Гейл сів поруч і пригорнув мене за плечі.

— Вона їх вилікує.

Я тільки кивнула у відповідь і замислилась над тим, чи згадує він іноді про власне покарання новою владою Округу 12.

Плутарх із Фульвією вмостилися на лавочці навпроти, але жодним словом не прокоментували стан моєї підготовчої команди. Якщо вони справді не здогадувалися про покарання, тоді як вони пояснюють такий учинок президента Коїн? Я вирішила відкрити їм очі.

— Гадаю, це було попередження нам усім, — мовила я.

— Що? Ні. Що ти маєш за увазі? — здивувалася Фульвія.

— Покарання моєї підготовчої команди — це попередження, — пояснила я. — Не тільки мені, але й вам. Щоб ми знали, хто тут головний і що з нами буде, якщо ми ослухаємося. Якщо у вас були бодай найменші ілюзії з приводу того, що ви маєте владу, гадаю, тепер вони розвіялися. І, вочевидь, навіть капітолійське походження не в змозі вам допомогти. Навпаки, це тягне за собою додаткові зобов’язання і відповідальність.

— Хіба можна порівнювати Плутарха, який спланував масштабне повстання, і трьох косметологів, — відповіла Фульвія крижаним тоном.

— Як скажете, Фульвіє, — знизала я плечима. — Та уявіть тільки, що буде, якщо ви станете Коїн на заваді. Мою підготовчу команду викрали силоміць, тож вони досі можуть сподіватися на те, що одного дня повернуться до Капітолія. Ми з Гейлом виживемо в лісах. А куди подінетеся ви?

— Можливо, ми трохи важливіші для справи, ніж ти гадаєш, — відповів Плутарх байдужим тоном.

— Ну звісно. Трибути також були важливі для Ігор... А потім ставали неважливі, — мовила я. — І тоді нас просто позбувалися — еге ж, Плутарху?

Це поклало розмові край. Решту часу ми сиділи мовчки, аж поки до нас не вийшла мама.

— З ними все буде гаразд, — повідомила вона. — Серйозних ушкоджень немає.

— Добре. Чудово, — мовив Плутарх. — Коли вони зможуть взятися до роботи?

— Мабуть, завтра, — відповіла вона. — Після всього, чого вони зазнали, вони трохи емоційно неврівноважені. Після Капітолія вони були зовсім не готові до нового життя.

— А хто з нас був? — мовив Плутарх.

Чи то через мою підготовчу команду, чи то через втому Плутарх розщедрився та звільнив мене від обов’язків Переспівниці аж до вечора. Ми з Гейлом подалися до їдальні на обід — отримали по порції тушкованих бобів із цибулею, по кусню хліба та склянці води. Після того, що сталося з Вінією, хліб просто-таки застряг у мене в горлі, і я віддала надкушений шматок Гейлові. За обідом ми не промовили і слова, тільки коли наші миски спорожніли, Гейл задер рукав сорочки й поглянув на свій розклад.

— Зараз у мене тренування.

Я також задерла рукав:

— У мене теж.

Нестримне бажання втекти в ліс, бодай на дві години, відсунуло на другий план усі переживання. Зелень, сонячне проміння, свіже повітря обов’язково допоможуть мені позбутися поганих думок. Щойно опинившись у коридорі, ми з Гейлом, мов школярі, кинулися наввипередки до арсеналу і, поки добігли, захекалися не на жарт — то було ще одне нагадування про те, що я не зовсім одужала. Вартові видали нам старі луки, а також ножі й бокастий мішок замість мисливської торби. Набравшись терпіння, я мовчала, поки до щиколотки мені чіпляли маячок, і вдавала, що слухаю, коли мені пояснювали, як користуватися наручним комунікатором. Одне-єдине не йшло мені з голови: в комунікатор вмонтований годинник, і ми повинні повернутися в Округ 13 до визначеного часу — в іншому разі нас позбавлять цього неймовірного привілею — полювання. Мабуть, це єдине правило, якого я дотримуватимуся.

Нас випустили на тренувальний майданчик — велику територію за лісом, обгороджену високим парканом. Вартові без жодного слова відчинили добре змащені ворота. Самотужки нам цю перешкоду не здолати — паркан тридцять футів заввишки, завжди під напругою, та ще й на додачу увінчаний сталевим дротом із гострими як лезо колючками. Ми заглиблювалися в ліс, аж поки паркан геть не зник з очей. На першій-ліпшій галявині ми зупинилися й, задерши голови до сонця, почали грітися в його променях. Я розкинула руки в боки й закрутилася — та так сильно, що аж у голові запаморочилося.

