Нарешті собака нашорошив вуха й заскавчав, а потім голосно гавкнув. Наступної миті Полліанна почула голоси, і за хвильку на галявині з'явилися ті, кому вони належали. Троє чоловіків несли ноші та інші потрібні речі.

— Лікарю Чілтон! — радісно привітала вона найвищого чоловіка, якого вже знала. Він був гарно виголений.

— Що, моя люба, граємось у сестру милосердя?

— Та ні, сер, — усміхнулася Полліанна, — я тільки тримала його голову, але ліків ніяких не давала. Я рада, що опинилася тут вчасно.

— І я теж, — кивнув лікар, і почав оглядати пораненого.

Того вечора Полліанна трохи спізнилася на вечерю через пригоду з містером Пендлтоном, але її не покарали.

Ненсі зустріла дівчинку біля вхідних дверей.

— Яка я рада вас бачити, дитинко! — полегшено зітхнула служниця. — Уже пів на сьому!

— Я знаю, — стурбовано сказала Полліанна, — та я не винна, чесно. Думаю, і тітонька Поллі зі мною погодиться.

— На щастя, в неї не буде такої можливості, — задоволено мовила Ненсі. — Вона поїхала.

— Поїхала? — дівчинці аж мову відібрало. — Але це ж не через мене, Ненсі? — Полліанна з жахом згадувала усі «приємні» події, що траплялися останнім часом — хлопчик, якого вона привела з вулиці, кіт, собака, постійне вживання слова «рада» та забороненого «тато», які ненастанно крутилися в неї на язиці. — о, невже вона поїхала через мене?

— Ви тут ні до чого! — пхикнула Ненсі. — Її двоюрідна сестра із Бостона померла, тож їй потрібно було терміново їхати на похорон. Телеграму принесли якраз після того, як ви пішли. Міс Поллі поїхала на три дні. Думаю, нам треба радіти! Будемо на господарстві удвох, тільки я і ви, ось так! Так, саме так!

Полліанна була ошелешена.

— Раді? О, Ненсі, як можна радіти, коли когось ховають?

— Міс Полліанно, та я ж не через похорон радію. Я… — і раптом Ненсі замовкла, не знаючи, як пояснити. Раптом у її очах замиготіли лукаві вогники. — Але ж, міс Полліанно, це ви навчили мене грати в таку гру! — зауважила вона.

Полліанна спохмурніла і щосили потерла чоло.

— Не знаю, як і пояснити, Ненсі, — похитала вона головою, — але є такі події, коли гра недоречна.

І мені здається, що похорон — це саме така подія. У похованні немає нічого веселого. Ненсі цокнула язиком.

— Гм, ми можемо радіти, що ховають не нас, — вголос міркувала вона. Проте Полліанна не почула цих слів. Вона почала розповідати про свою пригоду і за мить Ненсі вже слухала її з відкритим від здивування ротом.

Наступного дня у призначеному місці Полліанна зустрілася з Джиммі Біном. Як вона і передбачала, Джиммі дуже засмутився, коли почув, що леді з Жіночої допомоги надали перевагу не йому, а невідомому хлопчику з Індії.

— Що ж, так воно і мало бути, — зітхнув він, — бо речі, про які ти не знаєш, завжди видаються привабливішими, аніж ті, які знаєш добре. Так і з картоплею — завжди здається, що в твого сусіда порція більша. От би й зі мною так було! Наприклад, мене б узяла якась Жіноча допомога з Індії чи ще звідкись?

Почувши це, Полліанна аж у долоні заплескала.

— Оце ти правильно сказав! Та це ж те, що нам треба, Джиммі! Я напишу про тебе леді з моєї Жіночої допомоги. І хоча вони не в Індії, а на захід звідси, це все одно дуже далеко. Думаю, ти б теж так думав, якби проїхав стільки, скільки я, дістаючись сюди!

Обличчя хлопчика посвітлішало.

— Думаєш, вони справді мене візьмуть? — вагаючись, запитав він.

— Ну звісно! Хіба ж вони не платять за виховання індійських хлопчиків? От і ти будеш для них як хлопчик із Індії! Ти приїдеш здалеку, тож їм не потрібно буде перейматися через якісь звіти! Отож чекай, а я їм тимчасом напишу. Напишу листа місіс Байт. Ні, краще вже написати місіс Джоунс. Знаєш, місіс Байт найбагатша, але місіс Джоунс робить найбільші пожертви, дивно, правда ж, коли поміркуєш про це? Та, гадаю, хтось із Жіночої допомоги обов'язково згодиться тебе взяти.

