Гейл знайшов мене одразу по приїзді. Я сиділа на колоді на околиці селища й патрала гуску, а біля моїх ніг лежала ще дюжина впольованих птахів. Саме почався сезон міграцій, і гуси мандрували великими ключами, тому полювати було легко. Не мовивши й слова, Гейл сів поруч і заходився скубти гуску. Ми впоралися з половиною здобичі, коли він нарешті промовив:

— Нам самим бодай щось із цього дістанеться?

— Так. Більшість здобичі йде на польову кухню, однак я завжди віддаю кілька пташок тим, хто бере мене на ніч, — мовила я. — За те, що прихистили.

— А честі прийняти тебе не досить? — запитав він.

—  Це ти так гадаєш, — відповіла я. — Однак ходять чутки, що переспівниці шкідливі для здоров’я.

Ми знову замовкли й продовжили скубти птахів. А тоді Гейл сказав:

— Вчора я бачив Піту. Крізь скло.

— І що думаєш? — запитала я.

— Дещо егоїстичне, — мовив Гейл.

— Що тобі більше не варто йому заздрити?

Мої пальці нервово смикнули гусячу гузку, і в повітря здійнялася хмара пір’я.

— Ні. Зовсім навпаки, — Гейл витягнув пір’їнку з мого волосся. — Я подумав... що мені його ніколи не перемогти. Байдуже, наскільки мені боляче, — він покрутив пір’їну між великим і вказівним пальцем. — У мене немає жодного шансу. Навіть якщо йому не стане ліпше, ти ніколи не зможеш його відпустити. Ти завжди почуватимешся ніяково біля мене.

— Так само, як почувалася, цілуючи його, — мовила я.

Наші погляди зустрілися.

— Якби я повірив у те, що це правда, то витримав би решту.

— Це правда, — визнала я. — Але те, що ти сказав про Піту, також правда.

Гейл важко зітхнув. Хай там як, а коли ми покінчили з птахами та зголосилися сходити в ліс назбирати хмизу на вогнище, я й нестямилася, як опинилася в міцних Гейлових обіймах. Його вуста торкалися побляклих уже синців у мене на шиї, прокладаючи шлях до моїх губ. Байдуже, що я відчувала до Піти, — в цю мить я усвідомила, що він більше ніколи не повернеться до мене. Чи я не повернуся до нього. Я залишуся в Окрузі 2, аж поки той не скориться, тоді поїду в Капітолій і вб’ю Снігоу, а там загину. А Піта помре в божевіллі, в ненависті до мене. Тому я заплющила очі й відповіла на Гейлів поцілунок, щоб надолужити всі ті поцілунки, які проґавила, адже тепер це не мало ніякого значення, а ще я була така неймовірно самотня, що несила було терпіти.

Дотик Гейлових рук, смак і жар його вуст нагадали мені про те, що принаймні моє тіло живе, а це уже саме по собі непогано. Думати не хотілося, і гору над моїм тілом взяли відчуття, і я була рада забуттю. Коли Гейл відсунувся від мене, я гойднулась уперед, щоб скоротити відстань між нами, але відчула його долоню на своєму підборідді.

— Катніс, — мовив він. Тієї миті, як я розплющила очі, світ перевернувся. Навколо були не наші ліси, не наші гори. Рука мимоволі поповзла вгору до шраму на лівій скроні. Я завжди так роблю, коли збентежена. — А тепер поцілуй мене.

Я застигла — розгублена, знічена, а він нахилився і притиснувся своїми губами до моїх. А тоді почав уважно вивчати моє обличчя.

— Що діється в твоїй голові?

— Не знаю, — прошепотіла я у відповідь.

— Тоді виходить, що я мовби цілую п’яну. Це не рахується, — мовив Гейл і спробував засміятися. А тоді згріб із землі оберемок хмизу й подав мені, повертаючи мене до реальності.

— Звідки тобі знати? — буркнула я, щоб приховати своє зніяковіння. — Ти цілувався з п’яною?

Гейл таки міг цілуватися з дівчатами в Окрузі 12. У нього було чимало прихильниць. Раніше я ніколи над цим не замислювалася.

Він тільки похитав головою.

— Ні. Але зовсім не важко уявити.

— Отже, ти ніколи не цілувався з іншими дівчатами? — запитала я.

— Такого я не казав. Коли ми познайомилися, тобі було лише дванадцять. І ти була така вредна! У мене було й інше життя, окрім полювання з тобою, — мовив він, загрібаючи гілки.

Раптом мені стало дуже цікаво.

— З ким ти цілувався? І де?

— Не знаю, чи пригадаю всіх. І за школою, і на купі шлаку — та де тільки не цілувався! — мовив він.

Я закотила очі.

