— Що ж, м-може й так, — затинаючись, мовила Ненсі, однак із певним сумнівом.

О пів на дев'яту Полліанна пішла спати. Москітні сітки ще не привезли, і маленька кімната на горищі розігрілася, як пічка. Полліанна благально подивилася на наглухо зачинені вікна, проте відчинити їх не наважилася. Вона скинула одяг, акуратно його склала, прочитала молитву, а потім загасила свічку й лягла в ліжко.

Вона не знала, скільки часу провела без сну, крутячись у нагрітому за день ліжку, але їй здавалося, що минула вічність. Врешті дівчинка вилізла з постелі, підійшла до дверей і, відчинивши їх, вийшла на горище. Там панувала оксамитова темрява, і лише місяць крізь невеличке віконце кидав на підлогу доріжку світла. Полліанна намагалася не звертати уваги на те, що зусібіч її оточувала суцільна темрява. Дівчинка глибоко вдихнула і ступила на сріблясту місячну доріжку, що вела до вікна.

Полліанна марно сподівалася на те, що хоча б на цьому віконечку є сітка від комах — її там не було. А за вікном простягався справді чарівний світ, у якому було вдосталь свіжого повітря. Ах, як би добре було там гарячим щічкам і долоням!

Коли дівчинка підійшла ближче й почала дивитися крізь скло, вона побачила ще дещо: просто під віконцем розкинувся плаский дах літньої веранди міс Поллі. Полліанна не зводила з нього очей. О, якби вона тільки могла потрапити туди!

Дівчинка злякано озирнулася навколо. Десь позаду лишилася її задушлива кімнатка із не менш задушливим ліжком, та до неї потрібно було пройти через суцільну темряву, хіба що витягнувши руки уперед, щоб ні на що не наштовхнутися. А перед нею відкривалося чудове видовище — і там було свіже повітря, місячне світло й нічна прохолода.

Ах, якби тільки можна було поставити її ліжко там. У місії декому навіть доводилося спати на вулиці, як, наприклад, Джоелю Гартлі, який страждав від сухот.

Раптом Полліанна згадала, що бачила кілька білих мішків, що висіли на стіні біля вікна на горищі. Ненсі якось обмовилася, що у них повно зимових речей, які влітку зберігають на горищі. З острахом намацуючи шлях, дівчинка пішла до мішків, вибрала найм'якіший (у якому, до речі, зберігалася котикова шубка міс Поллі) замість матраца, тонший — на подушку і майже порожній мішок, що мав стати для неї ковдрою. З усім цим добром Полліанна повернулася до віконця, підняла його й вибралася назовні, акуратно зачинивши за собою вікно. Вона добре запам'ятала, якими небезпечними можуть бути мухи, та скільки всього вони переносять на лапках.

Як же тут було прохолодно! Полліанна почала пританцьовувати від задоволення, глибоко вдихаючи чисте свіже повітря. Дах, щоправда, вгинався під ногами і щоразу, як вона ступала, чувся різкий звук, який, однак, подобався Полліанні. Вона кілька разів пробіглася туди-сюди — було так приємно відчути себе вільною після задушливої кімнатки. Дах був широким і рівним, тож упасти дівчинка не боялася. Нарешті вона зітхнула, вмостилася на котиковій шубці, підстелила мішок-подушку, а іншим мішком укрилася, зібравшись спати.

— Я навіть рада, що сітки ще не привезли, — промурмотіла дівчинка, милуючись зірками, — адже тоді я не знайшла б оце чудове місце!

Унизу у своїй кімнаті метушилася в нічній сорочці і капцях міс Поллі, геть бліда і дуже перелякана. Кілька хвилин тому вона зателефонувала Тімоті й розповіла тремтячим голосом:

— Швидше бери батька і мчіть сюди! Прихопіть із собою ліхтарі! Хтось заліз на дах веранди! Мабуть, видерся по кущах витких троянд! І, звісно ж, може залізти в будинок через східне віконце на горищі. Хоч двері на горище і зачинені, та поспішіть!

Трохи згодом Полліанну, яка вже майже заснула, розбудило яскраве світло ліхтарів і голосні вигуки. Вона розплющила очі й побачила Тімоті, який стояв на останньому щаблі драбини. Том заліз на дах через вікно, а тітонька виглядала з того ж таки вікна.

— Полліанно, що все це означає? — загукала вона.

