— Коли ми зустрінемося знову, то вже звільнимося від нього, — мовила Прим упевнено. А тоді обняла мене за шию. — Будь обережною.

Я поміркувала, чи варто попрощатися з Пітою, однак вирішила, що це погано вплине на нас обох. Натомість кинула в кишеню перлину. Талісман на згадку про мого хлопця з хлібом.

З усіх можливих місць вертоліт доправив нас в Округ 12 — тут улаштували пересадочний пункт.

Цього разу не було вишуканих потягів, натомість нас посадили у звичайний товарняк, напхом напханий солдатами у темно-сірих одностроях, змушених спати на своїх наплічниках. За кілька днів ми мали висадитися в одному з тунелів, який вів до Капітолія, і решту шляху, тобто шість годин ходи, здолати пішки, ступаючи тільки на яскраво-зелену лінію, яка позначала безпечну територію.

Нас висадили в таборі повстанців за десять кварталів від залізничної станції, на яку ми з Пітою прибували стільки разів. Тут уже було безліч солдатів. Загін 451 відіслали ставити намети у відведеному місці. Ця територія перебувала під контролем повстанців уже понад тиждень. Повстанці зуміли відтиснути миротворців, однак втратили при цьому чимало солдатів. Капітолійські сили відступили в місто й перегрупувалися. Нас розділяли всіяні мінами вулиці, порожні й такі принадні! Але на кожній вулиці чатувало безліч «секретів», які нам, щоб просуватися вперед, доведеться один по одному виводити з ладу.

Мітчел поцікавився, чи варто боятися бомбардування з повітря, — ми почувалися беззахисними на такій відкритій місцевості, — однак Богз запевнив його, що хвилюватися не варто, адже повітряний флот Капітолія знищений частково в Окрузі 2, а частково під час наступу. Тому якщо в миротворців і залишились якісь винищувачі, вони все одно ними не ризикуватимуть. Притримають для того, щоб в останню хвилину Снігоу і його найближче оточення мали змогу втекти в якийсь президентський бункер. Наші ж вертольоти наказано не піднімати в повітря, бо капітолійські кулемети вже й так знищили їх чимало. Ця війна відбуватиметься на вулицях міста. Всі сподівалися, що вона принесе мінімум шкоди інфраструктурі міста, так само як і мінімум жертв. Повстанці прагнули отримати Капітолій неушкодженим так само сильно, як Капітолій прагнув отримати Округ 13.

Спливло три дні, і загін 451 ризикував здохнути від нудьги. Кресида зі знімальною групою фільмували, як ми стріляємо. Нам веліли стріляти навмання, бо якби повстанці цілили одразу в «секрети», то Капітолій за дві хвилини збагнув би, що в нас є голограма. Тому ми гаяли час, цілячись у все підряд, і все це задля того, щоб збити Капітолій із пантелику. Здебільшого ми стріляли в потрощені вибухами мозаїчні шибки на фасадах будинків. Я підозрювала, що без монтажу не обходилося: стріляли ми невідомо куди, а глядач на екрані бачив, як руйнується яка-небудь важлива ціль у Капітолії. Час від часу з’являлася потреба в снайперах. Угору одразу злітало вісім рук, однак нас із Гейлом і Фінеєм ніколи не вибирали.

— Сам винен — ти завжди готовий позувати на камеру, — мовила я Гейлові. Якби поглядом можна було вбити, від мене б уже мокрого місця не лишилося.

Гадаю, вони самі не знали, що робити з нами трьома, а особливо зі мною. Костюм Переспівниці був зі мною, але мене увесь час знімали в однострої. Іноді з рушницею, іноді з луком. Так ніби Округ 13 не хотів остаточно втратити Переспівницю, але водночас ототожнював мене зі звичайним солдатом. Оскільки мені було байдуже, я радше розважалася, ніж сумувала, уявляючи, які суперечки зараз точаться в Окрузі 13.

