Незважаючи на те що Полліанна отримувала надзвичайне задоволення від навчання, вона не забувала і про давніх друзів. І хоча вже не могла приділяти їм так багато часу, як раніше, проводила з ними майже все своє дозвілля. Однак найбільше страждав від того, що вона приходила тепер не так часто, містер Пендлтон. І от одного суботнього ранку він зважився на розмову з Полліанною.

— Послухай, Полліанно, а ти б не хотіла переїхати сюди і жити зі мною? — нетерпляче запитав він. — Я тепер так рідко тебе бачу…

Дівчинка засміялася — ну й дивак цей містер Пендлтон!

— Мені завжди здавалося, що вам не подобається, коли навколо люди, — зауважила вона.

— Гм, так і було, але ж потім ти навчила мене грати в ту чудову гру. І тепер мені подобається, коли про мене всі дбають, — почав розповідати містер Пендлтон. — Ти не переживай, я скоро вже почну ходити, і тоді побачимо, хто тут головний, — мовив він, підхоплюючи одну з милиць, що стояли біля нього, й жартома погрожуючи нею Полліанні. Того дня вони сиділи у великій бібліотеці.

— Але ж насправді ви не радієте всьому, тільки кажете, що радієте, — сумно зауважила дівчинка, спостерігаючи за собакою, що мостився біля каміну. — Ви ж самі знаєте, що неправильно граєте в гру, містере Пендлтон. Знаєте?

На обличчі чоловіка з'явився смуток.

— Ось чому, люба, я й хочу, щоб ти допомогла мені навчитися грати в цю гру. То ти переїдеш?

— Містере Пендлтон, ви це не серйозно? — аж стрепенулася дівчинка.

— Я справді цього хочу, бо ти мені дуже потрібна. То як?

Полліанна була приголомшена.

— Містере Пендлтон, але ж я не можу! Ви ж і самі це знаєте — я тьоті-Полліна!

На обличчі хворого промайнув геть дивний вираз, який залишився абсолютно незрозумілим для Полліанни. Та раптом він рвучко підняв підборіддя.

— Ти не більше її, аніж… А раптом вона дозволить тобі переїхати? — лагідно закінчив він. — Тоді ти погодилася б?

Полліанна спохмурніла й замислилася.

— Але ж тітонька Поллі була така добра до мене, — поволі почала вона, — і взяла мене до себе, коли в мене не лишилося нікого, окрім леді з Жіночої допомоги, і…

Дивна тінь знову промайнула на обличчі хворого, але цього разу він заговорив тихим і надзвичайно сумним голосом:

— Розумієш, Полліанно, колись давно я був закоханий в одну жінку і сподівався, що вона якось увійде до цього дому. Я уявляв, якими щасливими ми будемо разом, і як проживемо пліч-о-пліч багато-багато років…

— Розумію, — відповіла на це Полліанна, і в її очах засвітилося щире співчуття і жаль.

— Але… розумієш, я не зміг її сюди привести. Немає значення, чому так трапилося, не зміг, та й усе. І з того часу ця купа сірого каміння була будинком, вона так і не стала домівкою. Знаєш, вона б могла стати домівкою завдяки жінці, або присутності дитини, а в мене ніколи не було ні того, ні іншого. Тепер ти розумієш, чому я хочу, щоби ти переїхала до мене?

Полліанна раптом підстрибнула — її обличчя сяяло від радісної думки.

— Містере Пендлтон, то ви маєте на увазі, що всі ці роки ви хотіли запропонувати цій жінці руку й серце?

— Гм, мабуть т-так, — затинаючись відповів хворий.

— О, тоді я така рада! Тоді все просто чудово! — видихнула дівчинка. — Тоді ви можете взяти нас обох, і все буде добре!

— Взяти вас обох? — розгублено перепитав чоловік. Полліанна раптом знітилася.

— Звісно, тітоньку Поллі ще доведеться вмовляти, та я впевнена, що вона буде рада до вас переїхати, якщо ви розповісте їй усе, що розповіли мені.

В очах містера Пендлтона з'явився жах.

— Тітка… Поллі… переїде сюди?…

— А-а, то ви б радше до неї переїхали? — здивовано зауважила дівчинка. — Звісно, наш будинок не такий гарний, як цей, однак він ближче і…

— Полліанно, про що це ти говориш? — лагідно поцікавився містер Пендлтон.

