Крізь воду в склянці я побачила Пітину спотворену руку. Опіки. Тепер ми обоє обпалені у вогні. Мій погляд ковзнув угору — туди, де полум’яні язики лизнули його чоло, обсмаливши брови, але не зачепили очей. Отих блакитних очей, які в школі іноді шукали моїх, а тоді ніяково опускалися долі. Точно як зараз.

— Є альтернатива. Оскільки ми з колегами не можемо знайти консенсусу, було домовлено, що рішення прийматимуть переможці. Ви повинні проголосувати. Чотири голоси достатньо для ухвалення рішення. Ніхто не може утриматися від голосування, — мовила Коїн. — Є пропозиція замість знищення усього населення Капітолія провести останні символічні Голодні ігри, в яких братимуть участь діти, пов’язані родинними зв’язками з тими, хто займав найвищі керівні посади в Капітолії.

Всі ми витріщилися на Коїн.

— Що? — вигукнула Джоанна.

— Ми проведемо ще одні Голодні ігри за участі дітей із Капітолія, — пояснила Коїн.

— Ви жартуєте? — запитав Піта.

— Ні. Ще я повинна попередити вас: якщо Ігри таки відбудуться, то всі знатимуть, що проводимо ми їх із вашої згоди, однак таємниця голосування буде збережена: ніхто й ніколи не дізнається, за що віддали свій голос саме ви. Заради вашої ж безпеки, — пояснила Коїн.

— Це Плутархова ідея? — запитав Геймітч.

— Ні. Моя, — сказала Коїн. — Це наймудріша помста з найменшими втратами. Можете розпочинати голосування.

— Ні! — вигукнув Піта. — Звісно, що я голосую проти! Ми не можемо допустити ще одні Голодні ігри!

— А чом би й ні? — заперечила Джоанна. — Мені здається, що це цілком справедливо. У Снігоу є онучка. Я голосую за.

— Я також, — мовила Енобарія байдуже. — Нехай самі посмакують кашу, яку заварили.

— Саме проти цього ми повстали! Пам’ятаєте? — Піта подивився на решту. — Енні?

— Я голосую проти, так як і Піта, — мовила вона. — І Фіней зробив би так, якби був серед нас.

— Але його тут немає, тому що його вбили мутанти Снігоу, — нагадала Джоанна.

— Ні, — мовив Біпер. — Це створить поганий прецедент. Ми повинні припинити сприймати одні одних як ворогів. Зараз для виживання понад усе необхідна єдність. Я проти.

— Залишилися Катніс і Геймітч, — сказала Коїн. Цікаво, тоді теж так було? Сімдесят п’ять років тому?

Купка людей сиділа ось так за столом і вирішувала, чи варто розпочати проведення щорічних Голодних ігор? Чи висловив бодай хтось незгоду? Чи змилувався над безневинними дітьми? Запах троянди Снігоу прокрався мені у ніздрі, тоді в горло, стиснув легені. Усі, кого я любила, загинули, а ми зараз обговорюємо доречність проведення наступних Голодних ігор, буцімто щоб не марнувати життя! Нічого не змінилося. Тепер уже нічого не зміниться.

Я зважила всі варіанти, ретельно все обміркувала. Не відриваючи очей від троянди, я мовила:

— Я голосую за... через Прим.

— Геймітчу, тепер усе залежить від вас, — мовила Коїн. Розлючений Піта крикнув до Геймітча, що той не може, не має права виявити таку жорстокість, але Геймітч невідривно стежив за мною. Ось воно: ось та мить, коли ми нарешті усвідомили, наскільки ми схожі, наскільки добре розуміємо одне одного.

— Я підтримую Переспівницю, — мовив Геймітч.

— Чудово. Голосування закінчено, — мовила Коїн. — А тепер ходімо, час страти.

Коли вона проходила повз мене, я простягнула їй склянку з трояндою.

— Зможете додбати про те, щоб Снігоу пристебнули оце? Біля самого серця?

— Звісно, — усміхнулася Коїн. — А ще я подбаю про те, щоб він дізнався про Ігри.

— Дякую, —  мовила я.

В кімнату хлинули люди, оточили мене зусібіч. Останні приготування, макіяж, інструкції від Плутарха, а тоді мене відвели до парадного входу в особняк. Столичне кільце було переповнене людьми, вони заполонили всі прилеглі вулиці. Свої місця почали займати офіційні особи. Варта. Чиновники. Очільники повстання. Переможці. Долинули гучні привітання: це означало, що на балконі з’явилася Коїн. Тоді Еффі поплескала мене по плечу, і я ступила під холодне зимове сонце. Під ревіння збудженого натовпу пройшла на своє місце. Стоячи в профіль до публіки, я чекала. Коли у дверях з’явився Снігоу в оточенні конвою, народ немов оскаженів. Снігоу прив’язали до стовпа, що було необов’язково. Він і так не збирався тікати. Та й не було куди втікати. Це вам не простора площа перед Тренувальним центром, а невеличка вузька тераса навпроти особняка президента. Не дивно, що мені навіть не запропонували попрактикуватися. Снігоу стояв усього метрів за десять од мене.

