— Чьо? Які запитання? Ви знаєте, хто я такий?..

— Звісна річ. Ми з тобою вчора розмовляли по телефону. Якщо пригадаєш, то зекономимо час.

— А, то ти та дурнувата? Я ж тобі вже сказав: не знаю нічого. І попередив...

— Фільтруй базар, хлопче, — погрозливо втрутився Вересень, — бо доведеться мені тобі рота мити.

— А ти мене не лякай, ментяро. Теж мені, дядя Стьопа висрався. Та я тебе сьогодні до вечора можу з роботи викинути! Чого наїжджаєте?

Тома відчула, як напружився Роман, і поклала руку йому на плече, стримуючи від необачних дій.

— Філіпе, дай нам відповідь, і ми підемо. Де Маргарита Козодуб? Що з нею?

— Та не знаю я ніяких Маргарит, маму вашу! От придовбалися!

— Ти скоїв убивство, ти в курсі? — Тома намагалася говорити впівголоса, але дехто з відвідувачів почав звертати увагу на їхній столик. — Чи ти нічого не пам’ятаєш? Схоже, тобі добряче промили мізки.

— Що? Що ти мелеш...

— Це якась секта, так? Як мені на неї вийти?

Щось промайнуло в очах Філіпа на частку секунди, промайнуло і швидко зникло.

— Не знаю, про що ти торочиш...

— Це точно секта, — продовжувала Тамара вже ствердно. — Мені потрібна інформація, Філіпе. Розкажи, як вона називається, як туди потрапити. Ти ж знаєш, про що я.

— От же ж відьма! — вигукнув Філіп, але вже не погрозливо, а скоріше злякано. Ще кілька відвідувачів повернули голови в їх бік. Вересень нервово завовтузився на своєму місці.

— Малус, Філіпе, — промовила Тома, пильно вдивляючись у Філині очі. — Що таке малус? Га? Це назва вашої секти? Розкажи мені!

Філіпа раптом почало трусити — здавалося, що хтось непомітно під’єднав до нього електричний струм. Очі його миттєво стали порожніми, подібно до вікон будинку, в якому вимкнули світло. Руки звісилися вздовж тулуба, як батоги, а голова захиталася з боку в бік, неначе в гутаперчевої ляльки.

— Філіпе? — стривожено покликала Тамара, та він її навряд чи чув. Очі Філі закотилися, блиснувши білками, а з рота звісилася слина. Хтось зойкнув, дзенькнув посуд. Вересень скочив з лави.

— Що мені робити? — розгублено вигукнув він. Тома й сама напевно не знала. Все сталося надто швидко.

— В нього якийсь напад. Тримай його!

Роман спробував, але руки Філіпа відштовхнули його геть із силою доброго битюга. Вересень проїхав на сідницях по підлозі кілька метрів, зупинившись лише від удару спиною об один із столів. Хтось із відвідувачів завищав. А оскаженілий Філя одним різким рухом звівся на ноги, як маріонетка, котру смикають за потрібну мотузочку.

— АААААААРКХ! — вирвалося з його сповненого піною рота. — ГААААААААХХХ...

З підсобки вискочило кілька японців у кухарських фартухах, з ножами та виделками в руках. Попри абсурдність ситуації, на якусь мить Томі стало смішно: азіатські куховари нагадали їй головорізів-якудза, що збираються пошматувати непокірного. Але насправді ті лише перелякано скупчилися у зграйку, перегукуючись між собою — вочевидь, радилися, як зупинити божевільного клієнта. Та Філя, втім, зупинив себе сам.

Він підскочив до сусіднього столу, схопив з нього порцелянову мисочку, розкришив її пальцями та одним різким рухом розпоров собі скалкою горлянку.

Тепер закричали вже всі присутні, включно з Тамарою. Довгий струмінь темної крові бризнув по дузі й зачепив кілька ліхтариків, що заходилися несамовито хитатися в усі боки. Але, як не дивно, Філя був ще живий і навіть тримався на ногах. Неначе й не було розрізу від вуха до вуха — він так само сіпався в корчах і видавав протяжливі звуки, які тепер перетворилися на суцільне булькання. Знову хитнувшись до столу, він схопив уже палички для їжі й почав несамовито штрикати ними себе у шию. П’ятий удар виявився останнім — сіпання припинилося, палички застрягли в розпоротій горлянці, а Філіп мішком завалився на підлогу й лишився нерухомим — лише багряна калюжа швидко розповзалася навколо його голови, заливаючи декоративну плитку підлоги.

