— Вибач, любий, — перегинаючись у попереку від нового нападу гомеричного сміху, ледве спромоглася пробелькотіти Наріне, — корови цього року не вродили, а в авокадо сказ, сальмонельоз і глисти.

Сказати, що Тома не мала настрою, було б не зовсім точним змалюванням поточної ситуації. Ні, у неї якраз був настрій — такий, що хоч свині під хвоста пхай. Ні, звісно, траплялися, як то кажуть, і в неї невдачі. Дивно, якби ні — все ж з тринадцяти років відьмує, не кіт начхав. За сімнадцять років і поразки знала, і перемоги, але щоб простеньке, елементарне заклинання двічі спрацьовувало раком догори! Вона прикликувала Риту — ніхто, крім подруги, її не цікавив, і що? Тамара здригнулася, пригадуючи.

О дев’ятій вечора, якраз після першої спроби, до неї завітала міліція. Звісно, не вся, а лише двоє доблесних правоохоронців із натужно-сумовитими фізіономіями. Один — кароокий, худий на межі кощавості, у формі з погонами лейтенанта, молодий, але з уже помітно поріділим волоссям. Другий — років на десять старший, у цивільному, русявий, із сіро-блакитними очима і несподіваними ознаками інтелекту на лиці — підозріло гарний для вихідця з внутрішніх органів. Візитери вмостилися на крихітних кухонних табуретках, бо стільці з вітальні Тамара вже перевезла на нову квартиру, а приймати хлопців у робочій кімнаті не хотілося. Всівшись, гості мовчали, вочевидь, чекаючи, коли вона запитає, у чому, власне, справа. Тома теж мовчала, керуючись золотим правилом, від якого ніколи не відступала, — хто до кого прийшов, той перший і говорить. Тиша загусала, як сутінки за вікном.

— Ви — громадянка Сотник? — зрештою не витримав світлоокий. Тамара щиро здивувалася.

— Ви мене про це вже питали, там, на ґанку, пригадуєте? Розсіяний склероз я теж лікую, якщо на ранній стадії. Здається, ви вчасно. Хто вам мене порадив, пане генерале...

— Капітан Капелюшний.

— Дуже приємно. Можна, я зватиму вас скорочено Кап-Кап?

— Чого-чого? — здивувався той.

— Нічого. Забудьте. То хто саме направив?

— Ви — Сотник Тамара Олександрівна? — повторив капітан, неначе програвач, у якому заїло платівку. Професійна хвороба правоохоронців (у купі з атрофованим почуттям гумору) — якщо не відповісти на поставлене запитання, їх буде клинити до нескінченності.

— Залежить від мети вашого візиту. Ви прийшли заарештувати мене?

— Ні, — відмахнувся бравий капітан. — Просто поговорити. А ви щось накоїли?

— Ніби це обов’язково! Кажіть, що вам треба, і будемо вже прощатися. Я втомилася і ледве стою на ногах.

— Ти сидиш, — вліз у розмову його худий напарник. Тома зміряла молодика крижаним поглядом.

— Я присіла, хлопче. І звертаю твою увагу на те, що, по-перше, тикати мені не варто, а по-друге, з трипером треба йти до венеролога. Це я тобі як лікар кажу. Мити член марганцівкою недостатньо.

Від почутого лейтенант став буряковим, як вищезгаданий розчин, і шоковано вилупив очі. Капелюшний заінтриговано звів брову і спитав, не озираючись:

— Це правда?

— То моє особисте, — буркнув молодик.

— Це правда?

— Угу.

— А вона звідки дізналася?

Хворий знизав плечима. Капітан запитально глянув на Тому. Та трохи подумала і теж знизала плечима.

— Здогадалася.

— Гаразд. — Капелюшний все-таки дозволив собі коротку посмішку. — То, може, ви здогадуєтеся також, навіщо ми тут?

— Уявлення не маю, — солодко запевнила Тамара.

— Ви знали Маргариту Козодуб?

— Рита — моя найкраща подруга. Ми з нею разом вчилися в медичному інституті, з тих пір і товаришуємо. Чудова жінка, тільки ідеалістка. А чому «знали»?

— Мені дуже шкода, — тихо промовив капітан. І настала черга Тамари заціпеніти на своєму незручному сідалі.

— Це якась помилка. — А губи не заніміли, ще ворушаться.

