— Це твій навушник. Дам тобі останній шанс: ти його вставиш у вухо й носитимеш. Якщо ж витягнеш його ще раз, я змушу тебе одягнути ось це, — з цими словами він показав мені якийсь дивний головний убір, який я одразу ж охрестила хомутом. — Це альтернатива навушнику, от тільки вдягається вона на голову і защіпається на підборідді. Зняти її можна, тільки якщо маєш ключ. А ключ у мене. Якщо тобі вдасться якимось чином вивести її з ладу... — Геймітч кинув хомут на ліжко і витягнув із кишені маленький срібний чіп, — я накажу імплантувати тобі передавач хірургічним методом просто у вухо — тоді ти слухатимеш мене двадцять чотири години на добу.

Геймітч. У моїй голові. Постійно. Жах!

— Я обираю навушник, — пробурмотіла я.

— Щось я недочуваю, — мовив Геймітч.

— Я обираю навушник! — гаркнула я так, що, мабуть, розбудила половину пацієнтів.

— Ти впевнена? Бо, як на мене, всі варіанти гарні, — мовив він.

— Я впевнена, — сказала я і стиснула навушник у руці, а другою рукою жбурнула шолом просто Геймітчу в пику, але той легко його зловив. Мабуть, передбачив, що я так учиню. — Ще щось?

Геймітч підвівся і рушив до дверей.

— Так. Ти так довго спала. А я так довго чекав... тому я з’їв твій обід.

В око впала порожня миска від рагу й таця на столику біля ліжка.

— Я на вас донесу, — пробурмотіла я у подушку.

— Звісно, люба.

І він спокійно вийшов із кімнати, знаючи, що я ніколи ні на кого не доноситиму.

Я хотіла знову заснути, але не змогла. В пам’яті почали спливати вчорашні події. Бомбардування, охоплені вогнем винищувачі, обличчя поранених, яких уже немає серед живих. З усіх боків була смерть: остання мить перед тим, як на землю впала бомба; підбите мною крило винищувача; сам він із запаморочливою швидкістю носом врізається в дах складу, а на мене, безпомічну, прикуту до ліжка, падає стеля складу... Все це я бачила на власні очі або запам’ятала з ролика. До дечого й сама приклала руку, напнувши тятиву лука. Я ніколи не зможу стерти ці спогади з пам’яті.

В обідню пору Фіней приніс свою тацю до мене в палату, і ми разом переглядали по телевізору новий ролик. Фінея оселили в кімнаті на тому поверсі, де колись мешкала я, але в нього була настільки розладнана психіка, що він переважно проводив час у лікарні. Повстанці запустили в ефір ролик «Ви добре знаєте, хто вони такі й на що здатні», який змонтований був із відеозйомок мого візиту в шпиталь Округу 8 і коротких інтерв’ю Гейла, Богза й Кресиди, які бачили все на власні очі. Було важко дивитися на поранених — може, тому, що я знала, чим усе закінчиться. Коли з неба посипався дощ із бомб, я заховалася під ковдрою, затулила вуха подушкою й вилізла тільки в самому кінці, потому як усі вже загинули.

Фіней бодай не аплодував і не виголошував похвал. Він тільки сказав:

— Люди повинні знати, що сталося. Тепер їм усе відомо.

— Вимкни телевізор, Фінею, поки не запустили повтор, — попросила я.

Його рука вже потяглася по пульт, і тут я гукнула:

— Зажди!

Саме почалася трансляція з Капітолія, і в усій обстановці було щось надто добре знайоме. Так, на екрані з’явився Цезар Флікермен. Було зовсім не важко здогадатися, хто стане його гостем.

Мене вразило, як сильно змінився Піта. Здоровий хлопець із ясними очима всього за кілька днів втратив кілограмів сім, а його руки весь час нервово тремтіли.

Однак його все одно святково вбрали й підмалювали. Але під косметикою неможливо заховати мішки під очима, а під гарним одягом — той біль, який прошивав Піту при найменшому русі. Перед нами сиділа зранена людина.

Напружившись, я силкувалася зрозуміти, що коїться. Я ж його бачила! Всього чотири... ні, п’ять... здається, п’ять днів тому. Як його стан міг погіршитися так швидко? Що з ним зробили за такий короткий час? А тоді мене осінило. Я прокрутила в голові перше інтерв’ю з Цезарем, намагаючись відшукати бодай щось, що вказало б на час зйомок. Нічого. Тобто записати те перше інтерв’ю могли й за день, може, два потому, як я підірвала арену, а відтоді робити з Пітою все що заманеться.

