Кого збиралася покликати жінка, залишилося таємницею, тому що ми, обшукавши помешкання, переконалися, що тут вона була сама. Можливо, сподівалася, що її почують сусіди, або хотіла заверещати просто від страху. В будь-якому разі її б ніхто не почув.

Це помешкання було ідеальним місцем для привалу, але ми не могли дозволити собі такої розкоші.

— Як гадаєте, скільки в нас часу, перш ніж миротворці здогадаються, що ми загинули не всі? — запитала я.

— Миротворці можуть з’явитися щомиті, — відповів Гейл. — Вони знають, що ми тікали з підземелля. Можливо, вибух відверне їхню увагу на кілька хвилин, а тоді все одно вони почнуть шукати, де ми вилізли на поверхню.

Визирнувши у вікно, яке виходило на вулицю, я побачила не миротворців, а мирних жителів, які походжали туди-сюди, кожен у своїй справі. Під землею ми вийшли із зони відчуження й опинились у центрі Капітолія. Натовп — наш єдиний шанс на втечу. Ми лишилися без «Голо», однак із нами була Кресида. Глянувши у вікно, вона підтвердила, що добре знає цей район, і повідомила гарні новини: ми неподалік резиденції президента.

Одного погляду на моїх товаришів було достатньо, щоб зрозуміти: зараз не найкращий час нападати на Снігоу. Гейл утратив чимало крові через рану на шиї, яку ми навіть не промили. Піта сидів на оксамитовій канапі, вп’явшись зубами в подушку, — намагався чи то не заверещати, чи то не збожеволіти. Полідевк, присівши біля мармурового коминка, тихенько схлипував. Кресида стояла поруч, сповнена рішучості, однак така бліда, що губи її аж посиніли. Мене ж переповнювала ненависть. Та коли ненависть угамується, від мене не буде жодної користі.

— Перевірмо шафи, — запропонувала я.

В одній зі спалень ми знайшли сотні жіночих суконь, пальт, черевичків, перук усіх кольорів веселки, а косметики було стільки, що вистало б розмалювати цілий будинок. У другій спальні теж був повний набір, але чоловічий. Отже, у жінки таки був чоловік. Або неймовірно везучий коханець, якого вранці не було вдома.

Я звеліла всім переодягатися. Глянувши на Пітині закривавлені зап’ястя, витягнула з кишені ключ і хотіла звільнити його, але сам Піта не дозволив.

— Ні, — мовив він. — Не треба. Так я тримаю себе в руках.

— Але тобі можуть знадобитися руки, — сказав Гейл.

— Коли я відчуваю, що на межі, тоді тисну кайданками на зап’ястя, і біль допомагає мені зосередитися, — мовив Піта. Я відступилася.

На щастя, надворі було холодно, тому ми легко приховали своє спорядження та зброю під широкими плащами й накидками. Зняли черевики, зв’язали їх шнурівками й перекинули через шию, натомість узули незручні туфлі. Однак найважче було приховати обличчя. Кресиду й Полідевка могли впізнати знайомі, Гейла могли запам’ятати з агіток і новин, а от нас із Пітою знав кожен житель Панему. Ми квапливо допомогли одне одному заховати обличчя під товстим шаром косметики, одягнули перуки й сонячні окуляри. А нам із Пітою Кресида ще й замотала рот і ніс шарфами.

Час збігав невпинно, але я все-таки затрималася на хвильку, щоб поновити запаси харчів і прихопити аптечку.

— Тримаємося разом, — мовила я на порозі.

А тоді ми вийшли прямісінько на вулицю. Сипав дрібненький сніжок. Схвильований натовп зі своїм смішним капітолійським акцентом гудів про повстанців, про голод і про мене. Ми перейшли через дорогу, минули кілька будинків. І щойно завернули за ріг, як побачили, що назустріч нам прямує зо три дюжини миротворців. Відскочивши вбік, щоб звільнити їм шлях, як робили всі капітолійці, ми зачекали, поки відновиться звична метушня натовпу, і тільки тоді рушили далі.

— Кресидо, — прошепотіла я. — Куди далі?

— Я думаю, — мовила вона.

Ми проминули ще один квартал, і тут завили сирени. Крізь вікно одного з помешкань видно було телевізор: передавали екстрений випуск новин, і на екрані одне по одному з’являлися наші обличчя. Миротворці досі не з’ясували, хто саме загинув, тому що серед світлин були Кастор і Фіней. Скоро кожен перехожий буде для нас небезпечніший, ніж миротворець.

— Кресидо!