Тільки зараз Тамара зауважила, що вона сама напівлежить на лаві, пригинаючись під стільницею. Потім руки зрадили її, й вона практично скотилася на долівку, боляче вдарившись коліньми. За кілька метрів в ідіотській позі завмер Вересень. От і постежили. І що тепер? Що далі?..

Переговори, як кажуть у політичних колах, провалилися.

— Господи, та тут мертві пташки! — плаксивим голосом повідомила Одарка.

— Де? — невдоволено відгукнувся Павло. Бляха-муха, з того часу, як вони лишень підпливли до берега, ця тупувата дівка тільки й робить, що скиглить щохвилини. «А може, не треба?», «а як там хтось є?», «а раптом нас упіймають?». Якби не її звичка носити коротенькі платтячка, які при найлегшому подуві вітерця дарують можливість милуватися білими трусиками хазяйки, і не видатні цицьки, що на кожному кроці ледь не вивалюються з вирізу, фіг би він узяв із собою цю дурепу. У Пірновому тьолок вистачає, хай, може, й не таких фігуристих, але цілком підходящих, щоби відсвяткувати повноліття як годиться. Та він вже давно поклав око саме на Одарку. Ех, чого вони всі чим гарніші, тим дурніші? Спеціально позичив у брата моторку «Романтика», щоби покатати її Десною, провести екскурсію закинутою базою відпочинку, а потім спокусити і трахнути на лоні природи (про останній намір, втім, Павло завбачливо змовчав), а вона замість радіти й дякувати ниє й ниє. Ну та нічого. Все ж таки Одарчині м’які форми варті її нудіння. Оно вже база попереду, зара’ заспокоїмо, приголубимо, знайдемо затишну місцинку... зате потім усі пацани йому заздритимуть. І брат теж буде на нього по-іншому дивитися... По-дорослому. Так що треба потерпіти.

— Ну? Де твої пташки?

— Оно! — тицьнула Одарка пальчиком з неакуратно нафарбованим нігтиком кудись униз. — Під ноги подивися, блін! Вони тут скрізь! Я боюся...

Павло опустив погляд на землю і дійсно зауважив кількох птахів, що лежали у траві догори лапками. Шпаки, горобці, кілька голубів і навіть сорока. Лежали, схоже, вже не перший день. Він пнув ногою один з трупиків.

— Тю ти, розкричалася. Ну то й що? Мертвих птахів не бачила?

— Бачила, але ж не стільки одразу!

— Ну то це ж ліс, тут пташок більше, от і трупів теж більше, — припустив Павло, не збираючись дозволити такій дрібниці, як кілька дохлих горобців, зіпсувати заплановане. — Може, надзьобалися десь отруйного зерна і прилетіли сюди помирати. Логічно?

— Ну.

— То чого рюмсаєш?

Він обережно, але рішуче обійняв Одарку за плечі й притулив до себе. У відповідь на дотик у його штанях майже відразу ж завовтузилося й почало твердішати. А ця квочка все ніяк не могла відірвати погляд від пернатої дохлятини. Подумки вилаявшись, Павло якомога ніжніше потяг її за собою:

— Ходімо. Покажу тобі тут усе.

Насправді дивитись майже не було на що. Ще років із вісім-десять тому це була пристойна база відпочинку під назвою «Сонячний бір». Складалася вона з одного цегляного триповерхового корпусу і десятка дерев’яних будиночків просто в лісі, неподалік узбережжя Десни; плюс дитячий майданчик, поле для гри в теніс та волейбол, магазинчик, кафе і ще якісь дрібні господарські будівлі. Чому власники не змогли звести кінці з кінцями й покинули пансіонат напризволяще, невідомо, але з тих пір «Сонячний бір» потроху занепадав і нині перетворився практично на руїни. Будиночки знесли, лише фасад корпусу вцілів і тепер витріщався з-поміж дерев порожніми вікнами без рам і шибок. Чому базу досі ніхто не прибрав до рук і не перебудував, наразі теж було невідомо. Головний корпус час від часу слугував пристановищем бомжам, одного разу там навіть переховувався якийсь збіглий ув’язнений (тут його і взяли знову, до речі), але найчастіше будівля, як і решта бази, була абсолютно порожньою. Павло сподівався, що такою вона є і зараз. На крайняк він прихопив із собою викидний ніж — хай краще ніхто навіть не намагається заважати йому замолодити цю дівку...