Глухий кут.

Тамара зварила каву, запалила свічку і вмостилася в кріслі, гріючи пальці об керамічне горнятко. Тривожні думки не давали їй розслабитися. Якби з Ритою трапилося щось зле, вона б це відчула. Побачила б на картах, кидаючи на себе, кінець кінцем. Отже, подруга жива і відносно здорова. Але щось відбувається. Що саме? Те, що Туся, як лагідно називали її в родині, знову потрапила в якусь халепу, не дивина, її халепа хрестила, та чому щоразу, намагаючись подивитися, що відбувається, Тома бачить лише стіну? І що це за курорт, на якому її подруга вже два місяці байдикує? Відпустка в неї нібито не декретна... Подзвонити б їй на роботу, та у них там нещодавно помінявся телефон, і Рита з властивою їй недбалістю ніде той номер не записала. «Головне, що адреса стара, — засміялась вона тоді. — Ось приїду, і все занотую». Не приїхала. З цього висновок — доведеться Тамарі самій відвідати ту контору. «ТОВ «Купи слона». Тільки у нас для вас на складі — весь непотріб!». Робота подруги Томі категорично не подобалася, якраз тому, що платили грубі гроші за дурненьку працю, та Маргарита лише сміялася над її підозрами, а від попереджень відмахувалася, як від настирливих мух.

Вона завжди була такою безтурботною.

І ніколи не зверталася по допомогу, хоча, вперше побачивши її нареченого, Тамара сказала собі, що це лише питання часу. Вже два роки Віктор — чоловік Рити, а Тома й досі так вважає. Одне прізвище чого варте. З Дмитренко стати Козодубихою...

Втім, зараз їй не до проблем антропоніміки, сама себе вилаяла Тамара, замовляючи таксі.

У офісі «Трьох коней педальних», чи як там обзивалася ця «купи-продай» контора, було холодно і багатолюдно. Туди-сюди сновигали однакові на вигляд юнаки в однакових темно-сірих костюмах, цокотіли каблучками діловиті секретарки «білий верх — чорний низ», затиснувши під пахвами шкіряні теки, бухгалтери втупилися у свої звіти — звичайна метушня, ось тільки назвати її робочою чомусь на повертався язик. Пройшовши анфіладу забитих клерками кімнат, Тамара нарешті опинилася біля обтягнутих дешевим дерматином дверей, на яких красувалася табличка з написом «Начальник транспортного відділу». За ними причаїлася крихітна приймальня, де нова секретарка в білій блузі і в невизначеного — бо з-за столу не видно — кольору спідниці азартно різалася у преферанс з носатим дядечком з комп’ютерної гри.

— Чим можу допомогти? — спитала вона, помітивши відвідувачку, але зі стільця не встала, та ще й гримаску скорчила, окинувши Тамару швидким і професійно непомітним поглядом. Майже непомітним, бо у Томи теж були непогані професійні навички.

— Васю хочу, — конфіденційно сповістила Тамара Олександрівна, понизивши голос, і зітхнула так глибоко, що папери на столі у дівчини заворушилися, як живі.

— Василя Мойсейовича? — навіщось уточнила секретарка, яку, згідно з бейджиком, пришпиленим до блузи, звали Інеса. — Його немає...

— Є.

— Річ у тім, що...

— Я вже себе не контролюю. — На цій заяві голос Томи підвищився — не до крику, а так, злегка, щоб заінтригувати того, хто знаходився власне в кабінеті, відділеному від приймальні стіною з папіросного паперу і дверима, явно поцупленими з кабінки громадського туалету. — Пристрасть оволоділа мною, і тільки він може погасити цей ненажерливий вогонь, що пече мене зсередини, у всіх місцях, які я вивчала на уроках анатомії, і... скажіть йому, що це Тамара Сотник.

— Зараз доповім. — Інеса підхопилася і метнулася до шефа. Спідниця в неї виявилася синьою, а дупи зовсім не було. Видно, зійшла на пси від надмірного навантаження.

— Тамаро Олександрівно! — Жаданий Вася вискочив з кабінету, мов посолений. — Оце сюрприз! Ви у справах чи просто так зайшли — на каву?

— Я у справах просто так зайшла. І кави не треба, дякую. Де Рита?

— Як? — На рябій мармизі Василя Мойсейовича з калейдоскопічною швидкістю змінювалися різноманітні емоції, і Тамару це не сказати щоб тішило. Ось промайнуло полегшення (бо не питають за борг), здивування (вона ж чаклунка, невже не в курсі?), ще щось туманне і зле. — Ви не знаєте? Вона звільнилася. Нашої Ритусі більше немає з нами.

— Таке кажуть тільки про покійників.

— Боже збав! Просто до слова прийшлося.

— Зрозуміло. А як ваші справи?

— Е... — Василь Мойсейович ще більше заметушився. — Хвалити Бога, все добре.

— Хваліть його й надалі, — Тамара кивнула своїм думкам, розвертаючись до виходу. — Де тут у вас відділ кадрів?

— Томо... Тамаро Олександрівно... за тиждень гроші будуть. Я все поверну, навіть з відсотками.

