— Ця вода мертва, — чоловічим утробним голосом проголосило жіноподібне видіння і змахнуло серпом. — Час жертви наспів. І жертву буде принесено. Готова?

— О боже! — зойкнула Наріне. Притиснувши пальці до вуст, вона споглядала на те, що гойдалося біля плоту. Тепер, коли вона підійшла ближче, було добре видно, що саме біліло в чорній воді — розтрощені людські черепи; сотні й сотні черепів, невагомих, наче пластикові кульки. Наріне здавалося, що вона чує, як тріщали ці кістки, чує стогін, той останній стогін, що виривався з кожного, вже нині мертвого рота, і всі ці стогони, злившись в одну нереальну симфонію смерті, досягли крещендо, підхопили Наріне і кинули її прямо на пліт. Вона лежала горілиць, не в змозі навіть ворухнутися, і безсило спостерігала за тим, як гостра смуга серпа наближається, заступаючи собою світ.

Врешті-решт Наріне розплющила очі, але це не дуже допомогло. Зникли вода й черепи, проте жінка зі сну нікуди не поділася. Вона нахилилася над ліжком, і хоча очі в неї тепер були людські, в них світилося щось дике.

— Готова? — поцікавилась вона.

Желя ніяк не могла заспокоїтися.

Тепер уже було очевидним, що замість випурхнути з клітки вона потрапила у трясовиння і починає захлинатися його густими смердючими водами. Те, що відбувалося нині в їхній шайці (чи то пак — конфесії), їй зовсім не подобалося. М’яко кажучи. На початку вона ще гадала, що їй підфортунило, як нікому, і життя остаточно й безповоротно змінюється на краще. Поки не почалася кров. Нині ж її впевненість у світлому майбутньому перетворилася на порох і розвіялася за вітром, тому внутрішній голос радив рятуватися перш, ніж стане пізно. Але як саме діяти? На що вистачить її сил? Що вона може протиставити тому, кому досі прислуговувалася?

Краю.

Довгий час до того, як у її життя увійшло це ім’я, Желя поступово, але невпинно котилася під гірку — починаючи ще зі школи, яку вона так і не закінчила, залетівши у п’ятнадцять з половиною років від викладача біології. Через юнацьку недосвідченість Желя прогавила всі можливі строки на аборт і спам’яталася лишень на шостому місяці. Поінформований про близький візит лелеки, майбутній тато накивав п’ятами зі школи та з міста, а Желини батьки поставили питання руба: або вони та квартира, або дитина і сміттєзвалище. Желя не коливалася й півмиті. Покинула новонародженого сина в пологовому будинку і, потинявшись трохи без освіти, досвіду роботи та грошей, почала, як уміла, заробляти на життя. Спершу була двірником — її вистачило ненадовго. Потім прибирала в навколишніх гастрономах, але й це їй швидко спротивилося. Желі спрагло хотілося чогось кращого. Праці, що не в’їдається в тебе намертво смородом гнилих недоїдків і не пахтить штучно-солодкавими ароматами миючих засобів. Трохи поміркувавши, Желя вирішила піти в торгівлю. Почала, що називається, з низів. Якийсь час вона торгувала ганчір’ям на Троєщині, без вихідних сидячи в контейнері товстого азербайджанця Бахрама. А точніше — майже три місяці; допоки одного дня їй не спало на думку спробувати спокусити ласого на жінок господаря, напоїти його коньяком з транквілізаторами і поцупити гаманець, завжди повний, товщиною з добру диванну подушку, та золото, яким Бахрам був обвішаний традиційно, мов різдвяна ялинка — сухозлітками. Але Желя прорахувалася і дорого за це заплатила. Доза клофеліну виявилася замалою, аби вирубити цього кабанюру намертво. Оговтавшись і виявивши крадіжку, Бахрам чомусь зателефонував не бандитам, які б не лишили від Желі мокрого місця, а міліції (вочевидь, давалася взнаки дія препарату). Місцеві менти, втім, спрацювали не менш оперативно, дізнавшись ім’я потерпілого і суму грошей на кону. Желю взяли того ж дня, відвезли до відділка, де наочно продемонстрували, що буває з порушниками заповіді «не вкради». Саме там, у ментурі, і в стані цілковитої паніки, Желя вперше дізналася про існування дару — коли лейтенантик зі злим лицем, котрий спершу добре надавав їй по ребрах, терпляче навіював зі свого казенного місця:

— Ти, суко, вже сидиш практично. Різниця тільки у строці. Підписуй зізнання, а потім ще відсмокчеш мені й моїм хлопцям — і тоді зекономиш собі пару років для нормального життя.

