Очікування затягувалося, і на прохання хазяйки дівчина з сусідньої кімнати (як виявилося, її звали Наріне — ну не комедія?) таки розшукала серед речей нову бляшанку розчинної кави. Вони встигли випити по дві філіжанки, перш ніж на порозі нарешті виник Капелюшний, котрий відразу ж заходився їх приспішувати. Незважаючи на його нетерплячість, Тамара демонстративно неквапно зібралася, наостанок дала Наріне кілька наказів стосовно клунків, і вони втрьох полишили квартиру.

Далі була поїздка містом, потім експертно-криміналістичний центр. Там їх зустрів начальник відділу медико-біологічної експертизи, двометровий велетень на ім’я Самсон Левенштейн. Поручкався з Капелюшним, стримано кивнув Вересню, галантно напівуклонився Тамарі й повів їх довгим, освітленим лампами-блимавками коридором до передостанньої кімнати ліворуч. Там, поруч зі столом для розтинів, стояв укритий простирадлом медичний візок.

Коли велетень у білому халаті зісмикнув тканину з лиця трупа, Тамара стримала слова, що ледь не зірвалися з язика, — ті, що вже казала невіруючому капітану за першої зустрічі й збиралася повторити знову. То не вона.

Тома повільно обійшла візок, потім похилилася ближче до безкровного лиця дівчини на ньому, зрештою обережно торкнулася пальцями побілілої шкіри. Її дихання на мить перехопило, а зіниці розширилися.

А потім Тамара повернулася до чоловіків, які пильно дивилися на неї, очікуючи вердикту, і тихо промовила:

— Так. Це вона. Маргарита Козодуб.

Звісно, вона збрехала.

То все ж була не Маргарита; дуже схожа дівчина — але не вона. Хоча, треба визнати, нещасну пошматували так, що помилитися міг би хто завгодно... з тих, хто не знав Ритку близько. Та тільки не Вітьок. І не сама Тома.

А вирішити змінити своє рішення і свідомо грішити проти істини її змусили кілька причин.

Це було не просто вбивство. Хтось абсолютно точно хотів, щоби Маргариту не шукали. Цей хтось намагався загородити мертвою псевдо-Ритою Риту живу. Цікаво, для чого? І чи дотична сама Маргарита до такої зміни особистості? А якщо так — то чи пішла на це з доброї волі?

Питань незрівнянно більше, ніж відповідей. Але та Ритка, яку Тамара знала досі, ніколи б не спромоглася ні на що подібне. Так, у неї частенько губилася клепка і відмовляли гальма, коли вічна жага пошуків надреального затьмарювала розум, — але вона б ніколи не взяла участі в авантюрі, де мав фігурувати труп. Хотілося вірити, що й зараз вона не мала безпосереднього відношення до цієї катавасії з підставним тілом.

А ще — за всім цим виразно відчувалася присутність магії. Справжньої магії, а не якихось там дешевих фокусів. Тома вловила це, як хворий на артрит власними кістками може безпомилково спрогнозувати негоду. І магія ця була аж ніяк не білою.

Дотик до мертвого тіла, що тривав не довше ніж півсекунди, повідомив їй достатньо. Навіть той мізерний краєчок айсберга, що його Тома побачила внутрішнім зором, красномовно свідчив: нинішня халепа є найсерйознішою з усіх, де встигла побувати Ритка. Такого моторошного і гнітючого відчуття не було навіть за часів конфронтації з Білим Братством. З тими, принаймні, все було більш-менш очевидно — потужна маніпуляція свідомістю, психічні атаки, але насправді ніяких потойбічних чудес. А тут... Сприймалося це так, неначе між Томою і її подругою кишма кишать якісь позаземні, небачені п’явки, і, якщо ризикнути протягти руку, вони вп’ються у плоть і миттєво висмокчуть не лише кров, але й душу.

Звісно, подібних видінь було недостатньо, аби змусити Тамару відмовитись від ідеї пошуків Ритки, але враження вони справляли невтішні.

Однак це було не все, що вдалося побачити, під’єднавшись до залишків енергетики покійниці. На якусь мить поміж блискучої й хижої чорноти, що поволі розвіювалася над тілом, неначе інверсійний слід за літаком, Тамарі вдалося розрізнити лице. Людське обличчя. Може статися, що воно було останнім, що бачила за життя бідолашна дівчина.

