— Ні, цього разу за власною ініціативою.

— Тоді тим більше не зрозуміло.

— Ви ж відьма. Хіба ви можете чогось не знати?

— Я не зобов’язана за будь-якої нагоди лізти в голову першому-ліпшому, — відрізала Тома. — Тим більше що найчастіше це не більш приємно, ніж копирсатися у сміттєвому баку. Тому давайте не будемо гратися в загадки.

— Гаразд. Просто мене дуже зацікавила ця справа. А на упізнанні ви говорили неправду — це сто відсотків. Чому змінили думку? Ви щось дізналися, так?

— Хоч убийте, не можу допетрати, яке ваше діло.

— Ну, те, що мене звільнили, ще не значить, що я втратив навички розслідування.

— Тобто ви пропонуєте мені допомогу?

— Щось у цьому дусі.

— А потім усе доповісте Капелюшному?

— Та при чому тут він! — розсердився Вересень. — Я хочу зробити це для самого себе. Мені це необхідно більше, ніж йому. Капелюшний зараз цілком щасливий, бо отримав ваше свідчення і зможе швидше закрити справу. А мене цікавить правда.

— Невже в наш час таке ще буває? — щиро здивувалася Тома. — Або ви до мене клинці підбиваєте, вигадуючи казки, аби тільки бути поряд...

— Та як я можу!

— ...або одне з двох, як кажуть в Одесі. Щось я вам не вірю. Що ви потім будете робити з тою правдою? На стінку почепите?

— Це вже моє діло, — буркнув Вересень. — Але зараз я можу натякнути капітану, що в морзі замість вашої Маргарити насправді лежить хтось інший, а ви водили його за носа, щоби позбутися завади...

— Он ви як, — процідила Тамара. — Шантаж, значить? Наскільки я знаю нашу міліцію і її бажання напружуватися, Капелюшний повірить радше папірцю з моїм підписом, аніж вашим єретичним заявам. Але... можемо домовитися.

— Стосовно чого?

— Ви допоможете мені розшукати в Києві одного суб’єкта, а я після цього розповім вам, чому сказала неправду.

— Що за суб’єкт?

— Один гламурний гомункул на ім’я Філіп Зорев. Наразі я маю тільки його фото і номер мобільного. Він веде колонку в журналі «Каріна» і програму на телебаченні. І підозрюю, що має відношення до зникнення Ритки. Впораєтесь?

— Це треба на сьогодні?

— Це треба на зараз.

— Подивлюся, що можна зробити. Запишіть мені все, що маєте на нього, спробую копнути. — Вересень ковтнув залишки кави, підвівся й поцікавився: — А що ви збираєтесь робити, якщо ми його знайдемо?

Тамара вперше за цей ранок посміхнулася, але якось зловісно.

— Просто поговорити.

Вересень упорався на диво швидко — за годину він уже дзвонив у Томині двері. І коли та відчинила, помахав перед її носом маленьким папірцем.

— Готово. Домашня адреса, номер машини і навіть ідентифікаційний код. Свою частину угоди я виконав.

— Навіть не буду питати, як вам це вдалося. — Тамара вихопила цидулку і пробігла написане очима. — Але мені ще треба потеревенити з цим бевзем. Підвезете?

— Звісно.

— І до речі, не забудьте свою фальшиву «корочку» — може знадобитись як засіб переконання.

Перед тим як вирушити, Тома знову попередила Наріне, що та лишається за старшу, але цього разу рішуче наказала не впускати нікого, хай навіть за дверима матеріалізується сам сер Пол Маккартні з валізами та пропозицією руки і серця. Наріне покивала з виглядом цуценяти, яке отримує догану за калюжу на підлозі, але Вересень уперше свідомо зауважив, що це дівча з чудернацьким ім’ям насправді дуже симпатичне. Є в ній щось привабливе й магнетичне, тільки приховане під кількома шарами сірості й затурканості, неначе бюст супермоделі під двома куфайками. Для чогось він помахав їй з порога, й обличчя Наріне, яка помітила це, відразу посвітлішало та осяялося несміливою напівусмішкою. Тамара, здається, також зауважила жест, але нічого не сказала — лише щось невиразно мугикнула і випровадила Романа за двері.

