— Помаранчевий?

Здається, я його не переконала.

— Не яскравйй, а приглушений, ніжний. Як захід сонця, — мовила я. — Принаймні так ти сам мені сказав.

— Ага... — Піта на мить заплющив очі, мабуть, намагаючись уявити захід сонця, а тоді кивнув. — Дякую.

Але з моїх уст полилися слова.

— Ти художник. Ти пекар. Ти любиш спати з відчиненими вікнами. Ти ніколи не даєш цукор у чай. І завжди зав’язуєш шнурівки на черевиках подвійним вузлом.

А тоді я швиденько заховалася у наметі, щоб не втнути якоїсь дурниці. Не розплакатись, наприклад.

Вранці ми з Гейлом і Фінеєм на камеру стріляли по шибках. Коли ми повернулися до табору, Піта сидів у колі солдатів з Округу 13. Усі вони були озброєні, але розмовляли з ним приязно. Щоб допомогти Піті, Джексон запропонувала гру «Правда чи ні». Піта згадував якусь подію, а солдати казали йому, правда це чи ні, а тоді коротко пояснювали, що й до чого.

— Більшість жителів Округу 12 загинули у вогні.

— Правда. До Округу 13 дісталося менш як дев’ятсот твоїх земляків.

— Це сталося через мене.

— Ні. Це президент Снігоу знищив Округ 12, так само як колись він знищив Округ 13: це такий собі урок для повстанців.

На перший погляд, така гра здавалася помічною, однак дуже швидко я переконалася, що найважливіші спогади здатна підтвердити або спростувати тільки я. Джексон внесла нас у розклад варт таким чином, щоб у мене, Гейла й Фінея в напарниках був хтось із солдатів з Округу 13. У такий спосіб біля Піти завжди буде хтось, хто знає його особисто. Розмови з ним були нелегкі. Піта довго зважував кожну, навіть найменшу деталь — наприклад, де люди купували мило в Окрузі 12. Гейл міг багато розповісти Піті про наш округ; Фіней знав усе про Голодні ігри й Червону чверть, позаяк сам був і ментором, і трибутом. Та оскільки найбільша плутанина в голові Піти стосувалася мене — і не все було легко пояснити, — наші розмови були важкі й болючі, хоча ми й не копали надто глибоко. Якого кольору сукню вдягала я в Окрузі 7. Чи люблю я сирні булочки. Як звали нашого шкільного вчителя математики... Було просто нестерпно відновлювати Пітині спогади про мене. Можливо, після того, як учинив із ним Снігоу, це взагалі нереально. Але все одно варто спробувати.

На другий день нам повідомили, що знадобиться весь загін, аби зняти дуже складний ролик. В одному Піта не помилився: Коїн і Плутарх не задоволені якістю агіток, які отримують від «зіркового загону». Надто нудно. Зовсім не натхненно. Звісно, це легко пояснити: нам же нічого не дозволяють робити — ми просто стріляємо по шибках. Однак зараз ми не протестувати повинні, а створити якісний продукт. Ось чому на сьогодні запланували зйомку в спеціально відведеному для цього кварталі, де ще лишилося кілька не знищених «секретів». Один із них запускає кулемет. Другий — це тенета, щоб зловити «язика»... Нічого особливого, адже це просто спальний район міста.

Знімальна група збиралася трохи загострити ситуацію спецефектами — димовими шашками і гуркотом кулеметних черг. Ми вдягнули повне спорядження, так ніби вирушали на передову. Нам дозволили взяти з собою всю наявну зброю, і Богз навіть видав пістолет Піті, підкресливши, правда, що заряджений він холостими патронами.

Піта тільки знизав плечима.

— З мене і так стрілок кепський.

Здавалося, всю його увагу поглинув Полідевк. Піта стежив за ним так невідривно, що всі розхвилювалися. Аж раптом Піта стрепенувся, мов розгадав загадку, і схвильовано забубонів:

— Ти авокс, так? Це видно з того, як ти ковтаєш. У в’язниці зі мною сиділо двоє авоксів — Дарій і Лавінія, однак наглядачі здебільшого кликали їх рудими. Вони прислуговували нам у Тренувальному центрі, тому їх і заарештували. Їх закатували до смерті в мене на очах.

Дівчині пощастило: незначний прорахунок, надто сильна напруга — і в неї вмить зупинилося серце. А хлопця мучили кілька днів. Били, різали на шматки. Не припиняли допитів, знаючи, що він не зможе нічого сказати — він просто жахливо мукав. Ви ж розумієте, від нього й не сподівалися нічого довідатися. Просто хотіли, щоб я це бачив.

