Перелучивши біля парку свого смішного дишля, котиться цитриновий трамвай від мосту на Ґеґінґен. По дорозі червона Гінденбурґкасарня. Які народи чекають в ній свого повороту на батьківщину? З вікон звисають: біло-синя промениста зоря греків, біло-червоно-зелені смуги італійців, біло-червоні поляків. Цс збиранина народів, яких німці зігнали до себе на примусову працю. Усі народи рабів, що мали панам простелити шлях до перемоги. Нині відітхнули: панів не стало і вони вертаються додому. Дехто з піснями й музикою, інші мовчки та боязко. Як хто, і до якої «родіни»…

Потім рейки — раз і рейки — другий, і біля них малі городці з веселими альтанками, з даліями і рожами з клюмбами, обсадженими замість квітів капустою, калафйорами й цибулею. Але кругло в рядочках кольор за кольором, щоб було гарно.

На полі танки і гармати. Оце змучені війною заслужені вбивники людей і руїнники міст. Тепер відпочивають. У чорній масній твані вилискують калюжі дощової води і купається ранкове сонце. Дула гармат розказують гордовито про свої колишні успіхи. Вони як старі, сонні крокодили, що дрімають над болотом.

Як оком кинь — вагон за вагоном аж геть далеко в сизу даль. Останні ледве майорять у ранньому тумані й розпливаються в димах, що їх кидають клубами потяги проїзджаючи за танковим полем. А там комини мертвих фабрик — високі й холодні стремлять у небо.

Гладкі асфальти біжать з міста лискучими стрілами в зелень піль. О! Простір! Далекий, безмежний простір. Зі здивуванням летить око в даль. Груди віддихають вільно і хоч свобода, спроможність іти в даль — пережитки минулих віків, і над усіми нині ланцюг, що припутує до клаптика суходолу, де припадком ми опинились (під загрозою арешту не вільно виходити поза табір!), проте чується простір. Душа росте, ширшає і думки линуть за обрій. Здається, ми ще не досить далеко пішли в звіт. Здається, що перед нами ще Париж, Антверпен, Бульонь…

Мій Боже, світ!

Ця зрадлива мрія тягнула нас непереможно на захід. Певно, вона й нині тягне степовика Сходу на асфальти європейських міст, у світ гамору й метушні. Мабуть і йому набридло сидіти в степах між пісками, спекою та безводдям, і помадрував на Захід. Щоб розважити нудьгу села і беззмістність піль. До життя, до життя!

Але воно тут в Европі затискає сталеву долоню на шиї мільйонів людей і погрожує їм загибіллю. Воно — їм і нам усім. Реєстрації, заборони, лови на людей, примусові вивози, масові арешти й суди. Може, щойно коли вигине декілька мільйонів нас, нас усіх і різних, може голодне, нещадне життя наситить свою жадібну пельку і стане іншим…

Але тепер воно варить у великому казані людську кашу і, щоб смачніша була, підливає її кров’ю та перчить револьверними кулями. Завжди хтось когось з-за рогу, чи в чистому полі, в таборі, потязі, чи за містом, отам де сміється даль.

Ґегінген — це наш табір. Це клаптик нашої батьківщини, де живе і тривожиться наша людина. Беручи душу в долоні, вступаєте на терен цегельні. Тут оці ями, з яких родилась донедавна цегла. Ця глина травою поросла і стовпці цегли, коли не придались цим людям, стоять біля печей, в яких випалились колись. А там — бараки й бараки. Вже здалеку сизі дими зраджують, що бездомний кочовик варить собі сніданок. Вони то снуються гадючками по землі, то піднімаються пасмами вгору. Біля них жінки, чоловіки, діти.

Коні пасуться на травах. Коні, якими цей народ вимандрував з відвічних батьківських осель, з чорноземних піль в чужину. По волі чи по неволі. Чи гнав його твердий західній завойовник, чи страх перед східнім хижим драпіжником, що прикидався товаришем і захисником трудящих.

Там, де паслися наші коні, де тирса шуміла… Гей, де ж ці коні не паслись, де не шуміли трави під їхніми копитами і колесами возів скриплячих! Гей, які ж шляхи не слались від батьківщини через усю Слов’янщину — мабуть чи не на край германських земель. Галицькі дороги й ноля рідні прощали їх вигонами, як вони їхали. Хто на південь, а хто на захід. Потім дивились на них Карпати і дивувались: куди ж це пре народ чорноземний? Дивились і щулились винувато. Вони бо не змогли дати йому захисту тепер. Ті часи, коли на їхніх узбіччях розбивались турецько-татарські полчища, минулися. Тепер літаки й танки зрівняли гори з долинами. Даремно шукає захисту народ.