— Ну як — про те, де ми всі житимемо! — відповіла дівчинка, дивуючись з такого запитання. — Я думала, ви саме це мали на увазі. Ви ж самі сказали, що всі ці роки вам не вистачало руки й серця тітоньки Поллі, щоб перетворити цей дім на домівку тож…

Після цих слів хворий якось дивно скрикнув. Він підняв руку і почав було щось говорити, та наступної миті рука виснажено опустилася на ліжко.

— До вас лікар, сер, — мовила служниця, зазирнувши до бібліотеки.

Полліанна поспіхом підвелася. А містер Пендлтон схвильовано заговорив:

— Полліанно, заради Бога, нікому не говори про те, що я тебе просив — принаймні, поки що…

Дівчинка відповіла йому сяючою усмішкою:

— Звісно, я нікому не скажу! Чи ж я не розумію, що ви самі їй хочете про все розповісти! — кинула вона, вибігаючи з кімнати.

Джон Пендлтон безсило відкинувся у своєму кріслі.

— Так-так, і що тут трапилося? — запитав за хвилину лікар, перевіривши пришвидшений пульс хворого.

Містер Пендлтон криво посміхнувся.

— Мабуть, я надто захопився вашими ліками, — відповів він, помітивши, що лікар спостерігає за дівчинкою, яка вже добігала до кінця алеї.

Недільні ранки Полліанна зазвичай проводила в церкві та недільній школі, а вдень часто йшла гуляти з Ненсі. Тієї неділі, наступного дня після візиту до містера Пендлтоната незвичайної розмови, що між ними відбулася, вона також планувала прогулятися. Та на шляху з недільної школи додому її нагнав візок лікаря Чілтона. Він зупинився біля неї.

— Сподіваюся, ти дозволиш мені підвезти тебе додому, Полліанно, — запропонував чоловік, — я якраз хотів з тобою поговорити. І саме їхав до тебе, — вів лікар далі, поки дівчинка зручно вмощувалася біля нього.

— Розумієш, містерові Пендлтонові конче необхідно побачити тебе сьогодні. Він сказав, що це надзвичайно важливо.

— Так, я знаю, це дуже важливо. І звісно, я прийду, — радісно підхопила дівчинка.

Лікар здивовано витріщився на Полліанну.

— Власне, я не впевнений, що маю дозволити тобі це, — зауважив він, хоча в очах його миготіли веселі вогники, — бо ви, моя юна леді, учора були не заспокійливими ліками, а навпаки — змусили нашого хворого хвилюватися.

— О, та насправді він не через мене розхвилювався! Це все тітонька Поллі! — засміялася Полліанна.

— Твоя тітонька? — рвучко повернувся до неї лікар.

Полліанна розхитувалася на візку із напрочуд щасливим виглядом.

— Саме так. І, знаєте, усе це так чудово і незвичайно, ну просто яку книжках. Я… я розкажу вам, — і раптом дівчинка прийняла несподіване для себе рішення, — щоправда, він просив нікому не казати, та думаю, нічого страшного, якщо про це дізнаєтеся ви. Головне, щоб тітоньці анічичирк!

— Тітоньці?

— Ну, так, тітоньці Поллі. Ви ж розумієте, йому краще самому про все їй розказати замість мене — це ж двоє людей, які кохають одне одного, врешті-решт!

— Кохають?! — видихнув лікар і мимоволі потягнув віжки на себе. Візок зупинився.

— Авжеж, — кивала щаслива Полліанна. — Усе як у книжках! Я й гадки не мала про це, поки мені Ненсі не розповіла. Виявляється, у тітоньки Поллі колись був коханий чоловік, а потім вони посварилися. Ненсі не знала, хто він, але тепер ми це з'ясували. Це містер Пендлтон.

Лікар полегшено зітхнув і відпустив віжки. Вони впали йому на коліна.

— О! Я цього не знав, — стиха мовив він.

— Так, це він, і я рада, що все так чудово виходить, — заторохкотіла дівчинка, побачивши, що вони наближаються до маєтку Гаррінґтонів. — Знаєте, містер Пендлтон запропонував мені переїхати жити до нього. Але я ніколи б не змогла покинути тітоньку — після того, як вона була така добра до мене! А потім він розповів мені, що мріяв про руку й серце однієї жінки, і тепер мені зрозуміло, про кого тоді йшлося. І я так зраділа! Бо якщо він готовий помиритися, все тепер буде добре. Тож або ми з тітонькою Поллі переїдемо жити до нього, або він приїде до нас. Щоправда, тітонька про це ще не знає, і ми ще не все владнали… Мабуть, тому він і хоче мене бачити сьогодні.