У маленькій кімнатці на горищі Ненсі тільки те й робила, що підмітала й шкребла, особливо по кутках. Дуже часто вона вся віддавалася роботі, бо це було радше можливістю дати волю почуттям, а не позбутися бруду.

— Хотіла б я вичистити куточки її душі! — у розпачі бурмотіла дівчина, вимахуючи віником, немов підтверджуючи свої слова. — Та-ак, їй би це принесло лише користь! Подумайте лишень — поселити нещасну дитину тут, у задушливій кімнатці на горищі, де взимку майже не топиться! І це коли в будинку повнісінько кімнат — вибирай будь-яку! Небажана дитина — треба ж таке сказати! От же ж! — аж не тямилася від обурення Ненсі, так налягаючи на мітлу, що навіть пальці почали боліти. — Думаю, що в цьому домі аж ніяк не діти є небажаними, а хтось інший — так, саме так!

Кілька хвилин вона працювала мовчки, а закінчивши, оглянула майже порожню кімнату з відразою.

— Що ж, мою справу зроблено, — зітхнула Ненсі. — Тут чисто й усе зайве винесено. Бідолашне дитятко! Хіба ж це місце підходить для самотньої дівчинки, яка втратила батьків і рідний дім? — мовила дівчина, виходячи з кімнати. Вийшовши, вона гучно грюкнула дверима.

— Ой, — не стрималася Ненсі. — А втім — байдуже! Сподіваюсь, вона почула цей звук! Так, дуже на це сподіваюсь!

Удень Ненсі вийшла в садок, де працював старий Том. Він притрушував піском доріжки й виполював у садку бур'яни уже багато років. Дівчина вирішила з ним потеревенити.

— Доброго здоров'ячка, дядьку Томе! — Ненсі кинула оком через плече, щоб упевнитися, що її ніхто не бачить і не чує. — А ви знаєте, що до міс от-от приїде маленька дівчинка? Вона житиме тут!

— Що ти кажеш? Я поганенько чую, — розігнув натруджену спину старий.

— До нас приїжджає маленька дівчинка — жити з міс Поллі!

— Та годі тобі жартувати, дівчино! Ти ще мені розкажи, що сонце сідає на сході!

— Але, дядьку, це щира-щирісінька правда! Пані сама мені про це сказала, — розповідала Ненсі. — Це її небога, їй одинадцять років.

Садівник аж закляк у здивуванні.

— Та ти що! — пробурмотів він, і раптом його втомлені очі засяяли. — Не може бути, але швидше за все це маленька доня міс Дженні! Інша її сестра також не вийшла заміж. Що ж, Ненсі, це може бути тільки дівчинка міс Дженні, хай благословить її Господь! Невже мої старі очі її нарешті побачать, гай-гай!

— А хто така міс Дженні?

— Вона була справжнім янголом, що спустився з небес, — зітхнув старий, — але для своїх батьків вона була просто старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона вийшла заміж і поїхала звідси. Ех, давно то було, дуже давно! Чув, що всі її діти жили недовго, окрім останньої доньки, мабуть, саме вона й приїжджає.

— Їй одинадцять років.

— Авжеж, мабуть, так і є, — кивнув старий Том.

— І ця бідолашка спатиме на горищі! І їй не соромно! — голосно прошепотіла Ненсі, знов кинувши оком через плече.

Почувши це, старий Том спохмурнів. Але наступної миті на його губах з'явилася хитра посмішка.

— Гм, цікаво, що міс Поллі робитиме з дитиною в будинку, — мовив він.

— Ха! А мені цікаво, що дитина робитиме з нею в цьому будинку, — вигукнула Ненсі.

Старий Том засміявся.

— Бачу, тобі не надто подобається міс Поллі, — зауважив він.

— Та хіба вона взагалі може комусь подобатися? — відповіла на це Ненсі.

Том загадково усміхнувся. А потім знову почав працювати.

— Мабуть, ти не чула про роман міс Поллі, — стиха мовив він.

— Роман?! У неї? Ні! Та, думаю, про це ніхто не чув, бо це просто неможливо!

— Та годі тобі! — зауважив Том. — До речі, її кавалер досі живе в цьому місті.

— І хто ж він?

— Гадаю, я не маю права про це розповідати, — і чоловік випростався. Він поглянув на будинок, і в його глибоких блакитних очах промайнуло відчуття гордості слуги господарів, для яких він працював та яких любив упродовж стількох років.

