— Здається, Макс тобі не зрадів.

Наріне не стала коментувати це безсумнівне твердження.

— Ти що, теж житимеш у цьому будинку? Хіба так буває?

— Буває всяке. Як бачиш, те, що Київ — велике село, свята правда. А ти де тепер будеш жити?

— На смітнику. — Голос Наріне затремтів.

— Ну-ну, — Тамара потріпала її по руці, — що за декадентські прогнози! Поки що побудеш у мене, бо я маю дві вільні кімнати, а там побачимо. Ми щось придумаємо.

Наріне зазирнула Томі у вічі й помітила, що блакитні райдужні оболонки враз набули насиченого зеленого кольору. Їй раптом стало шкода Макса. Але не сильно.

— Я можу допомагати у прибиранні, — ніяковіючи, мовила вона. Тамара засяяла.

— Слава Богу, що послав мені тебе. Ходімо в хату, доки в цього шофера не сталося зневоднення організму. Так вже слину пускає, ледь не захлинеться. Ця майка не дуже мене обтягує?

— У тебе просто класна майка, — цілком щиро запевнила Наріне. — А що на ній написано?

— Девіз бойскаутів. «Будь готовий» англійською. Я купила її в Сейлемі.[5]

Він таки спізнився.

У Вишневому за вказаною адресою Романа чемним мовчанням зустріли важкі дубові двері з пудовим навісним замком. Занавісок на вікнах не було, будинок виглядав тихим і явно порожнім. Значить, відьма вже поїхала. Довбаний Капелюшний, не міг в неї взяти нову адресу? Клімакс у нього почався, чи що? Щось він із цією жінкою якийсь незвично сором’язливий.

І де її тепер шукати?

А ніде. Хай тепер голова болить у його колишнього друзяки. А він чесно приїхав, куди треба, дарма витратив бензин і поцілував зачинені двері. Тому все, що далі, — не його проблема.

— Ви, чоловіче, Томку шукаєте? — гукнув хтось позаду. Вересень, котрий вже йшов геть із двору, без ентузіазму озирнувся через плече. З сусідньої ділянки, що ліворуч, над парканом похилилася рум’янощока круглолиця жіночка і пильно вивчала його очима. Роман кивнув.

— Власне, так, я шукав її, але, бачу, вона вже поїхала, тож...

— Та то нічо! — махнула пухкою правицею сусідка. — Вони лише хвилин десять як вирушили — якщо схочете, то доженете. На Київ вона подалася.

— Так, я в курсі.

— Ну то от. Її якийсь дядько повіз, на такому синенькому ВАЗі. Ну, знаєте, двомісний і з отакенною будкою іззаду...

— Комбо? — припустив Роман. — Тобто «каблук»?

— Шо? Шось не второпаю...

— Ясно. Дякую. Кажете, десять хвилин?

— Ага, не більше. Доженете, не бійтеся. Ви, теє, привіт їй переказуйте! І скажіть, хай передзвонить сусідці Марії й дасть свою нову адресу. Бо в мене ще для неї робота буде. Нумер вона знає! Перекажете?

— Аякже, — пробурмотів Вересень. Вийшовши з двору, він поспіхом сів за кермо свого старого «сааба» і помчав на Київ. Гаразд. Спробуємо наздогнати той ВАЗ. Ну а якщо не вдасться, хай Капелюшний сам її шукає. Він не збирається лізти зі шкіри заради дурнуватих забаганок.

Та вищі сили, схоже, таки бажали, аби побачення з відьмою відбулося. Скоро він дійсно наздогнав ВАЗ-«каблук» кольору індиго, який неквапливо сунув по шосе. Лишалося сподіватися, що це саме та машина, яка йому потрібна, і що рум’яна сусідка не страждає галюцинаціями. Вересень скинув швидкість і прилаштувався позаду автомобіля, відчуваючи легку ностальгію за оперативною роботою — інколи йому цього справді бракувало. Таким макаром на швидкості шістдесят кілометрів на годину вони й дісталися до Києва.

У столиці було кружляння вулицями, майже півгодинне стояння у пробці на мосту, і зрештою ось він, пункт призначення, — «каблук» загальмував біля однієї з дев’ятиповерхівок на Куренівці. З машини вискочила жвава жіночка в тісних джинсах і футболці, і Вересень спершу вирішив, що переслідував не ту машину — ця сексуальна панянка в його уявленні менш за все скидалася на відьму. Хоча... за життя він ще не бачив жодної, то звідки йому знати, як ті виглядають? А коли це, як запевняв Капелюшний, пройдисвітка, що стриже капусту з дурнів, то й вигляд у неї цілком відповідний.

