— Ти їй більше не потрібна. Ти успішно виконала свою місію — згуртувала округи, — нагадав мені Богз. — Ролики, які записуються зараз, можна зробити й без тебе. Залишається єдина річ, яку ти можеш зробити, щоб підлити олії у вогонь революції.

— Померти, — сказала я тихо.

— Так. Стати мученицею, натхненницею боротьби, — мовив Богз. — Але цього не станеться, поки головний тут я, солдате Евердін. Ти житимеш довго і щасливо.

— Що ж так? Ви мені нічого не винні.

Якщо Богз підтримуватиме мене, йому буде непереливки.

— Бо ти заслуговуєш на життя, — мовив він. — А тепер повертайся до загону.

Знаю, я повинна була відчути вдячність за те, що Богз за мене заступився, однак натомість розгубилася. Ну як тепер мені вкрасти в нього «Голо» й утекти? Було й так нелегко наважитися на зраду, а тепер до всього я ще й заборгувала йому. А я вже й так завдячую йому своїм життям.

Побачивши, як причина усіх моїх проблем спокійненько ставить собі в таборі намет, я не на жарт розізлилася.

— Коли моє вартування? — запитала я в Джексон.

Вона з сумнівом скосила на мене оком.

— Я не вносила тебе в розклад.

— Чому? — запитала я.

— Не впевнена, що ти зможеш пристрелити Піту, якщо, звісно, дійде до такого, — сказала вона.

Відповіла я голосно, щоб почув увесь загін.

— А мені й не доведеться стріляти в Піту. Бо серед нас його немає — Джоанна мала рацію. Тож це все одно, що застрелити капітолійського мутанта.

Після того приниження, яке я пережила з Пітиним поверненням, було навіть приємно вимовляти такі жахливі речі про Піту голосно, на публіку.

— Такі слова також не говорять на твою користь, — мовила Джексон.

— Внеси її в розклад вартування, — озвався позаду Богз.

Похитавши головою, Джексон зробила в блокноті позначку.

— З опівночі до четвертої ранку. Зі мною.

Пролунав дзвоник, скликаючи на вечерю, і ми з Гейлом стали в чергу до польової кухні.

— Хочеш, я його вб’ю? — запитав Гейл прямо.

— Тоді нас обох відішлють назад. Без сумніву, — мовила я. Однак, незважаючи на лють, яка палила мене зсередини, Гейлова жорстокість вразила мене. — Не бійся за мене.

— Маєш на увазі, що ти не збираєшся тут затримуватися? Ні ти, ні твоя паперова карта, ні, можливо, «Голо» — якщо тобі вдасться його роздобути?

Отже, Гейл не випустив з уваги моїх приготувань. Сподіваюся, що для інших вони не були такими очевидними. Адже ніхто не знає мене так, як він.

— Ти ж не плануєш покинути мене самого, правда? — запитав тим часом Гейл.

Досі я саме це й планувала. Але якщо мій партнер по полюванню прикриватиме мені спину, в цьому не буде нічого поганого.

— Як твій товариш по зброї, я наполегливо рекомендую тобі залишитися в загоні. Але ж я не можу змусити тебе силоміць, так?

— Не можеш, — усміхнувся він. — Хіба що ти хочеш, щоб я попередив про твою втечу всю армію.

Загін 451 і знімальна група завжди забирають свою порцію та їдять у тісному колі. Спочатку я гадала, що присутність Піти може викликати збурення, але наприкінці вечері я усвідомила, що суворі погляди спрямовані на мене, а не на Піту. Такий поворот подій був несподіваний, адже на початку, коли Піта тільки прибув, усі боялися за мене. І тільки зателефонувавши Геймітчу, я збагнула, в чому справа.

— Чого це ти домагаєшся? Хочеш спровокувати його на напад? — запитав мене Геймітч.

— Звісно, що ні. Просто хочу, щоб він мене не чіпав, — мовила я.

— Марна справа. Після того, через що він пройшов у Капітолії, він просто не зможе, — мовив Геймітч. — Слухай, може, Коїн і справді відіслала його до вас у надії, що він тебе вб’є, але йому самому про це нічого не відомо. Він не розуміє, що з ним сталося. Тому ти не повинна його звинувачувати...

— Я не звинувачую! — вигукнула я.

— Звинувачуєш! Ти караєш його знову й знову за те, що йому непідконтрольне. Це не означає, що ти не повинна тримати біля себе заряджену рушницю. Однак, здається, прийшов час поставити себе на його місце. Якби тебе захопив Капітолій і накачав, а тоді ти б накинулася на Піту, як би повівся він? — не вгавав Геймітч.