Про людське око я демонструвала своє незадоволення нашим тут байдикуванням, а тим часом обмірковувала свій таємний план. Усім нам видали звичайну паперову карту Капітолія. Місто мало форму майже ідеального квадрата. Лінії (вертикальні були позначені буквами, а горизонтальні — цифрами) поділяли квадрат на менші квадратики, утворюючи решітку. Я наполегливо вивчала карту, запам’ятовуючи кожне перехрестя й кожну вуличку, однак на практиці це навряд чи допоможе. Всі тут користувалися голограмою Плутарха. Кожен командир мав наручний пристрій, який називався «Голо» і проектував тривимірне зображення, як те, що нам показували в Ставці. За допомогою цих пристроїв можна було збільшити будь-який квадратик решітки, аби визначити, які «секрети» там заховано. «Голо» — найкраща у світі карта, цей пристрій нікуди не приєднаний, він не здатний ні отримувати сигнали, ні надсилати їх. Що моя паперова карта в порівнянні з «Голо»?

«Голо» активується тільки від голосу командира. Але після активації «Голо» виконує вказівки й інших голосів — отже, якщо Богза вб’ють або смертельно поранять, хтось інший зможе перебрати командування на себе. Якщо хтось із загону повторить слово «ягода» тричі, «Голо» вибухне, підірвавши все на п’ять метрів навколо. Це заходи безпеки — на той раз, якщо ми потрапимо в полон. Ніхто навіть не ставить під сумнів, що будь-який солдат вчинить так без жодних вагань.

Тому мені потрібно просто вкрасти в Богза активоване «Голо» і непомітно втекти. Боюся, буде легше вкрасти в нього зуби.

Зранку на четвертий день солдат Ліг 2 наскочила на неправильно позначений на «Голо» «секрет». Виявилося, ще це не мутанти, як вважали повстанці, а ціла злива металевих дротиків. Один дротик поцілив їй просто у голову. Медики не встигли нічого вдіяти — вона померла миттєво. Плутарх пообіцяв якнайшвидше прислати заміну.

Наступного вечора прибув новий солдат. Без наручників. Без охорони. Він наближався від залізничної станції, а на плечі в нього бовталася рушниця. Весь підрозділ був вражений і розгублений, залунали протести, але на руці Піти свіжим чорнилом було відбито 451. Богз забрав у нього зброю і пішов дзвонити в Округ 13.

— Нічого він не вдіє, — мовив Піта. — Президент власноруч підписала моє призначення. Вона вирішила, що агітки у вас якісь пісні.

Можливо, так і було. Але якщо Коїн прислала сюди Піту, у неї на гадці могло бути ще дещо. Наприклад, що я принесу їй більше користі не жива, а мертва.

По-справжньому злим Богза я ще не бачила. Ні коли ослухалася його наказу, ні коли заблювала йому куртку, ні навіть коли Гейл зламав йому носа, — Богз завжди був спокійний. Однак після телефонної розмови з президентом він був не просто злий. Найперше він наказав солдату Джексон, своїй правій руці, приставити до Піти цілодобову варту з двох осіб. А тоді запросив мене на прогулянку. Ми відійшли од нашого загону на чималу віддаль.

— Він усе одно спробує мене вбити, і йому це вдасться, — мовила я. — Особливо тут, де на нього чигає стільки поганих спогадів.

— Я триматиму його під наглядом, Катніс.

— Чому Коїн хоче моєї смерті? — запитала я.

— Вона це заперечує, — відповів Богз.

— Але ми обоє знаємо, що це так і є, — мовила я. — І ви, думаю, маєте здогади.

Перш ніж відповісти, Богз довго дивився на мене.

— Знаю я тільки те, що президент тебе недолюблює. Ти їй ніколи не подобалася. Вона хотіла врятувати Піту, але всі решта з нею не погоджувалися. Коли ти змусила її пообіцяти недоторканність геть усім переможцям, то її ставлення до тебе ще погіршилося. Але вона могла пробачити тобі навіть це, настільки добре ти грала свою роль.

— Тоді в чому справа? — здивувалась я.

— Рано чи пізно війна закінчиться. Призначать вибори президента країни, — мовив Богз.

Я закотила очі.

— Богзе, всі знають, що я не претендую на високу посаду.

— Так, не претендуєш, — погодився він. — Але можеш когось підтримати. Чи буде це президент Коїн? А раптом хтось інший?

— Не знаю. Я про це не думала, — мовила я.

— От бачиш, ти не відповіла беззастережно, що підтримаєш Коїн, а значить, ти становиш загрозу. Ти — обличчя революції. У тебе більше впливу, ніж у будь-кого, — мовив Богз. — І мені здається, що досі ти просто терпіла Коїн.

— І вона мене вб’є, щоб затулити мені рота.

Щойно я вимовила ці слова вголос, як утямила, що так воно й буде.