде.

Веселий час настав у Тельфсі. Їйбо, веселий! Ідуть вози, візки, возики, тачки, йдуть пішки навантажені, як віслюки. Піт витирають і нарікають: ще я ніколи так тяжко не працював, як нині!

Сусідні села забирають решту. У фабриці залишаються машини, дрімаючи на своїх вісімдесятьох сантиметрах цементу і порожні стіни. Мовчать мотори. Дівчат ніхто не пильнує. Носять, беруть, вантажать, бігають по місті. Он які часи! Кінець проклятущому заводові, кінець каторжній праці!

Все ж, не одна з журбою думає: що далі?

Що до дирекції фабрики: Пішль уже в останні дні покинув фабрику, чуючи звідусіль погрози й сховався в своєму «яґдгавзі»[48] коло Імсту, в горах. Гофман залишився до кінця. Він і його помічники організували роздачу. З якими почуваннями — не знаю.

Я прийшла на часинку подивитись. Стала біля мого приятеля на брамі, дивилась на подвір’я й магазини і думала — як швидко все кінчиться. Нагадувала, скільки боротьби й болю і пониження я зазнала тут за такий короткий час, і дивилась на дівчат. Були зайняті, бігли швидко, обвантажені, жодна й не здоровкалась до мене.

Над брамою головного корпусу надщерблена п’ятираменна зоря, як з першого дня, дивилась на мене призирливо й насмішливо. Тепер я дивилась на неї з запитом і ненавистю.

Інші фабрики якось забезпечились, від такого господарювання натовпу. Шіндлер позамикав брами, виставив варту, а швайцарський білий хрест стримував кожного. Тож ніхто й не пробував напасти. Не чіпав теж ніхто і Найнерової фабрики взуття, хоч і він був партійний. Видимо Пішль тішився найбільшою кількістю ворогів. Таки цю фабрику місцева влада видала сама на грабіж людності.

В той же час по склепах відбувався легальний і організований випродаж: тут давали хліб, там на особу 1 кілограм рижу, якого ми не бачили за час війни. Десь там давали по одному-двоє яєць чи трохи муки. На все були черги і все йшло організовано, штемпелюючи картки чи гавзгальтпас. Дещо з того потім навіть відраховано. Все ж трохи харчів люди призбирали на перші дні. Та за всім треба було стати в чергу й треба було мати більше людей: одного, щоб став тут, другого — там.

У ті, останні дні, літаки вже не літали, тож народ гуляв без страху перед небезпекою з повітря. В горах гуділи гармати, часом було чути стрілянину з автоматичної зброї. В напрямі Лермосу в небо знімались клуби диму.