Філіп жив на Печерську, на вулиці Гусовського. Враховуючи нездоланні затори на дорогах, на прибуття за вказаною адресою новоспеченому детективному дуету знадобилася рівно година. Будинок з потрібним номером виявився елітною одинадцятиповерхівкою охристого кольору, огородженою кованим парканом, метр житла в якій коштував явно більше за піврічний дохід будь-якого середньостатистичного київського смерда. Роман підрулив до тротуару перед в’їздом на територію і зупинив «сааб».

— Що далі? — запитався він. Тамара завагалася.

— Далі, мабуть, мені доведеться проникнути в цю цитадель богів. І сподіватися, що Філя вдома.

— Може, розповісте нарешті, чого вам від нього треба?

— Ні. Тобто не зараз. Спочатку мені треба побачитись із ним віч-на-віч.

— Стривайте, а то часом не його танк? — Вересень раптом вказав у бік здоровецького «хаммера», що стояв віддалік, по інший бік огорожі, потім тицьнув пальцем в аркушик у руці Томи. — Номери наче співпадають.

— А й справді, — погодилася Тамара. — Гарна цяця в нашого хлопчика. Мабуть, дідо Фрейд таки мав рацію стосовно розмірів. Гаразд, ходімо — будемо напрошуватися в гості.

— Думаєте, отак просто увійти в цей будинок? — із сумнівом промовив Вересень. — У подібних хмарочосах серйозна охорона. Якщо ви не мешканець або господар не хоче вас бачити, вас туди просто не пропустять. А як я зрозумів, вас він бачити точно не схоче.

— Пропонуєте щось інше?

— Ми можемо почекати, доки ваш Філя вийде звідти, — повів плечима Роман.

— Це може статися не так уже й скоро.

— Ну, якщо він така публічна людина, як на те виглядає, то дивно, що ми взагалі застали його вдома. Навряд чи він сидітиме там увесь день. Гадаю, ми його скоро побачимо.

І слова Вересня справдилися швидше, ніж Тома встигла придумати відповідь. З під’їзду раптом вийшов пан Зорев власною персоною. Оглядівся, закурив щось схоже на довгу тонку сигару і розв’язно покрокував до свого «хаммера». Тамара аж рота відкрила від здивування.

— Слухайте, а ви молодець. А той, хто попер вас з міліції, — ідіот.

— Я намагався довести йому те саме, — всміхнувся Роман. — То що, стежимо далі?

— Аякже. Подивимось, куди приведе нас цей голубок.

«Голубок» між тим завів свого залізного монстра і незграбно вибрався з парковки. Роман у свою чергу також увімкнув запалювання. Дочекався, поки «хаммер» проїде повз, потім акуратно розвернув свого «сааба» і невимушено прилаштувався позаду велетня, намагаючись тримати кількаметрову дистанцію.

Таким чином вони колесили по місту ще з півгодини. Зрештою стеження скінчилося біля входу в японський ресторан під назвою «Домо арігато» десь на Позняках. Там Філя виліз із машини, потинявся навколо, когось пильно визираючи, кілька разів глянув на годинника, витяг телефон, з кимсь жваво поспілкувався, після чого роздратовано харкнув на тротуар і зник у дверях ресторації.

— Ось тепер — ходімо, — рішуче мовила Тамара. — Будемо брати тепленьким.

Ресторан явно поступався традиційністю на догоду європейській любові до комфорту — принаймні, на вході ніхто не примусив їх роззуватися, як це робиться в автентичних японських закладах. Всередині він являв собою досить величеньку залу з двома десятками дерев’яних столів, над кожним зі стелі звисав стилізований ліхтарик. Майже всі столики були зайняті. Філіп уже сидів у кутку, під мальовничим панно, що зображувало якийсь епізод із самурайської історії, а офіціант-японець у білому кімоно приймав у нього замовлення. Коли той відкланявся й пішов, Тома кивнула Вересню. Вони наблизилися до столика, і Тамара, не чекаючи запрошення, сіла на лаву навпроти об’єкта стеження. Роман, повагавшись секунду, присів поруч. Філя вилупив очі на неочікуваних візитерів, від несподіванки відваливши щелепу, але досить швидко опанував себе.

— Ви чьо, сліпі, мля? — злостиво поцікавився він. — Столик зайнятий! Чого повитріщалися? Ви хто такі?

— Ось він, — кивнула головою Тамара в бік Вересня, — представник карних органів, який любить перевищувати повноваження і чавити підошвами пальці допитуваних. А я — всього лише терпляча жінка, що чекає правдивих відповідей на кілька простих запитань.