— Є одне місце. Не ідеальне, звісно. Але можемо спробувати, — мовила вона.

Простуючи за нею, ми здолали ще кілька кварталів, а тоді крізь браму зайшли в якусь приватну резиденцію. Але виявилося, що ми просто зрізали кут, бо за кілька хвилин ми знову пройшли крізь браму й опинилися на маленькій вуличці, яка з’єднувала два проспекти. Тут розташувалися дві непоказні крамнички: вживаних речей і біжутерії. На вулиці я помітила всього кількох людей, але їм було байдуже до нас. Кресида почала пояснювати високим голосом, як важливо до холодів устигнути придбати шуби.

— Ви ще не бачили цін! Повірте, тут усе вдвічі дешевше, ніж на проспекті!

Ми зупинилися біля непоказної вітрини з манекенами у хутряних виробах. Здавалося, що крамниця на замку, але Кресида безцеремонно відчинила двері, від чого задзеленчали маленькі дзвіночки. Всередині малесенького похмурого приміщення, заставленого крамом, висів запах шкіри. Мабуть, торгівля йшла не дуже, адже ми були єдиними покупцями. Кресида рушила прямісінько до згорбленої фігури, яка сиділа в глибині крамниці. Я не відставала, по дорозі перебираючи пальцями м’яке хутро.

За прилавком сиділа дивовижна істота — такого я ще в житті не бачила. Це був яскравий взірець того, що не всі пластичні операції закінчуються добре. Гадаю, що навіть у Капітолії таке обличчя не вважали привабливим. Шкіра була напнута до межі й укрита татуюваннями — чорними й золотими смугами. Ніс був настільки плаский, що взагалі виникали сумніви, чи він там є. Я вже бачила у жителів Капітолія котячі вуса, але ж не такі довгі! На нас дивилася карикатурна котяча морда.

Кресида зняла перуку, щоб продемонструвати свою виноградну лозу.

— Тигріс, — мовила вона, — нам потрібна допомога.

Тигріс. Десь я вже чула це ім’я. Згадала! В одних із перших Голодних ігор показували молодшу й не таку екстравагантну копію цієї жінки. Гадаю, вона стиліст. Не пам’ятаю, від якого округу. Точно не від Округу 12. Напевно, вона зробила забагато операцій, і бридка зовнішність поклала край її кар’єрі.

Значить, ось де опиняються стилісти, коли стають непотрібні! У крихітних крамничках, де й доживають віку. Подалі від людей.

Я роздивлялася її обличчя. Цікаво, батьки назвали її Тигріс, цим і надихнувши на таке перетворення, чи вона сама обрала стиль, а тоді змінила ім’я, щоб личило до її котячих смужок?

— Плутарх сказав, що тобі можна довіряти, — додала Кресида.

Чудово, ця жінка ще й з людей Плутарха! Якщо вона не здасть нас Капітолію, то зможе повідомити Плутарха, а отже, й Коїн про наше місцеперебування. Ні, крамниця Тигріс — точно не ідеальне місце, але іншого в нас не було. Та й чи захоче Тигріс допомогти нам? Її погляд блукав між стареньким телевізором на прилавку й нашими обличчями, так ніби вона силкувалася нас пригадати. Щоб допомогти їй, я зняла шарф і перуку та ступила крок уперед, щоб світло екрана упало на мене.

Тигріс загарчала — точно як Денді, зіскочила з крісла та зникла за довгими рядами хутра. Щось цокнуло й ковзнуло, а тоді Тигріс помахала рукою, поманивши нас за собою. Кресида поглянула на мене, ніби запитуючи: «Ти впевнена?» Та хіба у нас був вибір? Якщо повернемося на вулицю, нас чекає полон або смерть. Відкинувши хутро, я побачила, що Тигріс відсунула одну з панелей внизу стіни. В отворі виднілися кам’яні сходи. Тигріс жестом запросила нас усередину.

Все довкола кричало: «Пастка!» В якусь мить я запанікувала й обернулася до Тигріс, силкуючись упіймати погляд її жовтуватих очей. Чому вона нам допомагає? Вона не Цинна, який був готовий пожертвувати собою заради інших. Ця жінка — втілення капітолійської обмеженості. Вона була зіркою Голодних ігор, аж поки... аж поки не перестала нею бути. Може, це воно і є? Гіркота? Ненависть? Помста? Власне, ця думка трохи мене заспокоїла. Жага помсти може жити в людині довго й горіти палко. Особливо якщо кожен погляд у дзеркало підживлює її.