— Я хотів би, щоб Полліанні дещо переказали, — мовив він. — Скажіть їй, що я бачився з Джиммі Біном і тепер хочу, щоб він жив зі мною. А ще скажіть, що я гадаю, її це потішить. Швидше за все, я його всиновлю.

На якусь мить міс Поллі забула про свої манери і стриманість.

— Ви всиновите Джиммі Біна? — видихнула вона.

— Так, і думаю, Полліанна зрозуміє, чому я це зроблю, — підняв підборіддя містер Пендлтон. — Ви тільки перекажіть їй, що вона може цьому радіти.

— Звісно, звісно, — пролепетала міс Поллі.

— Дякую, — вклонився містер Пендлтон і вийшов надвір.

Міс Поллі застигла посеред вітальні. Вона навіть не знала, що думати чи казати, настільки була здивована, і тільки мовчки дивилася йому услід. Вона не йняла віри власним вухам. Джон Пендлтон хоче всиновити Джиммі Біна? Джон Пендлтон — багатий і незалежний самітник, якого всі здавна вважали скупим самозакоханим егоїстом, хоче всиновити хлопчика — і якого хлопчика!

Нарешті міс Поллі змусила себе відірвати погляд від дверей, через які щойно вийшов гість, і пішла нагору до кімнати небоги.

— Полліанно, щойно приходив містер Пендлтон і просив дещо тобі переказати. Він узяв до себе Джиммі Біна і гадає, що ти будеш рада це чути.

На засмученому личку Полліанни враз засяяла посмішка.

— Рада? О, яка ж я рада! Тітонько Поллі, я ж так хотіла знайти дім для Джиммі, а будинок містера Пендлтона такий чудовий! Та й за містера Пендлтона я рада, бо тепер у нього буде присутність дитини!

— Що-що в нього буде?

Полліанна раптом почервоніла. Вона зовсім забула про те, що не розповіла тітоньці Поллі про бажання містера Пендлтона її вдочерити. Звісно, тепер вона тим паче не могла б про це розповісти, бо ніколи й нізащо не покинула б свою любу тітоньку!

— Присутність дитини, — затинаючись, повторила дівчинка. — Розумієте, якось містер Пендлтон сказав мені, що справжня домівка неможлива без руки й серця жінки або присутності дитини. Ну, а тепер він її має!

— Зрозуміло, — лагідно мовила міс Поллі. Насправді вона багато чого зрозуміла — навіть більше, аніж дівчинка могла припустити. Було очевидно, що Полліанні довелося витримати чималий натиск з боку містера Пендлтона, який спочатку хотів, щоб «присутністю дитини» стала саме вона й перетворила купу сірого каміння на справжній затишний дім. — Я розумію, — знову повторила міс Поллі, і її очі раптом наповнилися сльозами.

Полліанна злякалася, що тітонька може почати її розпитувати про це, тож поспішила змінити тему. І щоб не згадувати про містера Пендлтона та його дім, вона раптом зауважила:

— А знаєте, тітонько Поллі, лікар Чілтон також вважає, що домівки без руки й серця жінки або присутності дитини не буває!

— Лікар Чілтон? Звідки ти знаєш? — стрепенулася міс Поллі.

— Він сам мені сказав. А тоді додав, що живе просто в кімнатах, і домівкою їх не назвеш.

Міс Поллі нічого на це не відповіла. Вона мовчки дивилася у вікно.

— Я запитала, чому він не здобуде руку й серце жінки, щоб перетворити свій дім на затишну домівку…

— Полліанно! — раптом перебила її тітонька Поллі. Її щоки чомусь палали.

— Справді запитала. А він чомусь так засмутився, — із жалем мовила дівчинка.

— І що ж він на це відповів? — не втрималася міс Поллі, хоч внутрішній голос щосили підказував їй, що не варто про це запитувати.

— Спочатку мовчав, а потім тихо відповів, що це не завжди вдається, навіть коли дуже цього прагнеш, — відповіла Полліанна.

У кімнаті запала тиша. Міс Поллі знову відвернулася до вікна, її щоки все ще горіли. Полліанна ж зітхнула.

— А все-таки йому дуже потрібні рука й серце цієї жінки, — стиха вела далі дівчинка. — О, якби ж він міг їх здобути, це було б чудово!

— А звідки ти про це знаєш? — запитала тітонька Поллі.

— Бо згодом, наступного дня, він ще дещо сказав. Щоправда, дуже тихо, та я все одно розчула. Лікар Чілтон сказав, що віддав би все, щоб здобути руку й серце цієї жінки. Що трапилося, тітонько Поллі? — раптом вигукнула дівчинка, побачивши, що тітка підхопилася й майже підбігла до вікна.