Доки водій вивантажував з кубічного багажника речі, жінка теревенила з якоюсь молодою дівчиною, що стояла біля під’їзду. Вересень спостерігав і чекав. Зрештою обидві особи жіночої статі та завантажений клунками й валізами водій зникли в будинку.

Роман і собі виліз із машини. Треба було дізнатися, в яку квартиру вони попрямували. Спершу він збирався під якимось приводом запитати її номер у водія ВАЗу, коли той повернеться, та це не знадобилося — хвилин за десять на одному з балконів на третьому поверсі раптом з’явилася ота волоока компаньйонка відьми і заходилася активно витрушувати якесь ганчір’я. Вирахувати, якій квартирі належить балкон, було справою техніки. Коли водій з полегшенням на лиці вийшов з під’їзду, Вересень вичекав ще дві хвильки, а потім внутрішньо зібрався і попрямував усередину. Скоріше за все, він буде для відьми не дуже очікуваним гостем, але й стирчати під будинком до вечора він також не збирається.

Двері відчинили не відразу. Хвилин зо три Вересень прислухався до приглушених наказів владного жіночого голосу нести те туди, класти інше сюди, а отам протерти ганчіркою, а потім замок нарешті відімкнувся і приємно рельєфний об’єкт стеження виник на порозі. Зблизька ця жіночка виявилася ще привабливішою, аніж здаля, тому Роман на кілька миттєвостей розгубив увесь запас завчених слів, якими збирався звернутися до хазяйки. Відьма, втім, взяла це на себе.

— Чим можу?.. — поцікавилася вона, зрозумівши, що гість ніяк не збере думки докупи.

Вересень наказав собі сконцентруватися і якнайшвидше завершити цю місію, аби потім із чистим сумлінням послати Капелюшного під три чорти. Він прочистив горло і почав з банального:

— Тамара Сотник?

— Вона сама. А ви хто?

— Я, як би це зрозуміліше сказати... ви знали Маргариту Козодуб?

— Знала і знаю.

— Гм... одним словом, я друг Віктора, її чоловіка. Це він направив мене сюди. У мене до вас є розмова.

— Вітьок? — чомусь здивувалася рудувата панянка. — Направив? Коли це?

— Сьогодні вранці, — збрехав Роман.

— Та невже? Що ж... це вже справді цікаво. Заходьте.

Вона пропустила його у вузький і захаращений речами передпокій. Це вторгнення примусило Вересня почуватися не в своїй тарілці. Якого дідька він тут забув? Клятий капітан вже зовсім мишей не ловить. Рука відьми між тим м’яко спрямувала його коридорчиком до кухні.

— Я лише чверть години як в’їхала в цю квартиру, — пояснила жіночка. — Так що не зважайте на безлад. Прошу туди. Я зараз.

Роман слухняно поплентався на кухню, де всівся на подертий табурет. Хазяйка приєдналася до нього дійсно швидко, лишень попередньо видавши своїй помічниці в іншій кімнаті чергову порцію розпоряджень.

— Не можу нічим пригостити, бо не маю уяви, у котрій із сумок чай та кава, — мовила вона, з’явившись у дверях.

— Не страшно, — махнув рукою Вересень. — Я все одно відмовився б.

— Занадто скромний жест для Вітькового друзяки, — фиркнула жінка. — То про що ви бажали поговорити?

— Ну... — То про що ж? Важко було орієнтуватися в питаннях, не будучи в курсі найменших деталей справи. Доведеться цілити наосліп. — Ви ж у курсі, що міліція знайшла тіло Маргарити зі слідами насильницької смерті?

— Дехто намагався мене в цьому переконати, — спокійно відповіла Тамара. — І що?

— Її вбитий горем чоловік хоче знати все, що вам відомо з цього приводу. Коли востаннє її бачили, чи не розповідала вона про підозрілі знайомства, чи не казала чогось, що могло б...

— Яка незвична цікавість для мерця.

— Що? — не второпав Вересень.

— За життя Вітьок був куди менш допитливим щодо своєї дружини, ніж після того, як його вбило горе. До речі, причина смерті офіційна? Здох від докорів сумління?