— Відсотки залиште собі на похмілля — я не лихвар. Але краще для вас, якби ви справді повернули гроші. Я виконала свою роботу, чи не так?

Сірий «їжачок» на голові у пана Стерна від напруження настовбурчився ще більше.

— Які питання!

— У мене лише одне. Чому ви не розрахувалися відразу? Є люди, у яких з фінансами кепсько. Я це розумію, такі до мене теж ходять. З ними у мене окрема розмова, але ж ви до них не належите.

— Та, бачте, річ у тім, що...

— Я бачу, у чім річ, дуже чітко. Ви хотіли «кинути» мене. Не тому, що вам забракло грошей, а так, зі спортивного інтересу. Цікаво було подивитися, що я робитиму. Подивилися?

— Так.

— І це ще тільки квіточки. Це я ще й не починала нічого робити — просто ваша жадібність потроху зводить мою допомогу нанівець. Хочете побачити, що буде далі?

Шкіра Стерна набула землистого відтінку.

— Ось, — хрипко мовив він, дістаючи портмоне з внутрішньої кишені піджака, — зараз, одну хвилиночку... Нагадайте мені, скільки я вам винен?

Тамара мовчала, з усмішкою спостерігаючи, як тремтячі пальці дістають з гаманця кілька стодоларових папірців.

— Покладіть на стіл. Добре.

Інеса, що вже зайняла своє місце, завмерла, як цілий гарем Лота, спостерігаючи за цією сценою. Василь Мойсейович послухався. Тома прошепотіла щось, зробила над купюрами якийсь знак і згребла їх у жменю, більше не звертаючи ні на кого уваги.

— Не дякую, бо це моя зарплата, — ввічливо сказала вона вже на порозі приймальні і попрямувала до відділу кадрів. Тамара чудово знала, де він знаходиться, але там їй нічим не зарадили. Літня жіночка, з лицем, видовженим і сумним, як у загнаної конячки, судячи з її енергетики, єдина порядна людина в цій шарашчиній конторі, охоче повіла, що Маргарита Козодуб звільнилася тиждень тому, за власним бажанням, а позавчора отримала розрахункові.

— Багато? — спитала Тома, бо не знала, що ще спитати, — звістка про те, що подруга таки в Києві, чомусь не принесла полегшення, а навпаки — вибила її із сідла.

— Ну... пристойно. Разом з відпускними близько тисячі доларів набігло. Якщо потрібна точна сума, спитайте в бухгалтерії.

Тобто у відпустку Рита подалася без грошей. Кіно, та й годі. Ось тільки... чоловік її любий заробляє двісті гривень, гаражі десь охороняє, тому повірити, що вони мінералізувалися виключно за його кошти, прямо скажемо, не просто.

— А ви не знаєте, чому вона звільнилася? Формулювання «за власним бажанням» залишимо кодексу законів про працю — має бути якась причина.

— Дивно все це, — погодилася жіночка, рішуче кивнувши, і тугі кучерики попелястого кольору весело застрибали в такт її руху. — Рита була якась сама не своя. Я ще зрозуміла б, якби вона знайшла кращу роботу, бо ясно, що цей паноптикум скоро вкриється мідними ночвами, так ні — нічого подібного, принаймні з її слів. Тут їй нічого не загрожувало, вона ж не матеріально відповідальна особа, диспетчер, та й усе, однак пішла... і ще сказала, що знайшла новий сенс життя, чи щось таке.

Томі це зовсім не сподобалося.

У вузькому колі друзів Маргарита славилася тим, що постійно шукала Бога — і то якогось свого, особливого, в найнесподіваніших і, як сказали б правоохоронці, не пристосованих для цього місцях. Православна за народженням, вона вперто ігнорувала своє віросповідання, у звичайну церкву майже не заходила, зате в релігійну екзотику занурювалась по самісінькі вуха, з азартом, за яким, зумій вона його сконденсувати, полювало б не одне казино. Тамара вже з ліку збилася, скільки разів і звідкіля вона витягувала Риту, пригадувала лишень, що спочатку то були кришнаїти, за ними — Біле Братство, керувала яким та ще парочка аферистів — Кривоногий чи Кривоносий, як там його прізвище, Юрій і якась Марина, котра після восьмого аборту ледь ласти не склеїла, зате коли очуняла, то раптом зрозуміла, що вона — Марія Деві Христос. З цими було особливо важко попрощатися... Ще пригадувалося щось пов’язане з вуду — і примудрилася ж подруга знайти таке на Європейському континенті! — потім кабалістика, далі якийсь сибірський пророк, засновник «нової цивілізації», як це презентувалося на дешевих афішах, котрий зачіскою і бородою стриг купони з Христа і таки був трохи відмороженим — одне слово, Сибір. Словом, у дівки в мізках мав наколотитися справжній метафізичний коктейль Молотова. Та після того, як Рита вийшла заміж, ритуальна магія домашнього вогнища забирала в неї увесь вільний час і думки про вічне, здавалося, назавжди повилітали з її гарненької голівки. Але то так тільки здавалося, бо слова кадровика означали одне — почалося знову.