Зненацька позаду вчулося сичання — і я різко розвернулася. В дверному отворі, вигнувшись дугою й опустивши вуха, стояв найбридкіший на світі кіт.
— Денді, — зронила я.
Тисячі людей загинули, а він вижив, та й вигляд мав нівроку. Цікаво, чим він харчувався? Ми завжди залишали вікно в коморі прочиненим, щоб він міг вийти з дому й повернутися. Мабуть, останнім часом він полював на мишей-полівок. Усі інші варіанти я відкинула одразу ж.
Присівши, я простягнула до нього руку.
— Ходи-но сюди.
Денді навіть вусом не повів: сердитий, бо ми його покинули. До того ж я не принесла з собою нічого смачненького, а єдине, на чому трималася наша з ним дружба, — тельбухи від здобичі. Іноді, коли ми випадково стрічалися в колишній нашій хаті (ми обоє недолюблювали нову домівку), відчували якусь особливу близькість. Але це вже позаду. Денді злісно шипів і зиркав на мене очиськами кольору гнилого кабачка.
— Хочеш побачитися з Прим? — запитала я.
Ну от, ім’я сестри одразу привернуло його увагу. Окрім власного імені, це єдине слово, яке бодай щось означало для Денді. Ліниво нявкнувши, він наблизився. Я підхопила його на руки, погладила густе хутро, а тоді рушила до комірчини, відкопала свою стару мисливську торбину й безцеремонно запхнула кота всередину. Інакше мені не пронести його на вертоліт, а Денді багато значить для сестри. Коза на ім’я Леді — от хто являв собою справжню цінність, але, на жаль, її ніде не видно.
З навушників долинув голос Гейла. Час повертатися. Але мисливська торба нагадала мені ще про одну річ, яку мені так кортіло забрати з собою. Обережно повісивши торбину на спинку крісла, я попрямувала нагору, в свою кімнату. Там у шафі висіла батькова мисливська куртка. Перед Червоною чвертю я принесла її сюди зі старої нашої хати, сподіваючись, що її присутність розрадить матір і сестру, коли не стане мене. Дякувати провидінню, що я принесла її сюди, бо від куртки б лишився сам попіл.
М’яка шкіра була гладенька на дотик, і на якусь мить мене оповили спогади про ті щасливі години, які я провела, загорнувшись у цю стару куртку. А тоді, невідомо чому, у мене спітніли долоні. По спині пробіг морозець. Я розвернулася — порожньо. Охайно. Все на своїх місцях. Не пролунало жодного звуку. Тоді чому я налякалася?
Я розширила ніздрі. Це все запах. Надокучливий і штучний. На столику стоїть ваза з сухими квітами, а з-поміж них щось біліє. Сторожким кроком я рушила до столу. З-поміж почорнілих від часу троянд визирала одна-єдина біла — свіжа. Ідеальна — до останнього шпичака й шовкової пелюстки.
Я одразу ж здогадалася, хто прислав її мені.
Президент Снігоу.
Від аромату мене мало не знудило, і я позадкувала до дверей. Як довго вона тут пролежала? День? Годину? Перш ніж підпустити мене до Поселення Переможців, повстанці перевернули тут усе догори дриґом, шукаючи вибухівку, комах, будь-що підозріле. Але для них троянда нічого не означала. Це було послання мені.
Я збігла вниз, схопила мисливську торбу та рвонула геть, тягнучи її по підлозі, аж поки не згадала, що там Денді. Опинившись на газоні, я шалено замахала руками до вертольота. Денді рвався з торби на волю, і я штрикнула його ліктем, тільки ще дужче розлютивши. Над головою матеріалізувався вертоліт, і мені опустили драбину. Щойно я ступила на нижній щабель, як руки й ноги прикипіли до драбини, і невидима сила потягнула мене нагору.
Нарешті Гейл допоміг мені піднятися на борт.
— З тобою все гаразд?
— Так, — відповіла я й крадькома змахнула рукавом кілька крапель поту з чола.
«Президент залишив мені троянду!» — кортіло мені заверещати, але я не була певна, що варто розповідати про це такій людині, як Плутарх. Хоч би тому, що мене вважатимуть божевільною. Спишуть усе на мою розбурхану уяву (це теж цілком імовірно) або вирішать, що я реагую неадекватно, і неминуче нашпигують мене ліками, знову повернуть у напіввегетативний стан, з якого я стільки часу силкувалася видряпатися. Нікому не збагнути, що це не просто квітка, не просто подарунок від президента Снігоу, а обіцянка помсти, бо ніхто не чув нашої з ним розмови перед Туром переможців.
Залишена на моєму столику, ця біла як сніг троянда була особистим посланням мені. Вона нагадувала про незакінчені справи, вона немов шепотіла: «Я здатен тебе розшукати. Я можу до тебе дістатися. Можливо, я й зараз стежу за тобою».