— То коли я стала такою особливою? Коли мене забрали в Капітолій?

— Ні. За півроку до того. Одразу після новорічних свят. Ми були на Горні, їли юшку Сальної Сей. Тоді Дарій почав піддражнювати тебе, щоб ти продала йому зайця за поцілунок. І я збагнув... що мені не байдуже, — відповів він.

Я добре пам’ятала той день. Холодний і похмурий — ще й четвертої години дня не було, а вже стемніло. Ми полювали, але густий сніг загнав нас назад у місто. На Горні роїлося безліч людей, які шукали притулку від негоди. Суп Сальної Сей на кістках дикого собаки, якого ми підстрелили тиждень тому, був як ніколи огидний на смак. Однак він був теплий, а я голодна. Я сиділа за шинквасом, схрестивши ноги, й мовчки їла. Коли раптом нізвідки взявся Дарій — оперся на прилавок і полоскотав мені щоку кінчиком моєї ж коси, але я різко відштовхнула його руку. А він у цей час казав, що один його поцілунок вартий зайця, а то й двох, адже всім відомо, що рудочубі чоловіки дуже сексуальні. Ми із Сальною Сей трусилися від сміху, таким дурником він здавався, однак він і далі наполегливо тицяв пальцем на різних жінок на Горні, які ладні були заплатити за його поцілунок куди більшу ціну, аніж одного зайця.

«Бачиш? Ось ту в зеленій сукні? Підійди до неї і сама запитай. Якщо мені не ймеш віри».

Це було за сотні миль звідси, мільйон днів тому...

— Дарій просто жартував, — мовила я.

— Може, й так. А якщо ні, то ти б останньою про це здогадалася, — сказав Гейл. — Подивись тільки на Піту. Чи на мене. Або на Фінея. Я уже був почав хвилюватися, що він накинув на тебе оком, однак, здається, помилився.

— Ти зовсім не знаєш Фінея, якщо вважаєш, що я йому сподобалася, — мовила я.

Гейл знизав плечима.

— Я знав, що він у відчаї. А відчай штовхає людей на божевільні вчинки.

Невже Гейл мав на увазі мене?

Рано-вранці наступного дня «мізки» взялися до вирішення проблеми Горішка. Мене також запросили на збори, хоча мені й нічого було додати. Я вирішила не сідати за стіл, а натомість умостилася на підвіконні, з якого відкривався чудовий краєвид на гору. Командувач Округу 2, жінка середнього віку на ім’я Липа, провела віртуальну екскурсію Горішком — його підземними сховищами та укріпленнями, а також розповіла про всі спроби захопити гору. З часу мого прибуття в округ я кілька разів перетиналася з нею і не могла позбутися відчуття, що уже зустрічала її раніше. У неї була нестандартна зовнішність: понад метр вісімдесят на зріст і накачані м’язи. Але тільки після перегляду ролика, в якому вона очолювала атаку на центральний вхід Горішка, у моїй голові клацнуло, і я усвідомила, що переді мною стоїть іще один переможець Голодних ігор. Липа, трибут з Округу 2, перемогла в Іграх кількадесят років тому. Еффі прислала нам касету з тими Іграми, коли ми готувалися до Червоної чверті. Мабуть, я й раніше бачила уривки з тих Ігор по телевізору, але не запам’ятала, бо Липа ніде особливо не засвітилася. Після всього, що я дізналася про Геймітча й Фінея, я могла думати тільки про одне: що Капітолій зробив із Липою після того, як вона перемогла?

Щойно Липа закінчила презентацію, посипалися запитання від «мізків». Минали години, прийшов час обіду, тоді вечері, а всі далі сперечалися, намагаючись скласти план захоплення Горішка. Біпер припустив, що зможе проникнути у ворожу комп’ютерну систему; пролунала думка залучити кількох шпигунів, засланих у Горішок, однак за увесь час не зринуло жодної справді свіжої ідеї. Вечоріло, а всі раз у раз поверталися до старої стратегії — штурму головних входів. Я бачила, як вагається Липа, адже скільки варіантів такого плану уже провалилися, скількома життями уже довелося пожертвувати! Зрештою вона не витримала й випалила:

— Той, хто знову запропонує брати штурмом головний вхід, має скласти справді ідеальний план, тому що саме він очолюватиме операцію!

Гейл не міг всидіти на одному місці довше, ніж кілька годин, тому він то ходив між кріслами, то сидів зі мною на підвіконні. Він одразу погодився з Липою, що входи штурмувати марно, і зовсім не стежив за розмовою. Останні кілька годин він мовчав, його брови насупилися, а очі невідривно вивчали крізь шибку Горішок. Скориставшись тишею, яка запала після ультиматуму Липи, він мовив: