— Що ж, гаразд, якщо ти так хочеш, — буркітливо дозволила місіс Сноу, — але зачіска все одно довго не протримається.

— О, дуже вам дякую! Я просто обожнюю робити зачіски, — зраділа Полліанна, акуратно поклавши люстерко й узявши гребінця. — Сьогодні багато не вдасться зробити: надто вже я хочу, щоб ви швидше побачили, яка ви гарна, але якось я зроблю вам по-справжньому розкішну зачіску, — продовжувала дівчинка, ніжно пропускаючи кучері жінки між пальцями.

Кілька хвилин Полліанна старанно працювала, начісуючи, розпушуючи волосся, ефектно викладаючи кучері. Врешті вона підбила подушку, щоб жінка могла якнайзручніше на неї спиратися. Тимчасом хвора похмуро коментувала весь процес, абсолютно не вірячи в його успішність. Однак під кінець у її голосі почало вчуватися хвилювання.

— Ну от! — нарешті вигукнула Полліанна, вхопивши із вази, що стояла біля ліжка, рожеву гвоздику й прикрасивши нею зачіску. — Тепер ви можете собою помилуватися! — І вона подала жінці люстро з тріумфальним виглядом.

— Гм, — тільки й змогла сказати хвора, уважно вивчаючи своє відображення. — Взагалі-то мені більше подобаються червоні гвоздики, та яка різниця, якщо до вечора квітка все одно зів'яне.

— Але ви маєте навіть радіти, що квіти в'януть! — засміялася Полліанна. — Адже тоді щодня у вазі з'являються нові. Мені подобається, коли ваше волосся таке пухнасте, — із задоволенням закінчила вона. — А вам?

— Гм, можливо, та все одно зачіска довго не протримається, коли постійно лежиш на подушці, як це я.

— Звісно, не протримається, але це теж на краще, — задоволено кивнула Полліанна, — бо ж тоді я зможу зробити вам зачіску знову. У будь-якому разі ви маєте радіти, що у вас чорне волосся, на білій подушці воно має кращий вигляд, аніж світле, як-от у мене.

— Так-то воно так, та мені ніколи не подобалося чорне волосся — на ньому помітна кожна сива волосина, — бурчала місіс Сноу, однак не відводила очей від люстерка.

— Я обожнюю чорне волосся! Ах, якби ж і в мене таке було, — зітхнула Полліанна.

Місіс Сноу опустила люстро й роздратовано повернулася до дівчинки.

— Воно б тебе геть не тішило, якби ти була мною! Тебе б не тішило ані волосся, ані будь-що інше, якби доводилося днями лежати тут, як я!

Полліанна замислилась, насупивши брівки.

— Так, тоді б було значно важче це робити, — міркувала вона вголос.

— Робити що?

— Радіти.

— Радіти, коли лежиш у ліжку хвора, і так день у день? Не думаю, що це можливо, — мовила місіс Сноу. — Скажи, чому я маю радіти, коли зі мною таке трапилося?!

На превеликий подив місіс Сноу, Полліанна підстрибнула й плеснула в долоні.

— Що ж, це й справді не так уже й просто! Зараз мені час іти, але я думатиму всю дорогу додому, і можливо, наступного разу, коли прийду до вас у гості, я вам розповім! Бувайте! Я чудово провела з вами час! — вигукнула дівчинка, виходячи з кімнати.

— Гм, я ще ніколи такого не чула! І що вона мала на увазі? — бубоніла місіс Сноу, дивлячись на двері, у які щойно вийшла дівчинка. Жінка знов узяла люстерко і почала скептично себе роздивлятися.

— А ця мала і справді вміє робити зачіски, — стиха мовила хвора. — Я ще ніколи не мала привабливішого вигляду. Та який у цьому сенс? — зітхнула жінка, опустивши люстерко на ліжко й відкинувши голову на подушку.

Трохи пізніше, коли до кімнати зайшла її донька Міллі, люстерко все ще лежало на ліжку, але було ретельно заховане у складках ковдри.

— Мамо, фіранки підняті! — здивовано вигукнула Міллі, переводячи погляд з фіранок на гвоздику у волоссі матері.

— А що тут такого? — бурчала хвора. — Якщо я хворію, це зовсім не означає, що я маю просидіти все життя у темряві, чи не так?

— Н-ні, звичайно ж, ні, — одразу ж запевнила її донька, беручи до рук пляшечку з ліками. — Просто я вже давно пропонувала тобі розміститися у світлішій кімнаті, а ти постійно відмовлялася.

На це місіс Сноу нічого не відповіла. Вона перебирала мереживо на своїй нічній сорочці. А потім засмучено мовила:

— Гадаю, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку— наприклад, замість баранячого бульйону!

— Мамо!

Міллі від здивування аж слів забракло. У шафі за її спиною лежали дві нові нічні сорочки, і вже кілька місяців вона марно вмовляла матір одягнути якусь із них.

Наступного разу коли Полліанна зустріла Незнайомця, йшов дощ. Незважаючи на це, вона, як завжди, привітала його сяючою усмішкою:

— Погода сьогодні не найкраща, правда ж? — зауважила дівчинка. — Однак я все одно рада — адже дощить не кожного дня!

Цього разу чоловік нічого не буркнув у відповідь і навіть не повернув голови. Полліанна вирішила, що він просто її не почув. Наступного разу (власне, вже наступного дня) вона заговорила з ним голосніше. Дівчинка вважала, що це вкрай необхідно — адже чоловік ішов поспіхом, заклавши руки за спину і втупивши очі в землю — і це коли навкруги так сонячно, а повітря таке свіже! Полліанна ж, як і завжди, прийшла до міста із дорученням від тітки.

— Як ся маєте? — майже проспівала вона. — Я така рада, що сьогодні краще, ніж учора.

Чоловік різко зупинився. Він виглядав дуже роздратованим.

— Послухай, дівчинко, ми маємо покінчити з цим раз і назавжди, — рішуче виголосив він. — Мені є про що думати, окрім погоди. Мені байдуже, світить сонце чи ні.

Полліанна відповіла на це усмішкою.

— Я так і подумала, сер. Тому й звертаю на це вашу увагу.

— Що? Е-е-е, гм… — знову забелькотів він, усвідомлюючи, що вона тільки-но сказала.

— Саме тому й звертаюся до вас — щоб ви помітили, яка краса навколо нас, як світить сонечко! Я впевнена, ви б цьому пораділи, якби хоч раз зупинилися й подумали про це. Та й вигляд би мали не такий похмурий!

— Гм, це ж треба таке, — і чоловік махнув рукою. Він знову почав іти, але раптом зупинився і похмуро запитав:

— Чому б тобі не знайти когось твого віку і не поговорити з ним?

— Я б із радістю, пане, але тут немає дітей. Так мені Ненсі сказала. Та це мене зовсім не засмучує. Мені подобається бути з дорослими, із ними навіть цікавіше. Просто я звикла до спілкування з леді із Жіночої допомоги.

— Гм! Жіноча допомога! То ось на кого я, по-твоєму, схожий? — здавалося, губи чоловіка от-от усміхнуться, але він усіляко намагався зберегти суворий вигляд.

Полліанна дзвінко розсміялася.

— Що ви, сер! Ви геть не схожі на леді з Жіночої допомоги! Проте ви такий саме добрий — можливо, навіть кращий за них! — ввічливо додала вона. — Знаєте, я впевнена, що ви набагато кращі, ніж здаєтесь.

Незнайомець дивно цокнув язиком.

— Це ж треба! — він зробив рукою незрозумілий жест і швидко пішов у своїх справах.

Наступного разу, коли Полліанна зустріла Незнайомця, він дивився просто їй у вічі і мав приємний вигляд. Принаймні, так здавалося дівчинці.

— Доброго дня! — дещо сухо привітався він. — Мабуть, мені треба одразу сказати: я знаю, що сьогодні світить сонце.

— Вам зовсім не обов'язково мені про це казати, — засяяла Полліанна. — Я дізналася про це, щойно побачивши вас.

— Та невже?

— Так, пане, про це свідчить ваша посмішка і блиску ваших очах.

— Гм! — буркнув чоловік, ідучи далі.

Після цього Незнайомець часто говорив із дівчинкою, навіть сам починав розмову Щоправда, він рідко говорив щось, окрім «доброго дня». Однак і це стало справжнім сюрпризом для Ненсі, що якось вирішила супроводжувати Полліанну до міста.

— Не вірю своїм вухам, міс Полліанно! — видихнула вона. — Цей чоловік і справді з вами розмовляв?

— Так, і ми часто розмовляємо, — усміхнулася Полліанна.

— Часто? Отакої! А ви знаєте, хто він? — запитала Ненсі.

Дівчинка похитала головою.

— Мабуть, він забув мені сказати. Знаєш, я йому про себе розповіла, а він — ні.