Якихось три місяці уже існував другий гуртожиток для вагітних і годуючих. Раніше жінки, чи там дівчата, жили собі по баверах і там родили, виховували дітей і все було гаразд, так діялось ніби з порозуміння між ними й хлібодавцями. Оце в осени 44 року нагло вийшов закон, що мав на увазі «добро німецького народу» — вагітні й годуючі мусять бути зібрані в табори, злагеровані. Бавери дістали наказ позвільняти таких жінок чи дівчат з праці, а місцеві адміністраційні чинники завезти до кількох визначених фабрик. Такі були в Тіролі (Пішля), в Гогенемсі, в Форальбергу, була якась дуже погана біля Грацу і ще десь. Було відомо, що в тих фабриках робилось усе, щоб діти вмирали. Ще поки я їхала до Тельфсу, я чула таке про фабрику біля Грацу. Про Тельфс я чула теж від одної вагітної, яку ми вислали там родити і яка втекла й вернулась під мою особисту опіку до Куфштайну з проханням захистити її, бо там дитина мусіла б умерти, а вона хоче, щоб жила. Якось я тоді в акушерки випросила згоду, щоб її примістити та прийняти під догляд, хоч це було проти приписів. Отже майже щодня примусом звозили вагітних, чи вже з дітьми. У гуртожитку було спершу двадцять їх, потім дійшло до 40 і сподівалися ще більше. Приміщення було менше й темніше, як перше, та все ж не погане. Ліжка тісно одно біля одного, другий поверх в стадії творення. Щодня росли нові ліжка. Якби це потягало тісноту для самих жінок, було б пів біди. Та разом з тим росла тіснота для немовлят: по двоє в одному ліжечку! Жахливе й недопустиме перед всякими гігієнічними чи там негігієнічними вимогами.

Тримали до самої останньої хвилини вагітних між невагітними, отже жодної профілактики. Вони лежали й разом між хворими, часто на ангіну чи другі заразливі хвороби. Хворих не було де ізолювати. Нестача білизни, харчів, лікувальних та гігієнічно-господарських засобів. Відкіля вони могли братися? В мене зберігаються вузесенькі стрічки кольорових паперів, на яких пішлівська бухгальтерія виписувала жінкам їхні рахунки. Вислід був такий: після вирахування за мешкання для жінки й дитини, за харчі для обох, за лікування й пологи тощо, залишалось жінкам кілька пфенігів[6]. Одна діставала 9 пфенігів місячно, друга сорок. Були й такі, що, ввесь час хворіючи, (пологове зараження) не тільки не діставали пфенігів, але ще на місяці наперед обтяжували себе боргом, так що потім мусіли б відробляти і жити довго на борг. Оцей стан закріпачував жінок. Більшість з них були не одружені, тому про них говорилось, як про дівчат, і вони були власністю фабрики. Друге — брак дозволу їхати з фабрики без перепустки, третє і найважніше — заборона вагітній чи матері працювати поза фабрикою.

Так зібрали матерів до фабрик і зробили з них невільниць їхнього материнства, та власністю фабрикантів. Відтіля походили дві ненависти: до фабрикантів, страшна, їдка ненависть, підсичувана й вихованням, мовляв, це капіталісти і т. д., і друга, щоправда не в усіх: до свого немовляти, що віддавало в неволю матір. Тож багато хто мріяв нишком про те, щоб позбутись дитини. Бувало й таке, що покидали немовлят і утікали з фабрики. Та спритна німецька поліція уміла відшукати таких. Оця недостатня чи теж жодна платня була причиною того, що жінки не могли собі купити не тільки нічого з харчів, але ні пудри, ні чогось іншого необхідного для хворої або й здорової дитини.

Таке було матеріяльне становище матерів. Коли тепер числити, що фабрика давала їм пелюшки чи там дитячу виправку (щось з тим мали до діла жіночі організації, як НСФ) пляшечку і соску та інше, за що їх теж обтяжували — то не дивно, що заробіток жінок був негативною вартістю. По чийому боці вина?

1) Низька зарплата. 2) Пологи не в лікарні, а на фабриці. 3) Праця матерів та необхідність тримати дітей на коштах фабрики (а не держати в яслах). 4) Високі кошти прожитку.

Ненависть до фабрики була сліпа й колосальна. Велич чи глибінь її я відчула на кожному кроці. Вона була безкритична й темна, як хмара. Не раз я тремтіла перед її силою. Бувало під час тривог, сидячи з дітьми при грудях у підвалі, жінки вигукували голосним лементом до неба чи пекла:

— Ото, щоб у цю мить впали бомби на цю каторжну фабрику! Хай уб’ють і мене, і нас, нам все одно життя немає, але хай завалять фабрику і знищать оцього сатану Пішля!

Коли я безсторонньо розглядала справу, я все ж не могла цілком покласти вини на самого Пішля. Може швидше на режим, на цю «комасацію», згромадження, матерів у фабриках. Та це не вся біда.

Розглянула я становище та вивчила його докладний образ. Тепер дирекція жадала, щоб я подала на письмі мої пляни санації, оздоровлення, і мої домагання. Відкіля це пішло? Невже «дбайливість за добро трудящих»? Коли діти стали мерти, а матері хворіти — вони зробили скаргу до уряду здоров’я, приїхала комісія, дещо розглянула і зажадала від Пішля санації обставин. Між іншим оця комісія зажадала, щоб ясла мали постійного лікаря. Відтіля походить моя посада на цій праці.

Чого я зажадала?