— На жаль, жодної помилки. Її тіло знайшли сьогодні, о десятій ранку. Тут, у Пролісках. На дачному хуторі, в недобудованому котеджі. На момент виявлення громадянка Козодуб була мертва щонайменше добу. Так стверджують експерти.

У раптом спорожнілій голові, як на гріх, жодної думки, тільки перекочуються валунами слова капітана, гуркотять, стукаючи одне одного, і б’ють по скронях, завдаючи їй болю. А він все говорить, не замовкає. Ножові поранення. Тіло знівечене до невпізнання. Серце... навіть експерти шоковані...

— Стійте. — Тамара підняла руки, немов захищаючись від цієї зливи, де кожна словесна крапля знайома сама по собі, а в контексті струмені з мовних одиниць чомусь перетворюються на китайські ієрогліфи. — Кажу вам, ви помиляєтесь! Це все цілковита маячня. То не вона.

— Перепрошую?

Звісно, це капітан. Неважко здогадатися, бо той плюгавий гонокок у кітелі й слова такого не чув. Такі вимагають, а не просять. І вже точно не перепрошують.

— Рита жива.

— Я розумію, що важко повірити...

— Мені не треба вірити — я це знаю.

— Звідки?

— Складно пояснити.

— А ви все ж спробуйте.

— Інакше будете головною підозрюваною, — додав худий. Тома навіть не глянула в його бік.

— Я все ще слухаю, — це Капелюшний до неї. Не відволікайся, мовляв. Що ж, доведеться пояснювати. Він, звичайно, не повірить і здійме її на глум. А триперний буде підгавкувати. Ну й дідько з ними. Ритка важливіша.

— Гаразд. Зранку в мене було видіння.

Капітан зреагував блискавично.

— Пили?

— Вам дмухнути в трубочку? Я не п’ю на роботі.

Худий, почувши про трубочку, розплився у кривій усмішці. Явно ностальгія. З ДАІ він розпрощався досить давно, та за деякими умовними рефлексами міг взути цілу псарню Павлова.

— А ким ви працюєте? — спитав капітан. Тамара вирішила рубати правду-матку.

— Відьмою, вельможний пане. Я бачила Риту по той бік дзеркала, посеред кривавої калюжі.

— Як цікаво.

— Мене тішить ваша цікавість. Звісно, якби я побачила її в морі пива верхи на тарані, це було б ще цікавіше, але чого немає, того немає. Безумовно, Рита у великій небезпеці й таки влипла у пригоду, вона цього діла майстер, але вона жива. Я це відчуваю, як відчула б її смерть.

— Угу, угу... вельми пізнавально, — безбарвно повторив капітан. — Відчуття, видіння і все таке інше... Та річ у тім, пані Сотник, що я вам не вірю.

— Особисто мені?

— І вам уроздріб, й усій вашій братії гуртом. Ворожки, віщунки, контактуючі з Космосом, Хроносом чи з хроном городнім — усі ви шарлатани. Нам тільки й доводиться розгрібати тонни заяв оброблених вами лохів.

Тамара хмикнула.

— Зате операм є чим підтиратися, правда ж, Кап-Капе? Чи ви інакше реагуєте на ці сигнали?

— У тому-то й біда, що ми не маємо доказів.

— Оце дійсно біда так біда. Можна сказати, ціле горе. Відсутність доказів зупиняє нашу міліцію, як упиряку свята вода, правда ж?

Капелюшний поморщився.

— Ну, проблема в тому, що цих лохів ніхто сюди силою не жене, — неохоче визнав він. Між рядків чулося «на жаль». — Їх приводить нужда, та хіба ви на це зважаєте?

— На нужду я дійсно не зважаю, громадянине начальник. З цим ідуть до громадського туалету.

— Може, досить недоречного гумору? — пересмикнувся Капелюшний.

— Як скажете. Хто знайшов тіло?

— Діти. Ваші, тутешні, з Вишневого. Гралися і знайшли.

— Хто прибув на упізнання?

— Чоловік покійної.

— Отже, як я розумію, сумнівів немає?

Капітан подивився на Тому з підозрою.

— Щось ви швидко себе опанували.

Нема чого опановувати. Рита жива, чавуннолобий.

— Моя врівноваженість якось стосується справи?

— Ні.

— То продовжуйте.

— Хто тут допит веде? — раптом устряв худий напарник капітана, про присутність якого Тамара вже встигла забути. У Капелюшного зробився такий вигляд, ніби йому спрагло хотілося когось придушити. Тома його розуміла.