— Добре, але не забудь їм сказати, що я можу працювати за своє утримання, — вставив Джиммі. — Я не жебрак, бізнес є бізнес. І думаю, що це стосується і Жіночої допомоги. — Він трохи вагався, але врешті додав: — Думаю, мені таки доведеться тут трохи затриматися — поки ти не отримаєш відповіді.

— Так, звичайно! — впевнено кивнула Полліанна. — Адже тоді я знатиму, де тебе шукати, щоб повідомити новину. Вони візьмуть тебе, я впевнена, адже ти здалеку — ну, майже з Індії. От і тітонька Поллі взяла… Слухай! — раптом зупинилася дівчинка. — А може і я для тітоньки Поллі як дитина з Індії?!

— Ну й дивна ти! — усміхнувся Джиммі й пішов геть.

Десь за тиждень після пригоди у Пендлтонському лісі Полліанна якось зранку звернулася до тітки Поллі:

— Тітонько, ви не будете проти, якщо цього разу я віднесу телячий холодець не місіс Сноу, а комусь іншому? Мені здається, місіс Сноу не буде проти, адже це тільки на один раз.

— Господи, Полліанно, що це ти знову задумала? — зітхнула тітка. — Ти найнеординарніша дитина, яку я коли-небудь бачила!

Полліанна стурбовано нахмурила брівки.

— Тітонько Поллі, а що таке «неординарна»? Якщо людина неординарна, то їй не бути ординарною?

— Ну, це вже точно.

— О, тоді все гаразд. Я дуже рада бути неординарною, — просвітліла Полліанна. — Розумієте, місіс Байт часто казала, що місіс Роусон — дуже ординарна жінка, і вважала, що це жахливо. А ще вони постійно сварилися, і татові… ой, тобто нам доводилося нелегко, коли потрібно було їх мирити між собою, — поспішно виправилася Полліанна, почуваючи себе так, ніби її корабель плив між Сциллою та Харибдою: вона не могла не згадувати батька, коли розповідала про сварки в місії, і водночас їй було заборонено про нього говорити.

— Гаразд, це не так важливо, — нетерпляче перебила її тітка Поллі. — Про що б ми не говорили, ти завжди згадуєш про свою Жіночу допомогу!

— Так, тітонько, — радісно усміхнулася дівчинка, — та це й не дивно, вони ж мене виростили, тож…

— Годі, Полліанно, — холодно мовила тітка, — то що там із холодцем?

— О, з ним нічого не трапилось! І я б нікуди його не понесла, не запитавши спершу вас. Ви дозволяєте мені носити холодець їй, тож гадаю, дозволите віднести разочок і йому! Розумієте, зламана нога — це ж не назавжди! Місіс Сноу ще довго лежатиме, тож я ще носитиму їй холодець, і не раз… А до нього хоч би раз навідатися…

— Він? До нього? Зламана нога? Про що це ти, Полліанно?

Полліанна здивовано подивилася на тітку, та раптом дещо згадала.

— О, я зовсім забула, що ви нічого не знаєте! Це трапилось, коли ви від'їжджали на похорон. От якраз того дня я знайшла його в лісі. Мені довелося піти в будинок і телефонувати лікареві та помічникам, а потім я тримала його голову на колінах і таке інше… Ну, а потім я пішла додому і з того часу ще не бачила його. Та коли Ненсі приготувала холодець для місіс Сноу, я подумала, як би було добре цього разу віднести холодець йому. То як, тітонько, ви дозволите?

— Так, так, я не проти, — нарешті стиха відповіла міс Поллі, — а хто це такий?

— Це мій Незнайомець. Тобто містер Джон Пендлтон.

Міс Поллі мало з крісла не вистрибнула.

— Джон Пендлтон?!

— Так, мені Ненсі сказала, що його так звати. Ви з ним, мабуть, теж знайомі?

Міс Поллі нічого не відповіла, а натомість запитала:

— А ти з ним знайома? Полліанна ствердно кивнула.

— Так, він тепер завжди говорить зі мною і навіть усміхається. Знаєте, він такий суворий тільки зовні. Ну, я піду по холодець. Ненсі казала, що він майже готовий, коли я йшла до вас, — закінчила Полліанна, йдучи до дверей.

— Зачекай, Полліанно! — голос міс Поллі раптом став дуже рішучим. — Я передумала! Сьогодні, як завжди, віднесеш холодець місіс Сноу. Усе, тепер можеш іти.

Дівчинка глибоко засмутилася.