Два аркуші друку! Отже з важніших моїх жадань було:

Улаштування родільної кімнати і шпиталика для хворих. Це головне. Іншого приміщення для немовлят, тобто двох — для здорових і хворих дітей. Там займали місце й вимоги на такі речі, як ліжечка тощо. Одне з найважніших: негайний ремонт каналу перед вікнами ясел (про це нижче ширше писатиму), приділення двох денних і двох нічних робітниць до постійної опіки над немовлятами. Приняття кваліфікованої сестри до немовлят. Створення городчика перед фабрикою, де можна б виносити немовлят на сонце, зміни харчування немовлят і багато дечого іншого, що при нагоді ще згадаю.

Окрім того, зажадала я для себе ще згаданої вгорі частини праці й посади. На бажання дирекції я визначила собі години праці: з 8 до 12 і з 3 до 6 щодня, щодругу неділю мала вихідний день, зрештою, унеділі і ночі в міру потреби повинна бути напоготові на кожен поклик. Значить, якби в мене були поважніші хворі,або заносилось на пологи, тоді не братиму вихідного. Склала я цілий список необхідних ліків, приладдя й речей, які дирекція мусіла б закупити для такої, створеної мною, лікарні.

Тому що мені сказали в Іннсбруку: матимете те, що самі собі створите, і радили поставити якнайбільш і вимоги до дирекції, я вважала, що все це є в порядку. Моя уява малювала мені гарний, самостійний варстат праці та ще серед своїх і для своїх. Я уявляла собі, що тут буде кімната для пологів з усіма засобами асептики, навіть — мала операційна. А тут зразкові ясла і кімната для поліжниць, а далі кімнати для хворих. Все мініятюрне, але гарне.

Щоб здійснити цей задум, я намагалася захопити Пішля цією ідеєю. З ним ми обходили поліжниць і хворих, я вела його між немовлят, вказувала на недостачі та хвалилась успіхами (зарядженнями). Здавалось, цей типово німецький дегенерат розуміє мене і має якнайліпшу волю зробити все потрібне для добра жінок і дітей. Він сам нераз з співчуттям ставився до хворих чи дітей, нераз запитував, чого ця дитина така слаба і чим можна б їй допомогти. Здавалось, що в нього було людське ставлення до оцих жінок та їхніх дітей. Може тому, що в нього самого в родині якась туберкульоза, як казали жінки, діти хворі чи вмирали.

Коли Пішль робив враження прихильно наставленого до моїх плянів, Гофман або мовчав, або садистично усміхався. Обидва вони завжди не мали часу зо мною говорити. Але тепер вони звернули увагу на мої проекти і Пішль завжди казав, що вивчає їх. Незалежно від них я вела свої справи.

Перша річ: оголосила рішучу боротьбу каналові. Зараз наступного дня, коли стала до праці, я викрила причину смороду в кімнаті для немовлят і в цілому корпусі. Це було щось ніде не бачене і нечуване: відкритий клоачний канал, що безпосередньо під вікнами приміщення вибухав фонтаном. Цей фонтан бив як джерело під стіною кімнати, а тому що вона була на самій землі, без підмурівки, то ціла нечистота становила під вікном озеро, з якого сморід і заразні випари затроювали не лише кімнату немовлят, але й цілий фабричний терен. Від цього озера цілий південний кут і стіна ясел були зогнилі! Я викрила це, зажадавши відчиняти вікна для вітрення. Моїм ангелом-хоронителем (умисно вживаю цієї назви) була Пешлиха. У Тельфсі Пешль і Пішль дуже часті прізвища, походять вони від основників місцевости і текстильного промислу. Отже Пешлиха, чорнява, низька жінка в пенсне, з двома рядами білих зубів, була досі наставницею над цілим цим жіночо-дитячим закладом. Чимось — в роді лагерфюрерки. До неї мені теж казали звертатись у потребі. Та швидко я пізнала, що ця жінка шкідлива, і я зверталась тільки до дирекції, чи відносних референтів, а її я позбулася. Пішла до кухні чистити картоплі, по мойому найвідповідніша для неї праця. Та в перших днях вона ще «діяла». Пешлиха мала «пеха», що повела мене на подвір’я перед вікна, щоб показати, де треба заложити город для немовлят. Там я й відкрила клоачний фонтан. Закликала дирекцію, яка зробила міну наче б ніколи не бачила чогось такого. Я зажадала категорично негайної санації обставин. Два дні ходила, жадала і завжди чогось чи когось їм недоставало. Вкінці це все змонтувалось і за справу взявся один з ставлеників дирекції, її вірних прислужників: колишній робітник за вірність дирекції піднесений на посаду керівника персональних справ, Шайрінґ. Видимо його фах був усе ж — каналярство, бо дібравши собі кількох робітників-поляків та одягнувши робітничий комбінезон, працював чесно, може з тиждень. Розкопали цілу хибну каналізацію, вставили нові частини, надали каналові новий біг, досить, що одного дня зник фонтан, грунт присипано і покрито чистою верствою землі. У яслах стало чистіше повітря і стіна стала, підсихати. Бувало, що я мала успіхи в житті. Але мало якими я так тішилась, як цими. Все ж я не могла зрозуміти, як це досі, хто його зна як довго, фабрика могла існувати в таких негігієнічних умовах. Чейже бачили і знали це всі! І діялось це в Німеччині, де всілякі суворі закони й санітарні чинники стережуть фабричної гігієни. Пішль виправдовувався, що фабрика стара, будована з недостачами, тощо.

вернуться

6

Центи