Коли, по роках, ви візьмете до рук один з небагатьох випусків МУР’у — Об’єднання Мистецький Український Рух — дивуєтесь як багато питань хвилювало письменників і як живо на них вони реагували. Панове Міяковський, Чикаленко, Одарченко самі не виступали з творами, але завжди на всіх сходинах, на конференціях МУР’у забирали голос і повчали молодше покоління та висловлювали свої думки. Міяковський уже тоді, помимо таборової тісноти, дбайливо громадив музейні матеріали, що хто мав і міг, чи хотів дати. Літературні критики, а з них Державін, були божками, до голосу яких необхідно було прислухатися всім, хто писав щонебудь.

Чапленко писав про події з підсовєтської минувшини і виступав у обороні наче ним винайденого «збагаченого реалізму», хоча Костецький виголосив кредо в тій справі, вимагаючи українського реалізму, нового реалізму, що переступає всі межі ідеалізму, черпаючи з нього те, що йому потрібне для відтворення життя, його правди, дійсности і погодження з нею шляхом поетичного слова.

Правда ані Костецький, ані Косач, так як Шерех чи Петров, не були пожильцями нашого табору, але до їх голосу прислухався пильно кожен, що насмілювався держати перо в руці. На конференціях МУР’у вони виголошували догматичні доповіді, повні ерудиції, що викликали зараз же або довгий час потім полеміку так усну, як і на письмі, друковану в збірниках МУР’у.

Орест і Шаян жили в одній кімнаті і працювали в своїх напрямках. Орест писав вірші про місто і про ліс, розробляючи свій клясичний стиль, Шаян молився до святого Ґраля і писав протести, апелюючи до совісти світу.

Барка читав на сходинах своїх «Апостолів» і його голубливий, здрібнілий набір слів був невичерпний та будив похвали або застереження. Любувалася ними Людмила Коваленко, що жила в Мюнхені, але була всюди, де щось діялося, а головне, діялося під видом бурхливих дискусій, щоб потім писати пародії про бурю в МУР’і.

Манило виступав з своїми байками, прирівнюючи себе до найбільших байкарів нашої і чужої літератури, за що йому порядно дісталося від Грицая, якого він безсоромно та безстрашно посилає в пекло в своїх «Пострілах з пера». Грицай бо, живучи в Берхтесгадекі, приїздив на конференції МУР’у і теж виголошував свої тези та намагався молодих письменників приручити, та загнуздати до праці над собою, що знову декому видавалося механізацією творчого процесу. Викликало воно потім відкрите листування на сторінках збірників МУР’у, з якого виходило, що помимо всього і Улас Самчук і Грицай — думають те саме, а Манилові порядно дісталося від старого майстра вірша.

На теми видавання творів і літературної критики велися живі, інколи бурхливі, дискусії. Старші бо письменники вимагали, щоб ніхто не друкував поза рамцями МУР’у, МУР, знову, сам не видавав нічого, бо як кожна така організація, не мав за що і не мав робітників, а видавати хотілося, головне молодим, що не мали часу чекати. Вони, як писав Грицай, друкували своє будьщо за кілька пушок консервів, що викликало не лиш негативну критику сильних і великих нашого світу, але й обурення. Чорний лаяв МУР за його видання Кленового «Попелу Імперій» і радив заангажувати до праці кількох «паскарів», що потрапили б краще оформити книжку. Проти критики ставились молоді, як і не один старший, бо кожен бажав собі прихильної критики. Тому Л. Білецький виголосив доповідь на одній з конференцій про критику, якій призначає завдання, що їх вичислює в дев’ятьох тезах, друкованих в третьому збірнику МУР’у. До-брий, старий пан хотів погодити всіх: старих і молодих, і тих, що пишуть і тих, що критикують і казав: «Літературна критика повинна бути і в самому МУР’і, але критика здорова, толерантна, речева й фахова: найвищої кваліфікації». І багато дечого писав наш дорогий професор, але життя, а ще в ту пору, йшло своїм, бистрим шляхом.