— Але ж це неможливо — вона і чоловік! — наполягала Ненсі.

Том лише похитав головою.

— Ти не знаєш міс Поллі так, як її знаю я, — заперечив він. — Колись вона була справжньою красунею — та й зараз була б такою, якби схотіла.

— Красуня? Міс Поллі?!

— Саме так. Якби вона розпустила своє волосся, як тоді, одягла капелюшка з трояндами та сукню з мереживом чи іншими білими штучками — ти б побачила, яка вона красуня. І завваж — міс іще зовсім не стара!

— Та невже? Тоді вона надто добре прикидається! — пхикнула Ненсі.

— Тут ти правду кажеш. І почалося це тоді, як виникли проблеми з її коханим, — кивнув старий Том. — З того часу вона ніби харчується колючками — стала колючою, немов їжак. Важко із нею — що є, то є.

— Ваша правда, — нарешті погодилась зі старим Ненсі. — Їй же неможливо догодити, хоч як старайся! Ноги б моєї тут не було, якби не мати й сестри — годувати їх комусь же треба. Та одного дня я таки не витримаю, так і знайте! А якщо вже не витримаю, то так і буде — піду звідси, та ще й із задоволенням!

Старий Том скрушно похитав головою.

— Ой, люба, і я так відчував. І всі, мабуть, — але що поробиш, хтозна, що краще і де краще, ти вже повір старому. — І Том, нахилившись, знов узявся до роботи.

— Ненсі! — раптом почувся різкий голос.

— Іду, пані! — затинаючись, пробелькотіла дівчина й щодуху помчала до будинку.

За кілька днів поштарка принесла телеграму в якій повідомлялося, що Полліанна прибуде до Белдінґсвіля наступного дня, двадцять п'ятого червня, о четвертій. Прочитавши телеграму, міс Поллі вкотре спохмурніла, а потім піднялася сходами на горище. Кімнату вона оглядала з незмінним за останні дні похмурим виглядом.

У кімнатці стояло маленьке, проте акуратне ліжко, двоє стільців, умивальник, комод (без люстра) та маленький столик. На вікнах не було фіранок, а на стіні — жодної картини. Цілісінький день сонце припікало дах, і кімнатка розжарилась, як пічка. Москітних сіток на вікнах не було, і їх не відчиняли, щоб не впускати комах. Біля одного з них дзижчала велика муха, марно намагаючись вибратися назовні.

Міс Поллі ляснула муху й викинула її у вікно, відчинивши його лише на кілька сантиметрів. Потім поправила стільця, щоб той стояв рівно, знов спохмурніла й вийшла з кімнати.

— Ненсі, — сказала вона за мить, стоячи на порозі кухні, — я знайшла в кімнаті міс Полліанни муху. Надалі стеж за тим, щоб вікна подеколи таки відчинялися. Я замовила сітки від комах, однак поки їх доставлять, усі вікна в кімнаті лишатимуться зачиненими. Моя небога прибуде завтра о четвертій. Зустрінеш її на станції. Тімоті візьме відкритого візка і відвезе тебе туди. У телеграмі сказано, що Полліанна має світле волосся і буде одягнена в червону картату сукенку та солом'яний капелюшок. Це все, що мені наразі відомо, але гадаю, цього тобі має вистачити.

— Гаразд, пані, а ви…

Міс Поллі, вочевидь, правильно зрозуміла цю паузу, оскільки зразу ж насупилася й різко відповіла:

— Ні, я не поїду. Гадаю, в цьому немає жодної необхідності. Це все, Ненсі.

Міс Поллі розвернулася й пішла геть, вважаючи, що зробила для небоги все, що могла.

Ненсі ж продовжила прасувати рушника, однак просто не тямила себе від обурення.

Світле волосся, червона картата сукня і солом'яний капелюшок — це все, що їй відомо, і цього їй достатньо! І як їй тільки не соромно — адже небога проїхала через весь континент, аби дістатися сюди!

Тімоті й Ненсі приїхали зустрічати дівчинку за двадцять хвилин четверта. Тімоті був сином старого Тома. У місті часто казали, що якщо Том — права рука міс Поллі, то Тімоті, безсумнівно, — ліва.

Тімоті був веселим і симпатичним хлопцем. І хоча Ненсі почала служити у міс Поллі не так давно, вони вже встигли потоваришувати. Однак сьогодні Ненсі надто замислилася над своїм завданням — як зустріти дівчинку, — тож вони не теревенили, як зазвичай, а їхали до станції мовчки.