Як і в Окрузі 12, тут також бракувало дощу. Сухі дерева скидали пожовклі листочки, які стелилися під ноги хрустким килимом. Ми роззулися. Мої черевики взагалі ні до чого вже не годилися: мені, цілком у дусі Округу 13, видалили пару, з якої хтось виріс. І той хтось мав кумедну манеру ходити — надто дивно черевики вигнулися й всохлися.

Ми полювали, як за старих часів. Тихо, не перемовившись і словом, бо тут, у лісі, ми були немов дві половинки одного цілого. Ми вгадували рухи одне одного і прикривали одне одному спини. Скільки часу ми уже не полювали ось так пліч-о-пліч? Вісім місяців? Дев’ять? Омріяна свобода! Не зовсім те, чого хотілося б, — на заваді пережите горе, постійна втома і маячки на щиколотках... Але на ту мить це було для мене справжнісіньким щастям.

Звірі в лісі були довірливі, вони ще не звикли до нашого запаху, а кожна секунда зволікання коштувала їм життя. За півтори години ми вполювали з дюжину різної здобичі — зайців, білок та індичок — й вирішили провести залишок часу біля ставка, який, мабуть, живився з підземного джерела, оскільки вода тут була прохолодна й солодка.

Коли Гейл запропонував випатрати здобич, я не заперечувала. Поки він порався з тушками, я поклала в рот кілька листочків м’яти, прихилилася до каменя, дослухаючись до кожного звука, й підставила шкіру під теплі промінчики призахідного сонця. В цю мить я майже відчувала душевну рівновагу, аж тут мені завадив голос Гейла:

— Катніс, чому ти так переживаєш через свою підготовчу команду?

Я розплющила очі. Він що — жартує? Але Гейл зосереджено білував зайця.

— А як може бути інакше?

— Гм. Ну, не знаю. Хіба це не вони весь останній рік наряджали й роззолочували тебе для участі в масовій різанині?

— Все набагато складніше. Я їх знаю. Вони зовсім не злі й не жорстокі. Я б сказала, вони навіть дурненькі.

Ображаючи їх, почуваєшся так, ніби кривдиш дітей. Вони не тямлять... Вони не знають... — я сама заплуталася в тому, що хотіла сказати.

— Чого вони не знають, Катніс? — мовив Гейл. — Що трибутів — справжніх дітей, на відміну від цього чудового тріо, — змушують битися на смерть? Що ти потрапила на арену комусь для розваги? Невже в Капітолії це тримають у таємниці?

— Ні, зовсім ні. Просто вони дивляться на це зовсім не так, як ми, — відповіла я. — Вони виросли з думкою, що так має бути...

— Ти їх захищаєш? — Гейл різким рухом зірвав із зайця шкурку.

В грудях боляче кольнуло. Адже я справді їх захищаю, а це нісенітниця якась! Я напружила мозок, шукаючи цьому логічне пояснення.

— Гадаю, я б вступилася за будь-кого, кого б так покарали за крадіжку одненького шматка хліба. А може, це нагадало мені, як повелися з тобою! Через індичку!

Однак я розуміла, що Гейл має рацію. Це справді дивно — я надто переймаюся через свою підготовчу команду. А я ж бо повинна ненавидіти їх і бажати їм смерті! Але ж вони такі дурненькі, і вони працювали з Цинною, а він завжди був на моєму боці, правда ж?

— Я зовсім не збирався сваритися, — мовив Гейл. — Просто маю сумніви, що Коїн хотіла донести до тебе якесь послання, покаравши цих трьох за порушення закону й крадіжку хліба. Швидше за все, вона хотіла зробити тобі послугу, — він запхнув зайця в мішок і підвівся. — Поквапся, а то запізнимося.

— Гаразд.

Однак я проігнорувала його простягнуту руку й звелася на ноги сама.

Дорогою назад ніхто з нас не порушив мовчанки, але щойно ми опинилися за брамою, мене осяяла нова думка.

— Перед Червоною чвертю Октавія і Флавій навіть не змогли зі мною попрощатися — вони плачучи вибігли з кімнати. А Вінія ледве вичавила з себе «прощавай».

— Постараюся пам’ятати про це, — відповів Гейл.

— Постарайся, — буркнула я.

Ми віддали все м’ясо на кухню Сальній Сей. Їй подобалося в Окрузі 13, хоча вона вважала, що кухарі тут зовсім позбавлені уяви. Звісно, жінка, яка здатна приготувати смачнезне рагу з дикої псятини й ревеню, тут почувалася так, ніби їй руки зв’язали.