А Желя із замруженими від жаху очима раз за разом повторювала, неначе перегорілий робот:

— Я не винна, я нічого не робила, відпустіть мене додому. — Повторювала доти, доки з подивом не виявила, що це саме тепер повторює лейтенант:

— Ти не винна. Ти нічого не робила. Я тебе відпускаю. Йди гуляй.

Так-сяк продерши зарьовані очі, вона виявила, що той сидить нерухомо за своїм столом і байдуже витріщається на неї. Його ледве розкурена сигарета перетворилася в попільничці на сірий стовпчик.

— Ви мене відпускаєте? — не вірячи власним вухам, перепитала вона.

Відповідь була такою ж безінтонаційною, але чіткою:

— Я тебе відпускаю.

Тоді, підхопившись на кволі ноги, Желя підскочила до лейтенантського місця (той так і лишився нерухомо свердлити очима спинку стільця, на якому щойно сиділа затримана) і витягла із шухляди його столу відібраного паспорта, аркушик з відбитками пальців, а також висмикнула з-під ментівської руки недописаного протокола. Наостанок, озирнувшись у дверях, промовила:

— Скажеш, що ти мене відпустив.

Ніхто в довгому коридорі відділка не зупинив її, не повернув назад, до оббитого фанерою кабінету. І вийшовши на вулицю, Желя щодуху дременула геть. Якнайдалі звідси.

Не те щоб їй вдалося після того жити чесно. Навпаки, переконавшись, що дар досі при ній і нікуди не зникає, Желя заходилася активно його розвивати. У ролі піддослідних виступали старенькі сусідки з під’їзду будинку на іншому кінці міста, куди вона перебралася, замітаючи сліди після невдалого пограбування азербайджанця, а також діти та молоді мами. З чоловіками Желя вирішила не експериментувати — від гріха подалі. Зрештою з’ясувалося, що як мінімум троє з кожних п’яти жертв експерименту чудово піддаються її впливу і виконують те, що від них вимагають, після того як дати їм своєрідний уявний поштовх. Потім настала черга польових випробувань, у більшості своїй вдалих — квочки-продавщиці у дрібних магазинах віддавали їй товари, забуваючи при цьому про гроші, у перукарні стригли на дурничку, а бабці-пенсіонерки виносили отримані на пошті кровні й віддавали просто їй у руки. Це свято життя тривало, допоки одна стара (яка до того ж мешкала в одному з Желею будинку) виявилася геть непідвладною ментальному впливу і на вимогу віддати пенсію здійняла страшний ґвалт просто в поштовому відділенні, пустивши в хід ключку.

Це навчило Желю не паскудити там, де їси. Вчергове змінивши житло, вона поселилася біля залізничного вокзалу. За логікою, чистити громадян, які в місті проїздом і оклигають від її впливу лише десь у дорозі, має бути настільки безпечно, наскільки це взагалі можливо. Практика це підтвердила... спершу. Та непередбачуваність реального життя все ж лишила місце для інцидентів.

Прокололася Желя на початку квітня цього року, обробляючи невиразну чорняву жіночку, що очікувала посадки на потяг Київ—Братислава. Жіночка була невиразною геть у всьому, окрім того, що мала дурість засвітити кілька пачок п’ятдесятигривневих купюр у банківських стрічках у своїй дерматиновій сумочці. Не інакше якась наївна дурепа, що продала машину за готівку або закрила рахунок у банку. Дамочку супроводжувала дівчина-підліток (донька?) років чотирнадцяти, та Желю це не могло стримати — у разі успіху вона б отримала найвідчутніше поповнення бюджету за останні кілька місяців. Тому, дочекавшись моменту, коли дівчина полишила жіночку на пероні, а сама попрямувала до залізничних кас, Желя пішла в наступ. Вигадувати якийсь завуальований наказ було ніколи, та й ліньки (попередні успіхи відчутно підвищили її самооцінку). Вона просто наблизилася до чорнявої, переконавшись, що ніхто не дивиться в їх бік, пильно глянула жертві у вічі, дала досить міцний уявний поштовх і промовила: