— Будь ти проклята, відьмо... Господь тебе покарає за це, у пеклі горітимеш... прокляття на твою голову...

Гафія відкинула голову і засміялася. Сміх її, дзвінкий, чистий і щирий, звучав моторошно і зловісно в полум’яній агонії села. Гафія все ще сміялася, роздивляючись криваву піну на пошерхлих, линялих губах корчмаря, і просто-таки реготала, раз у раз опускаючи кований підбор своїх чобіт на зашкарублі Левкові пальці. Вона пам’ятала їх стиснутими в кулаки. І не забула, як ті кулаки били її матір. Її вже мертву неньку. Чи йому лякати її пеклом?

— Прощавай, Левко. Зустрінемося в дідька на гостинах, — прошепотіла Гафія, коли той, вивергнувши з себе останню порцію кривавої жовчі, смикнувся і затих навіки.

До карети, що терпляче чекала на пагорбі, жінка поверталася вже сама. Він вже зник, так само тихо та блискавично, як і з’явився, і княгиня знала чому. Він зробив те, що хотів. А вона — те, що мусила.

Кожен лишився при своїх.

Чиїсь пальці вчепилися їй у халяви сап’янових чобіт, і на мить Гафія заклякла, не вірячи в те, що бачить. Отакої, та це ж Меланка! Та дівчинка з дитинства, що єдина захищала Уляну, як могла, бодай словами, перетворилася в неохайну, огрядну молодицю, що ридала, розмазуючи сльози по пухких щоках, і, стоячи на колінах, бурмотіла, затинаючись:

— Що ти робиш? Гафіє... заради бога... помилуй!

«Заступи, помилуй і охорони нас, Боже», — заспівав з минулого хор боголюбивих селян, і Гафійку пересмикнуло. Навіть не схилившись до Меласі, не зробивши й руху до того, аби підняти її, пані Любомирська злобно й дуже тихо сказала:

— Ні.

Вона подбала про неї. Так само як і про інших. Після цього продовжила свій шлях. З кожним кроком вона вмерзала в розпечену землю, з кожним кроком усе гучніше звучав голос Уляни, що долинав звідкілясь з неба і дорікав: «Ти зламала присягу, доню... що ти накоїла? що?»

— Пізно, мамо. — І, діставшись горбочка, Ванда — вже віднині й повік пані Ванда — звеліла кучеру відчинити для неї двері карети та востаннє глянула вниз, на долину.

Село догорало.