РОЗДІЛ 2
Може, капітолійські вертольоти уже мчать сюди, щоб збити нас просто в повітрі? Поки ми летіли над Округом 12, я з тривогою визирала у вікно, очікуючи атаки, але нічого не сталося. Лише за кілька хвилин, почувши, як Плутарх перемовляється з пілотом, що повітряний простір вільний, я трохи заспокоїлася.
Гейл весело кивнув, почувши виття, що линуло з торби.
— Тепер зрозуміло, чому ти так рвалася додому.
— Так, поки була бодай якась надія його розшукати, — з цими словами я закинула торбу на сидіння, від чого бридкий котисько заходився ще дужче нявкати й гарчати. — Стули пельку, — буркнула я до торби, не витримавши, і присіла на м’яку канапу біля вікна. Гейл умостився поруч.
— В окрузі жах?
— Гірше нікуди, — відповіла я.
В Гейлових очах віддзеркалювалося моє власне горе. Наші долоні торкнулися, пальці міцно переплелися: від Округу 12 лишилося дещо, чого президенту Снігоу не вдалося зруйнувати. Решту подорожі до Округу 13 ми просиділи мовчки. Сорок п’ять хвилин вертольотом або тиждень пішки. Зрештою, Бонні та Твіда, біженки з Округу 8, яких я взимку зустріла в лісі, були не так і далеко від мети. Проте не зуміли її досягнути. Коли я розпитувала про них в Окрузі 13, виявилося, що ніхто про них і не чув. Мабуть, вони загинули в лісі.?
З висоти пташиного польоту Округ 13 мав такий самий пошарпаний вигляд, як і Округ 12. Але зі зруйнованих ущент будівель уже не валив дим, як це показував по телебаченню Капітолій. Однак усе одно було важко повірити, що тут жевріє життя. За останні сімдесят п’ять років, відтоді як Округ 13 зрівняли з землею у війні між Капітолієм та округами й настали Чорні часи, майже всі нові споруди будувалися під землею. Та й до бомбардування тут існував величезний підземний комплекс, який століттями розбудовували, щоб у час війни він міг стати таємним сховком для урядовців або останнім притулком для людства, якщо навколишнє середовище стане непридатним для життя. Мешканцям Округу 13, так би мовити, пощастило, що їхній район був центром розробки ядерної зброї. За Чорних часів повстанці Округу 13 взяли владу у свої руки, спрямували на Капітолій ядерні боєголовки і таким чином змусили столицю пристати на угоду: Округ 13 оголосили розбомбленим і облишили. На заході країни у Капітолія був іще один ядерний арсенал у запасі, але вдарити звідти по Округу 13 було надто небезпечно. Тож столиця була змушена пристати на умови повстанців. Капітолій знищив усі видимі докази існування округу й цілковито його ізолював. Можливо, влада сподівалася, що без сторонньої допомоги округ вимре. І кілька разів це мало не сталося, але заколотникам завжди вдавалося розумно розподіляти ресурси, дисциплінувати населення, а головне — не втрачати пильності, щоб Капітолій бува не атакував зненацька.
Люди переважно сиділи під землею. Дозволялося, звісно, подихати свіжим повітрям, однак лише за розкладом, бо кожен мешканець Округу 13 мав свій індивідуальний денний розпорядок, якого мусив дотримуватися. Щоранку ми повинні були підносити праву руку до химерної штуковини на стіні, і на внутрішньому боці зап’ястка з’являлося блідо-червоне татуювання. 7.00. Сніданок. 7.30. Прибирання. 8.30. Навчання, аудиторія 17. І так далі. Навіть не уявляю, що було в складі чорнила, однак його неможливо було змити аж до 22.00. Купання. Рівно о 22.30 світло вимикали, і це означало, що всі, окрім працівників нічної зміни, мають вкладатися спати.
Спершу, коли я тільки потрапила в Округ 13 і ще була прикута до лікарняного ліжка, мені вдавалося уникати такого графіку. Але щойно я переїхала в кімнату 307 до мами й сестри, то була змушена підкоритися загальноприйнятим правилам. Однак, мушу визнати, я ігнорувала майже всі пункти, окрім прийомів їжі. Просто сиділа в кімнаті, або ж блукала округом, або дрімала в якомусь тихому куточку ближче до свіжого повітря. Чи за трубами у пральні. Чи в комірчині при навчальному центрі — то була ідеальна місцина: здається, ніхто й ніколи не користувався навчальним приладдям. Люди тут такі ощадливі, що марнотратство вважається мало не криміналом. На щастя, і в Окрузі 12 люди не знали, що таке марнотратство. Якось я побачила, як Фульвія Кардью зіжмакала не до кінця списаний аркуш паперу, — на її обличчі був такий вираз, ніби вона когось убила: спочатку воно стало червоним як помідор, а тоді вкрилося білими плямами, на тлі яких іще різкіше проступили срібні квіти, витатуйовані на її пухких щічках. Наочний приклад несумісності. В Окрузі 13 у мене з’явилася нова розвага — спостерігати за тим, як жменька балуваних капітолійських «повстанців» зі шкури пнеться, аби вписатися в загальну сіру картину.