Дівчинка сонно закліпала очима й сіла.

— О містере Том! Тітонько Поллі! — затинаючись, мовила вона. Прошу вас, не лякайтесь! У мене немає сухот, як у Джоеля Гартлі. Просто в кімнаті не було чим дихати. Та вікно я зачинила, тітонько Поллі, щоб мухи не занесли мікробів на своїх лапках.

Тімоті неначе щез із драбини. За ним поліз і старий Том, віддавши ліхтаря міс Поллі. Та закусила губу і стояла мовчки, поки чоловіки не зникли. Після цього вона мовила:

— Полліанно, передай мені всі ці речі і йди сюди. Ти просто неймовірна дитина! — додала вона, коли дівчинка вже стояла поряд з нею. Тримаючи ліхтар в одній руці, а долоню Полліанни в іншій, вона повернулася на горище.

Після прохолоди на даху веранди повітря на горищі здалося дівчинці ще задушливішим, але вона не скаржилася. Натомість лише глибоко зітхнула.

На сходах міс Поллі раптом різко повідомила:

— Решту ночі ти спатимеш у моєму ліжку разом зі мною, Полліанно. Сітки привезуть завтра, але до того часу я вважаю своїм обов'язком тримати тебе там, де за тобою можна наглянути.

Дівчинка геть збентежилась.

— Спати з вами — у вашому ліжку? — радісно вигукнула вона. — О, тітонько Поллі, як це великодушно з вашого боку! Мені завжди так хотілося заснути поряд з кимось із рідних, а не з леді з Жіночої допомоги. Яка ж я все-таки рада, що сітки й досі не привезли! А ви б раділи, якби були на моєму місці?

Відповіді не було. Міс Поллі просто не знала, що відповісти. Правду кажучи, вона почувалася абсолютно безпорадною. Вже втретє після приїзду Полліанни вона намагалася її покарати, і втретє дівчинка сприйняла покарання як найвищу у світі нагороду. Мабуть, не дивно, що міс Поллі почувалася безсилою!

Незабаром у Гаррінґтонському маєтку встановився певний режим дня чи щось схоже на те. Звісно, це був не той лад, якого від самого початку прагнула міс Поллі. Так, Полліанна шила, грала на роялі, читала вголос і вчилася готувати на кухні, але вона не присвячувала всім цим заняттям стільки часу, скільки було заплановано спочатку. При цьому в неї залишалося достатньо часу для того, щоб «жити», адже з другої до шостої дівчинка могла займатися чим завгодно. Звісно, якщо заняття категорично не забороняла тітка Поллі.

Вважалося, що в цей час Полліанна має змогу як слід відпочити від занять. Проте невідомо, хто більше потребував цього відпочинку — вона чи тітка Поллі. За кілька перших липневих днів міс Поллі не один раз вигукувала: «Це просто неймовірна дитина!». А після уроків читання й шиття вона іноді почувалася абсолютно спантеличеною і виснаженою.

Ненсі ж на кухні анітрохи не страждала. І жодного виснаження не відчувала — навпаки, середа і субота були для неї наче святковим днями.

Полліанні не було з ким гратися. Будинок Гаррінґтонів стояв віддалік від інших, а по сусідству не було дітей її віку. Однак схоже, що це її зовсім не хвилювало.

— О, мене це анітрохи не засмучує, — пояснила вона якось Ненсі. — Я щаслива, коли просто гуляю вулицями, милуючись будинками і спостерігаючи за перехожими. Я просто обожнюю людей! А ти, Ненсі?

— Гм, не можу сказати, що люблю… всіх, — стримано зауважила служниця.

Майже кожної погожої днини Полліанна благала, щоб її відпустили на прогулянку або дали доручення до міста — щоб мати змогу пройтися у будь-якому напрямку. Практично щоразу під час такої прогулянки вона зустрічала Незнайомця. Чомусь вона виділила саме його серед багатьох інших і навіть охрестила його «Мій Незнайомець».

Незнайомець часто був одягнений у довге чорне пальто і високий оксамитовий циліндр — таких речей звичайні перехожі не носили. Він був гладенько виголений, досить блідий, а волосся, що виглядало з-під капелюха, вже торкнулася сивина. Чоловік завжди ходив прямо і трохи поспіхом, завжди сам-один, і Полліанні чомусь було його шкода. Мабуть, саме через це одного дня вона зважилася з ним заговорити.