Піта обвів поглядом наші шоковані обличчя, чекаючи реакції. А коли ніхто з нас не озвався, він запитав:

— Правда чи ні?

Ніхто не відповів, і від цього Піта ще дужче засмутився.

— Правда чи ні? — не вгавав він.

— Правда, — мовив Богз. — Наскільки я знаю... правда.

Піта знизав плечима.

— Так я і думав. Ці спогади якісь такі... неблискучі.

І він відділився від гурту, бурмочучи щось про пальці.

Прихилившись до Гейла, я притулилася чолом до того місця в його спорядженні, де мали бути груди, а він ніжно обійняв мене за плечі. Нарешті ми дізналися ім’я дівчини, яку полонили в нашому лісі в Окрузі 12, і долю миротворця, який заступився за Гейла. Невеселі спогади: ці двоє загинули через мене. Я додала їх до свого особистого списку жертв — відкривався він убитими ще з арени, а тепер налічував тисячі пунктів. Та коли я підвела погляд, збагнула, що Гейл дещо інакшої думки. В його очах ясно читалося, що знищенням однієї гори, руйнуванням одного міста він не збирається обмежуватися. З його очей дивилася смерть.

Приголомшені Пітиною розповіддю, ми промчали вулицями, вкритими битим склом, аж поки не дісталися місця призначення — кварталу, який ми мали захопити. Маленька, однак реальна ціль. Тут ми обступили Богза, щоб востаннє вивчити голограму вулиці. Кулемет мав ховатися десь понад дашком одного з помешкань, приблизно на третині дороги до цілі. З вогнепальної зброї, мабуть, «секрет» можна буде активувати. Пастка з тенетами — в самому кінці вулиці, майже на розі. А це означає, що комусь доведеться наблизитися, щоб спрацював датчик, який реагує на людське тіло. Добровольців було багато: зголосилися всі, окрім Піти, який, здається, взагалі не розумів, що відбувається. Звісно, мене не обрали. Натомість відрядили мене до Мессали, який мав зробити мені непоказний макіяж для зйомок крупним планом.

Загін під командуванням Богза зайняв позиції, але нам довелося ще трохи зачекати: Кресида мала розмістити знімальну групу. Поставили їх ліворуч од нас, Кастора попереду, а Полідевка трохи позаду, щоб бува вони самі не потрапили в кадр один до одного. Мессала, щоб створити потрібну атмосферу, кинув кілька димових шашок. Оскільки нас мали знімати під час виконання справжнього завдання, я саме збиралася запитати, чиї накази мені виконувати — командира чи режисера, аж тут Кресида гукнула:

— Мотор!

Ми повільно просувалися задимленою вулицею, як робили це на тренуванні. Кожен повинен був поцілити щонайменше один ряд вікон, а Гейлові доручили справжню ціль. Коли він влучив у «секрет» із кулеметом, ми залягли — хто вскочив у якісь двері, хто припав до вишуканої оранжево-рожевої бруківки, — а над нашими головами засвистіли десятки куль. За деякий час Богз наказав рухатися далі.

Та не встигли ми підвестися, як нас зупинила Кресида, бо їй потрібні були кадри крупним планом. Ми по черзі повторили всю сцену: падали на землю, кривилися, пірнали у ніші й вибоїни у стінах. Старалися триматися серйозно, хоча насправді було трохи смішно. Особливо коли з’ясувалося, що я не найгірша акторка в команді. Ми всі так щиро реготали з Мітчела, який намагався зобразити відчай, шкірячи зуби й роздуваючи ніздрі, що Богз був змушений на нас нагримати.

— Візьміть себе в руки, загін 451, — мовив він рішуче.

Однак Богз сам насилу стримував посмішку, перевіряючи на «Голо» наступний «секрет». Довкола клубочився дим, і Богз намагався підставити руку з приладом під світло. Повернувшись до нас обличчям, він зробив крок назад — на оранжеву бруківку. І наступив на міну, яка відірвала йому обидві ноги.

Все сталося миттєво, мов луснуло кольорове скло, оголюючи жорстоку реальність. Сміх змінився зойком, бруківку заляпали бризки крові, справжній дим затьмарив спецефекти.

Пролунав другий вибух, розітнувши повітря. У мене задзвеніло у вухах. Я не могла зрозуміти, звідки він долинув.