Молоді мали в авангарді трьох поетів, що потім виправдали свою приналежність до цього славетного «фаху»: Зуєвського, Славутича і Буряківця. В ту пору вони були початківцями і добрими, всі вони читали свої вірші на сходинах, там у підвалі і ми уважно слухали їх та критикували, з чого поети, мабуть, не багато собі робили. І була між ними одинока поетеса нашого загумінку, ніжна пані з притишеним голосом Калюжна, про яку Міяковський говорив, що невідомо чи то людина чи квітка. Між прозаїками була О. Несич[72], що друкувалася в місцевій газеті та робила завжди немало руху, будучи сама метка й повна життя та зацікавлень. Вона то до президії першого з’їз-ду МУР’у, що відбувся в Авґсбурзі, подала телеграму-протест проти неузгляднення участи жінок в літературі, це в викладі Шереха.

Одарченко, спец від граматики, поправляв нам мову, коли ми брались за видання наших творів (як от Парфанович «Загоріла Полонина» і «Інші Дні») і ми називали його Придирченком. Орел працював теж як мовник і задумував створити видавництво. Степовий цікавився етнографією і видав збірничок народніх танців. Сам же вибирався в літературу і написавши коротку казку «Степова Царівна», пустився з нею в турне по таборах Німеччини.

Так таки й справді, не спала літературна братія. Про стилі було багато дискусій і писання. Не даром же Косач апелює до акторки з першої половини п’ятнадцятого століття, що мала кілька милозвучних еспанських прізвищ, в обороні романтизму і «магійности» в театрі. Але разом з тим він пише, що «театр починає журитися за людину, це театр гуманістичний, героїчно-гуманістичний, романтично-гуманістичний».

Так отже гомонів життям наш літературний світ, без огляду на те, що діялося довкола нас і чи хто збирався нас перевіряти й вивозити. Для нас, що пишуть, важливіше було обличчя сучасного театру, зміст, форма й кольорит нашої поезії і стиль нашої прози, як усе те дочасне. Вони бо, вічні…

Наші сходини, там у підвалі, бували різні. Частенько приносили вони й розвагу і розвеселяли. Бо, як жити людині без усміху? Он один літературний вечір, такий повний кольорів, хоча він був легкого жанру, так би мовити, а власне завдяки рибальству. Поет читав вірш, гарний вірш. Так і бачилось — степи українські постелились у далину, а тут і річка Дінець, а над річкою верба, а в річці окунь-рибка срібним животиком грає.

Вірш гарний і милий, хоч усім зрозумілий, отже не модерний. Та що ви думали б: цілий вечір зійшов нам на обговорення, чи ростуть над Дінцем верби і чи є в ньому окуні. На біду оці письменники чи журналісти всі були завзятими рибалками та ще зі східніх областей нашої України. Вони присягали, що ні верб над Дінцем, ні окунів в ньому немає. Аж О. Несич стала лаяти їх: та біда б вас пібрала, рибалки ви! Ми ж тут на літературному вечорі, а не рибальському, чи якому природничому. Читачеві ж байдуже, що росте над річкою, чи плаває в річці. Він бачить синяву простору і річку, що в’ється степом а в ній рибку, що грає срібною лускою, і йому байдуже є, чи немає в Дінці окунів.

Наші рибалки прочунялись з рибальського завзяття і навіть один зацитував вірша Пушкіна про львицю з зеленою гривою, — такий пам’ятник стояв на одній площі в Петрограді. Але — не львиця має гриву, а лев і пам’ятник був з каменя а не з бронзи, і…, але ж вірш пережив поета і його критиків, і не відняв слави поетові. Трішки фантазії і, як що до чого, побрехеньки, вільно поетові вжити для змалювання образу, чи для надання краси чи змісту свому віршеві. Вже не кажім про найрізнородніші і найдивачніші матеріяли, з яких будує свої гротескові будови, чи тканини модерний поет.

Одного такого вечора, коли хтось читав дзвінко-звучні поезії, що були, наче намисто з кольорових шкелок, розсипане без ладу й складу, але сяюче кольорами, в двері хтось постукав.

Старша, дещо пригорблена жінка. Сивіюче волосся, глибокі зморшки на обличчі.

— Я чула, що ви збираєтесь тут, панове. Що ви пишете… я написала…

Ага, нова адептка нашої музи, подумали ми. Але трішки попізно.

— Я… ні, я не письменниця. Я тільки написала листа. І прошу, може панове прочитають, може що треба поправити і може хто годен вислати той лист…