Польща, Словаччина, Чехія, Австрія, Мадярщина, Німеччина… Якби годен далі, народ цей їхав би і йшов би. Аж там де не досягнула б його нічия насильницька рука. Рука, що посягає по його плідну землю і для того, щоб заволодіти нею, мусить вбити її господаря.

Приглядався цей народ життю і краям західніх народів і дивувався їхньому вигідному і достатньому побутові. Він, що жив і працював на найбагатшій землі, не бачив віддавна білого хліба й такого сала, як малий гірський словацький народ. Він, що своїми коноплями, льонами, вовною і навіть бавовною міг би одягнути мало не цілу Европу, дивувався, що інші народи одягнені й узуті, а він драний і босий. Дивувався, похитував головою і вирішував: ні!

— Ні, ніколи більше!

Краще гинути від бомб в многолюдних містах Заходу і по лісах від холоду й недостач, як вертатись туди, де панує північний ворог і смокче кров і соки з нещасної України. Але як вертатись, то зі зброєю в руці, як месник!

Що ж зі сном твоїм про волю, нещасний мій Народе?!

Сон свій і клаптик серця свого разом з життям Ти приніс сюди і на інші цегельні і до інших касарень Німеччини. Тут батьківщина Твоя, тут останні острови серед потопу світового. Чи збережеш Ти своє життя і рід свій хоч на розплідок для майбутнього?

Колись, гей колись в давнину, як ворог наїздив країну, народ стягався за мури твердині. Замикали брами, рови виповнювали водою, народ виливав кулі, гострив ножі та мечі і дожидався ворога. І на нашій Січі козаки готувались зустрічати його не хлібом-сіллю.

Оце тягнуть на Січ нашу сьогоднішню дерев’яними возами, широкими полтавськими, і цілодерев’яними бойківськими, в яких немає ні куска заліза. І ще і ще іншими. Там стара дворянська коляса, розмальована на синьо, така, якою в давнину їздили чвіркою по Україні. Тут жовта бричка, де-не-де навіть авто, старий погнутий вантажник чи яка вибракована лянчія. Тепер стоять під шопами, припавши пилом і чекають. Чи й, може, не чекають уже нічого?

Їдуть автобусами. На автобусах написи: «Зондерфарт». Шофер — німець везе настирливих і зненавиджених чужинців до табору. За що і чому їх зненавиділи? Їх, що несли тягар війни на своїх спинах не менше як німці та ще були гнані до праці батогом, гноблені голодом, тиском і панівним режимом, що гинули від бомб у фабриках. Їх, що працювали тяжко, поки не настала страшна агонія всього промислу під бомбами й з недостачі сировини. А оце тепер кричать, що чужинці їдять їхній хліб, що чужинці упривілейовані. Хіба тому, що легше їх вивозити й вбивати без суду й чести, чого ніхто не робить з німцями. Хто цькує так оцих нещасних? Чи не хтось, кому залежить на цьому, щоб їх виловити й винищити?!

Розглядаються цікаво, допитливо. На обличчях, що давно вже не знали усміху, появляється серед зморшок журби й недостач щось наче проясніння, наче відблиск усміху. Це вони, побачивши своїх, чують подих батьківщини і здається їм, що тут, у гурті почуватимуть себе безпечними. Вже не ловитимуть їх людолови, вже не гнатимуть, зв’язаних за страшні большевицькі дроти. Ночі, повні тривоги, дні, повні страшних вісток, очікування неминулого, жах перед майбутнім. Вкінці зацьковані, доведені до розпачу, самі просять, щоб відвезли їх до табору. Коли зроблять це впору — з’їздяться в Січ. Коли ж ні, зникають одинцем і цілими родинами, бо на них «родіна ждьот».

Ідуть пішки. Клунки, мішки на спинах, подерті чоботи на ногах. Це ті, що не доробились тут на чужині. І з дому нічого було брати. Жене їх у табір голод, недостачі й страх. Ідуть асфальтами, мурованими і м’якими дорогами. Тільки оглядаються тривожно поза себе та на боки. Швидше б до своїх!

Чоловіки, жінки, діти, немовлята. Що сталось, що нарід цей покинув рідний край і пішов на скитання і бездомність?