Лук завібрував у мене в руці. Закинути руку за спину, дістати стрілу. Вкласти її в тятиву, націлитися в троянду, не відриваючи очей від обличчя Снігоу. Він закашлявся, і по його підборіддю потекли тоненькі цівки крові. Язиком облизав пухкі губи. Я шукала його погляду: хотіла побачити бодай щось — страх, докори сумління, злість. Натомість угледіла знайомий зацікавлений вираз, як під час нашої останньої розмови. Він ніби знову казав: «Люба моя міс Евердін! Здається, ми домовилися, що більше не брехатимемо одне одному».

Так, він має рацію. Ми домовилися.

Кінчик стріли задерся вгору. Я відпустила тятиву. І президент Коїн, перекинувшись через перила балкона, впала на землю. Мертва.

Мій учинок заскочив усіх зненацька, і в мертвій тиші, яка запала над Столичним кільцем, чувся лише один звук. Сміх Снігоу. Моторошне булькотіння-гигикання, яке переросло в кашель: із горла Снігоу хлинула кривава піна. Я бачила, як він нахилився, вибльовуючи рештки свого життя, але за мить це видовище загородив своїми спинами конвой.

Поки сірі однострої наближалися до мене, я міркувала над тим, яким буде моє недовге майбутнє в ролі вбивці нового президента Панему. Спочатку мене допитають, швидше за все, катуватимуть, а тоді публічно стратять. Можливо, дозволять, як колись, попрощатися з купкою людей, які досі мені небайдужі. Уявивши обличчя матері, яка тепер залишиться сама-самісінька на світі, я прийняла рішення.

— На добраніч, — прошепотіла я до лука й відчула, як він вимкнувся. Підкинувши ліву руку, схилила голову, щоб дотягнутися до пігулки, захованої в рукаві. Але натомість мої зуби вп’ялися в чиюсь плоть. Від несподіванки я сіпнулась і зустрілася поглядом із Пітою: він не зводив із мене очей. На його руці красувалися сліди від моїх зубів, зі свіжої рани цебеніла кров; це він не дав мені проковтнути ягоду.

— Відпусти! — загарчала я, силкуючись вивільнити плече.

— Не можу, — мовив він. Коли варта потягнула мене геть від Піти, рукав тріснув, і темно-фіолетова пігулка впала на землю: останній подарунок Цинни розсипався на порох під важким черевиком вартового. Я перетворилася на дикого звіра: копалася, дряпалася, кусалася, звивалася, щоб вивільнитись, а натовп стискав нас зусібіч. Вартові підняли мене в повітря, щоб розлючені люди не розтовкли мене, а я й далі смикалася та брикалася. Я гукала Гейла. Шукала його поглядом у тисняві. Він зрозуміє, що мені потрібно. Один влучний постріл — і всьому кінець. От тільки нічого не сталося: ніхто не пустив у мене ні стріли, ні кулі. Може, Гейл не бачить мене? Ні, це неможливо. Над нашими головами, на гігантському екрані, йшла пряма трансляція. Гейл усе бачив, усе знав, але нічого не зробив. Повівся так, як я, коли його впіймали. Око за око, зуб за зуб.

Я залишилася сама.

Мене завели в резиденцію, одягнули на руки кайданки й зав’язали очі. Мене то тягнули, то несли довгими коридорами, то заштовхували в ліфти, то витягували з них, і зрештою жбурнули на застелену килимом підлогу. Кайданки зняли, а двері замкнули на замок. Коли я зняла з очей пов’язку, то виявила, що опинилася в колишній своїй кімнаті у Тренувальному центрі. Там, де провела кілька останніх дорогоцінних днів перед моїми першими Голодними іграми й перед Червоною чвертю. На ліжку не було нічого, крім матраца, шафи також зяяли порожнечею, та я б упізнала цю кімнату й так.

Насилу звівшись на ноги, я зняла костюм Переспівниці. Мене добряче потовкли, можливо, зламали палець чи два, та найгірше під час сутички з вартою поплатилася шкіра: рожеві клаптики молодої шкіри розлізлися, мов серветки, і зі штучно нарощених клітин цебеніла кров. Оскільки лікарів до мене не прислали, а самій мені було до всього байдуже, я просто вилізла на ліжко та скрутилася калачиком на матраці, понад усе на світі воліючи сплисти кров’ю.