Я замовкла. Ні, Піта б ніколи не повівся зі мною так, як я поводжуся зараз із ним. Він би намагався достукатися до мене колишньої. І точно не відгороджувався б від мене, не зрікався і не демонстрував ворожість на кожному кроці.

— Ти і я, ми уклали угоду його врятувати. Пам’ятаєш? — мовив Геймітч. Я не відповіла, але він, перш ніж повісити трубку, сказав: — Не забувай про це.

Осінні дні були спершу просто свіжі, а стали холодні. Солдати здебільшого позалазили у спальні мішки. Деякі спали просто неба, ближче до вогнища, яке горіло посеред табору. Інші надавали перевагу наметам. По смерті сестри Ліг 1 уперше зірвалася — до нас долинали її приглушені схлипування. Я метушилась у своєму наметі, обдумуючи слова Геймітча. Мені стало соромно за те, що жага вбити Снігоу змусила мене ігнорувати набагато серйознішу справу: я мала спробувати врятувати Піту зі світу темряви й отрути, в якому він застряг. Я не знала, як його там відшукати, як випустити. Навіть не уявляла, з чого починати. У порівнянні з цим подолати «арену», знайти Снігоу і випустити кулю йому в голову — все це здавалося дитячою грою.

Опівночі я вилізла з намету і вмостилася на похідному стільчику поруч з обігрівачем — прийшов час моєї варти з Джексон. Богз звелів Піті спати не в наметі, а в нас на очах. Однак Піта не спав — він сидів, опершись на рюкзак і перебираючи в руках мотузку. Я одразу її впізнала. Це була та сама мотузка, яку позичив мені Фіней тієї ночі в бункері. Побачивши її в руках Піти, я миттю збагнула, що Фіней намагається сказати мені те саме, що й Геймітч: я не повинна цуратися Піти. Можливо, саме час почати виправляти ситуацію. Щось сказати... але що? Я не могла підібрати правильних слів і просто мовчала. А ніч повнилася сонним диханням солдатів.

Спливла майже година, і тут Піта заговорив:

— Мабуть, останні кілька років і справді виснажили тебе. Важко було вирішити, вбивати мене чи ні. Так чи ні. Так чи ні.

Ці його слова були страшенно несправедливі, і першим моїм імпульсом було вжалити його. Однак я, згадавши розмову з Геймітчем, спробувала зробити перший крок назустріч Піті.

— Ніколи я не мала наміру тебе вбивати. Хіба що раз, коли подумала, що ти заодно з кар’єристами і хочеш убити мене. Але потім я завжди вважала, що ти... союзник.

«Союзник» — безпечне слово. Позбавлене емоційного забарвлення, але й не вороже.

— Союзник... — Піта вимовив це слово повільно, немов куштуючи кожен звук. — Друг. Кохана. Переможець. Ворог. Наречена. Мішень. Мутант. Сусідка. Мисливець. Трибут. Союзник. Додам його до списку слів, які позначають тебе, — він нервово смикав за мотузку. — Проблема в тому, що я більше не знаю, де правда, а де ні.

Навколо не було вже чути ритмічного дихання, і це означало, що люди або попрокидались, або й узагалі не спали. Щось підказувало мені, що друге ближче до істини.

З темряви пролунав голос Фінея:

— Тоді ти просто запитуй. Енні завжди так робить.

— Кого запитувати? — мовив Піта. — Кому я можу вірити?

— Ну, для початку нам. Ми ж твій загін, — мовила Джексон.

— Ви мій конвой, — випалив Піта.

— І це також, — відповіла вона. — Але ти врятував чимало жителів Округу 13. А ми такі речі не забуваємо.

Запала тиша, і я, скориставшись нагодою, замислилась, як це воно — не розуміти, де правда, а де ні. Не знати, чи люблять мене насправді мама з Прим. Не мати певності, що Снігоу — ворог. Не відати: людина, яка сидить зараз навпроти, рятувала мене чи намагалася вбити? Та це кошмар, а не життя! Раптом мені понад усе захотілося розповісти Піті все і про нього, і про мене, і як сталося, що ми опинилися тут. Але я не знала, з чого почати. Все даремно. Я ні на що не здатна.

За кілька хвилин до четвертої Піта знов обернувся до мене.

— Твій улюблений колір... зелений?

— Правильно, — мовила я і, подумавши, додала, — а твій помаранчевий.