Гіпотеза про те, що в очах загиблих насильницькою смертю фіксується зовнішність убивці, була вигадкою... але не стовідсотковою. Тамара давно підозрювала, що душогуби лишають слід в енергетичних полях своїх жертв, адже вбивство завжди спричиняє вилив енергії — і в жертви, і в того, хто вбиває. При близькому контакті ці поля можуть поєднуватись; тому не дивно, що деякі психопати навіть примудряються отримати оргазм у такий момент. І не більш дивно, що сліди такого-от взаємопроникнення можуть фіксуватися на енергетичних оболонках. Потрібен лише дар, який дозволить побачити їх. зчитати, як сканером. Мабуть, саме цим і намагаються займатися екстрасенси, котрі інколи неофіційно співпрацюють з криміналістами. Сама ж Тамара ніколи не думала, що їй особисто доведеться перевірити цю теорію на практиці... Ну ось, довелося.

Вона знала лице, яке побачила в тій темряві. І зараз, сидячи на кухні з третьою за останні десять хвилин сигаретою, намагалася збагнути звідки.

...У морзі вони впоралися швидко. Звісно, Капелюшний їй повірив. Більше того, ухопився за її брехню, мов за рятівний круг, усіма фібрами ментівської душі радіючи скорому закриттю справи, і навіть переможно підморгнув Вересню — мовляв, я ж казав. Його радість, утім, обірвав дзвінок мобільного, котрий приніс звістку про те, що тіло Віктора Козодуба таки знайдене міліцією. Після цього були намагання Кап-Капа ввічливо запідозрити Тамару в співучасті зі зловмисниками (зважаючи на її обізнаність), але Тома твердо заявила, що побачила смерть того п’яниці у віщому сні, і відмовилася додавати щось іще. Після цього капітан неохоче відпустив її, а сам помчав на місце злочину, попередньо застерігши полишати Київ без дозволу.

Тамара тицьнула вслід його машині непристойний жест, втомлено махнула рукою на пропозицію Вересня підкинути її і поїхала додому на трамваї.

Чималим зусиллям волі відкинувши недоречні спогади про вимушену співпрацю з органами, Тома знову напружилася, викликаючи в уяві те обличчя, що муляло їй своєю відомістю, наче камінець у черевичку. Звідки вона його знає? Де бачила?

Із упевненістю можна було стверджувати лише те, що шуканий писок не належав жодному з її клієнтів. Дивне лице — наче й симпатичне, але якесь штучне. Відразу і не скажеш, чоловіче воно чи жіноче. Видіння дало їй лише загальні риси, навіть колір волосся та очей лишався таємницею... Скоріше за все, обличчя траплялося їй десь у пресі. У якій саме? Ну... важко сказати. За новинами Тома ніколи особливо не стежила, тому газети пробігала очима не частіше одного разу на пару тижнів. Ще, бувало, інколи гортала глянсові журнальчики для жінок — не тому, що там було щось для неї корисне, а просто задля розслаблення після особливо важких сеансів...

Ось воно! Журнали. Але вся її макулатура лишилася в попередньому помешканні разом з іншим непотребом.

Коли Тамара розчаровано загасила розплавлений фільтр у попільничці, на кухню із лицем, сповненим почуття виконаного обов’язку, лицем увійшла Наріне.

— Я закінчила, — урочисто доповіла вона. — Підлоги заметені, вікна вимиті, ліжка я перестелила. А ще полила квіти та пропилососила килим. Зараз лише сміття винесу...

— Молодчина, — відгукнулася Тамара. — О, до слова, про сміття. Зважаючи на те, що ти жила в сусідньому під’їзді і взагалі є тутешньою аборигенкою, розкажи — чи не маєш ти вдома глянсових журналів для жінок? Типу «Космо» чи там «Академії»... І що більше, то краще.

— Звісно, маю. Тобто мала. Цілу купу різних. — Наріне зітхнула.

— Що таке? — невдоволено звела брови Тома.

— Це була моя віддушина — такі часописи. Шукала там рецептів, як подобатися чоловікам, і всяке різне... Ковтала їх, немов пиріжки.

— Це помітно. Романтизм як нежить — легко стає хронічним. А випічка шкідлива для шлунка. Печію не заробила?