— О Піто... — прошепотіла я.

Цезар із Пітою обмінялися кількома ввічливими фразами, а тоді Цезар запитав, чи не чув Піта пліток про те, буцім я записую агітаційні ролики для округів.

— Її використовують, це очевидно, — мовив Піта, — щоб підбурити повстанців. Маю сумніви, що вона усвідомлює, до чого може призвести війна. Що поставлено на карту.

— Може, ти хочеш щось їй переказати? — запитав Цезар.

— Так, — мовив Піта і подивися в камеру, просто мені в очі. — Не дозволяй себе дурити, Катніс. Думай своєю головою. Тебе перетворили на зброю, яка може знищити людство. Якщо маєш бодай якийсь вплив, візьми ситуацію під контроль. Зупини війну, поки ще не запізно. Запитай себе, чи справді ти довіряєш людям, із якими співпрацюєш. Чи знаєш, що відбувається насправді... Якщо ні — дізнайся.

Чорний екран. Герб Панему. Кінець.

Фіней натиснув кнопку на пульті й вимкнув телевізор. За хвилину сюди збіжаться всі, щоб обговорити і стан Піти, і його слова. І мені знову доведеться відбиватися від нападок. Але правда в тому, що я таки не довіряю ані повстанцям, ані Плутархові, ані Коїн. Я не певна, що мені розповідають усю правду. І не зможу це приховати. З коридору долинув тупіт ніг.

Фіней схопив мене за руку.

— Ми не бачили інтерв’ю.

— Що? — вигукнула я.

— Ми не бачили Піти. Тільки агітку з Округу 8. І зразу вимкнули телевізор, бо ти дуже засмутилася через смерть поранених. Зрозуміла? — запитав він. Я кивнула. — Доїдай свій обід.

Я взяла себе в руки, і коли Фульвія з Плутархом увійшли до кімнати, мій рот був набитий хлібом і капустою. Фіней торохтів, як гарно і впевнено Гейл виступав на камеру. Ми привітали всіх з успішним роликом і запевнили, що він був неймовірно реалістичний, а тоді перевели розмову на інше. Плутарх і Фульвія, здається, розслабилися. Вони нам повірили.

Ніхто й словом не обмовився про Піту.

Після того, як мені наснилося кілька кошмарів, я облишила спроби заснути — просто лежала нерухомо і вдавала, ніби сплю, щоразу, коли до кімнати хтось зазирав, аби перевірити мій стан. Уранці мене виписали з лікарні, звелівши не перевантажуватися. Кресида попросила мене записати кілька рядків для нової агітки про Переспівницю. За обідом я очікувала, що хтось заведе розмову про Піту, однак усі мовчали. Але ж ми з Фінеєм не єдині бачили інтерв’ю!

Далі за розкладом у мене було тренування, а в Гейла — зустріч із Біпером в арсеналі, тому мені дозволили взяти з собою в ліс Фінея. Ми трохи поблукали, а тоді заховали свої комунікатори під кущем. Відійшовши на безпечну відстань, ми всілися на землю й почали обговорювати Пітин виступ.

— Я ще не чув жодного слова про інтерв’ю. Тобі хтось бодай щось казав? — запитав Фіней. Я похитала головою. Він помовчав, а тоді запитав: — Навіть Гейл?

Я намагалася переконати себе в тому, що Гейлу нічого не відомо про Пітине послання, але інтуїція підказувала, що це не так.

— Можливо, він чекає нагоди, щоб розповісти тобі все віч-на-віч.

— Можливо, — мовила я.

Ми мовчали так довго, що до нас забрів олень. Я прикінчила його одним пострілом, а Фіней дотягнув його до паркана.

На вечерю нам подали тушковану оленину. Після вечері Гейл провів мене до кімнати «Е». Коли я запитала його, що сталося новенького, поки я лежала в лікарні, він і словом не обмовився про Піту. Тільки-но мама з сестрою заснули, я тихенько витягнула з шухляди перлину і провела ще одну безсонну ніч, намагаючись розшифрувати Пітине повідомлення. «Запитай себе, чи справді ти довіряєш людям, із якими співпрацюєш. Чи знаєш, що відбувається насправді... Якщо ні — дізнайся». Дізнайся. Що дізнатися? Від кого? І як може Піта знати щось, окрім того, що йому кажуть у Капітолії? Це пастка. Щоб обдурити мене. Але якщо Плутарх знає, що це обман, тоді чому не розповість усього мені? Чому нам із Фінеєм ніхто нічого не каже?