— Нічого страшного, моя люба, я просто вирішила поправити ось цей кришталик, — відповіла міс Поллі, у якої обличчя пашіло гарячим рум'янцем.

Після візиту містера Пендлтона до маєтку Гаррінґтонів прийшла Міллі — донька місіс Сноу. Вона ще ніколи тут не бувала і почувалася трохи незручно. Навіть почервоніла, коли міс Поллі увійшла до кімнати.

— Я… я прийшла дізнатися… як там маленька дівчинка? — пробелькотіла вона.

— Дякую, що прийшли. Усе так само. А як ваша мама? — слабким голосом поцікавилася міс Поллі.

— Я, власне, тому й прийшла… сказати вам, що… тобто, попросити, щоб ви переказали Полліанні, — трохи недоладно торохтіла дівчина. — Ми гадаємо, це просто жахливо, що ця чудова, найдобріша у світі дівчинка ніколи не зможе ходити, надто після того, що вона зробила для нас, для мами… Знаєте, вона навчила її грати у гру! А тепер ми дізналися, що вона сама не може в неї грати — бідолашна дитина! Та воно й зрозуміло — чи ж до гри в такому стані… А потім ми згадали, що вона говорила нам, та як це допомогло, і вирішили, що може, і їй самій це допоможе. Бо їй треба, треба радіти! — тут Міллі замовкла і безпорадно подивилася на Поллі, очікуючи відповіді.

Міс Поллі ввічливо її вислухала, проте зрозуміла, мабуть, тільки половину зі сказаного. Вона вже давненько вважала Міллі Сноу трохи дивною, хоча й не думала, що це може бути серйозно. У кожному разі це був зовсім незрозумілий і незв'язний набір слів. Та міс Поллі змусила себе відповісти:

— Мені здається, я не зовсім розумію тебе, Міллі, — ввічливо зауважила вона. — Що саме ти хотіла переказати Полліанні?

— Так-так, я хотіла дещо переказати, — спохопилася дівчина. — Ми хочемо, щоб вона знала, як багато зробила для нас. Звісно, вона й сама вже дещо помічала, коли приходила, адже мама вже тоді дуже змінилася. Але вона навіть не уявляє, наскільки ми змінилися — і я, і мама. Я — я змінилася!

А все після того, як і сама наважилася пограти в цю гру.

Міс Поллі спохмурніла. Вона хотіла запитати в Міллі, що ж то була за гра, та не могла вставити ані слова. Дівчина схвильовано вела далі:

— Розумієте, раніше моїй мамі все було не так. Їй постійно хотілося чогось іншого. Та і хто міг би її звинуватити в цьому — за таких обставин. Але тепер… тепер вона дозволяє піднімати фіранки, тепер їй зовсім небайдуже, як вона виглядає та яка на ній сорочка. А ще мама почала плести! Гарненькі маленькі штучки — шапочки та ковдри для малюків. Плете, а потім віддає на ярмарки та в лікарні. І їй це справді подобається — вона рада, що може це робити! Розумієте, це ж усе завдяки міс Полліанні, адже саме вона сказала мамі, що треба радіти своїм рукам. Вона тоді запитала, чому мама нічого ними не робить. Ах, якби ж ви тільки бачили тепер її кімнату із цими кольоровими клубочками шерсті — червоними, синіми, жовтими. А на вікнах ми почепили призми від міс Полліанни, і тепер у кімнаті так гарно і затишно. Знаєте, я раніше й заходити туди боялася, бо там було так темно й непривітно, а мама лежала в ліжку геть нещасна… Тож ми хотіли, щоб ви переказали міс Полліанні, що все це — тільки завдяки їй. І, будь ласка, скажіть їй, що ми раді знайомству з нею… може це її хоча б трішки втішить. І… Ну мабуть, це все, — нарешті закінчила Міллі і підхопилася зі стільця. — То ви їй скажете?

— Звісно, — пробурмотіла міс Поллі, намагаючись втримати в пам'яті хоча б дещицю з усього сказаного.

Візити Джона Пендлтона та Міллі Сноу стали першими ластівками. Люди продовжували йти до маєтку Гаррінґтонів, а ще передавали багато записок, і деякі з них дедалі більше спантеличували міс Поллі.

Одного разу у двері подзвонила вдова Бентон. Міс Поллі добре її знала, хоч вони ніколи не ходили в гості одна до одної. Та це була найсумніша жінка у місті — вона завжди ходила в чорному. Однак того дня на шиї міс Бентон була блакитна стрічка, а її очі сповнилися щирими сльозами. Вона поспівчувала міс Поллі з приводу аварії, а потім несміливо запитала, чи може побачити Полліанну.